Кафедра фармакології

Історія кафедри

 

ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ НАУКОВОЇ, ПЕДАГОГІЧНОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Колектив кафедри фармакології та клінічної фармакології 1967р.
Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця

 

Кафедра фармакології та клінічної фармакології ор­ганізована в 1841 р. серед перших десяти кафедр університету ім. Св. Во­лодимира під назвою «Лікарське розуміння речовини з рецептурою». До 1884 р. кафедра не була окремою, а об’єднувалася з кафедрою загальної терапії. Першим завідуючим цієї кафедри був вихованець Казанського університету проф. Козлов Микола Іларіонович (14.11.1814–10.10.1889),

який викладав анатомію, патологію, історію медицини, а також фармакологію з рецептурою. На кафедрі проводилися наукові дослідження з проблем загальної фармакології.

З 1849 по 1859 рр. кафедру очолював проф. Беккер Василь Васильович (1811–28.03.1874), вихованець Дерптського (сьогодні Тартуського) університету, який спочатку працював на посаді професора цієї кафедри. За його безпосередньою участю були розроблені програми з питань загальної терапії, фармакології і рецептури, а також виконані роботи по вивченню впливу на організм мінеральних вод. Крім того, проводилися дослідження зі спеціальної фармакології, наприклад, вивчали фармакологічні власти­вості солей металів, металоїдів, лугів та кислот.

Після виходу Беккера В.В. на пенсію (1859 р.) кафедру очолив ві­домий анатом та фізіолог Вальтер Олександр Петрович (28.12.1817–23.09.1889),

також вихованець Дерптського університету. Він більше відомий як фізіолог, зокрема своїми роботами з фізіології кровообігу, теплоутворення та ін.

У 1861–1865 рр. завідування кафедрою здійснювалось спеціа­лістом з медичної хімії та фізики Шеффером Олександром Олександровичем (1831–1897). Завдяки його іні­ціативі, інтенсифікувалася як наукова, так і методична робота. Наукові дослідження кафедри були присвячені впливу неорганічних сполук на кров та м’язову діяльність. У 1861 р. О. О. Шеффер захистив доктор­ську дисертацію «Про вплив сірчаної кислоти на білкові речовини». Цим педагогом і вченим також була розроблена «Програма по кафедрі загальної терапії і фармакології», а також навчальний план на 1861–1862 рр. На підста­ві Університетського статуту від 18 червня 1863 р. було створено кафедру загальної терапії, фармакології, рецептури і вчення про міне­ральні води, а також введено посаду доцента з фармакології, фармакогнозії та фармації. При цій кафедрі вводиться посада доцента з фармакогнозії та фармації, яку обіймав Е. Г. Неметі (1827– дата смерті не встановлена). Незважаючи на невелике приміщення кафедри, проводяться експериментальні дослідження. В цей період приват-доцент В. М. Стадіон виконав 4 експериментальні роботи.

О. О. Шеффера обирають зав. кафедрою медичної хімії, а викла­дання фармакології з 1865 по 1868 рр. здійснює Карл-Георгій-Еміль Георгієвич Гейбель (25.09.1839– дата смерті не встановлена), який закінчив у 1861 р. Дерптський університет. У 1865 р. К-Г-Е.Г. Гейбель захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора медицини «Про всмоктування йодистого калію різними органами». Наукові дослідження викладачів кафедри присвячені вивченню фармакокінетики лікарських засобів: розподілу свинцю, йоду та інших речовин в організмі. Завдяки діяльності співробітників кафедри були розширені лабораторні приміщення.

У цей період в розвиток фарма­кології на медичному факультеті значний внесок зробив М. І. Пирогов, завдяки якому були сформовані основні напрями цієї галузі медицини. У знаменитого хірурга була особлива повага до фармакології. Це зумовлено тим, що М. І. Пирогов одним з перших в світі почав застосовувати діетиловий ефір для знеболення при оперативних втручаннях, в тому числі у військово-польових умовах, а також надрукував у 1847 р. першу в світі монографію з властивостей діетилового ефіру: « Практичне та фізіологічне спостереження над дією парів ефіру на тваринний організм».

Значний внесок в розвиток фармакології вніс український вчений, що народився в Києві у дворянській сім’ї, Дибковський Володимир Іванович (1836–1870 рр.), який з відзнакою у 1858 р. закінчив медичний факультет Київського університету. З ім’ям В. І. Дибковського починається новий етап у викладанні фармакології та проведенні наукових досліджень на кафедрі.

У 1861 р. В. І. Дибковський захистив у дисертацію на здобуття сту­пеня доктора медицини «Фізіологічне дослідження отрут, що специ­фічно діють на серце» під керівництвом видатного фармаколога, токсиколога і судового медика Є. В. Пелікана. Цією працею молодий учений заклав основи фармакології серцево-судинних засобів. Дисертація отримала високу оцінку серед вчених: фізіолога І. М. Сеченова і терапевта С. П. Боткіна. У підручнику «Курс клініки внутрішніх хвороб» С. П. Боткін, аналізуючи вплив наперстянки на серцево-судинну систему, писав: «Досліди про вплив серцевих отрут на серце почерпнуті мною із чудової роботи одного з наших молодих вчених – доктора Володимира Дибковського».

Після повернення із закордонного відрядження, де В. І. Дибковський удосконалювався по експериментальній фізіології і фізіологічній хімії, і прочитання пробної лекції на тему: «Про вплив депресорного нерва на кровообіг» з демонстрацією відповідного досліду В.І. Дибковського у 1868 р. обирають на посаду прозектора кафедри фізіології.

По рекомендації терапевта професора В. Т. Покровського і фізіолога професора В. Б. Томса в 1968 р. В. І. Дибковський був обраний професором кафедри фармакології і загальної терапії університету Святого Володимира. Професор В. Т. Покровський, представляючи вченій раді В. І. Дибковського, назвав його видатним представником експериментально-фізіологічного напрямку в фармакології. Проф. В. Т. Покровський навів такі факти на користь обрання В. І. Дибковського на посаду професора: «Що сказати… про вченого Дибковського, який склав про себе добре ім’я фізіолога… і в той же час він активно займається не з меншим успіхом фармакологічними питаннями, на кінець на додаток до цього – добре читає лекції українською мовою».

Проф. В. І. Дибковський був блискучим лектором, кваліфікованим методистом, проводив викладання на високому рівні. У науці він здобув авторитет новатора, який вишукував цікаві методи і підходи в галузі фармакології, токсикології, біохімії. Проф. В. І. Дибковським та його учнями  проведені фундаментальні дослідження з токсикології фосфору, які узагальнені у відомій роботі: «До теорії гострого отруєння фосфором», експериментально обґрунтовані особливості всмоктування твердих та рідин­них тіл з плевральної порожнини. На кафедрі проведені дослідження по вивченню впливу значної кількості препаратів (ангар, гелебор, дигіталін та інші) на діяльність серця. У хронічному експерименті досліджена реакція клітин центральної нервової системи на різні зовнішні подразники з використанням метода «вікна», зробленого в твердій оболонці головного мозку.  В. І. Дибковський створив школу тала­новитої молоді.

Посібником для кількох поколінь лікарів був підготовлений В. І. Дибковським підручник «Лекції з фармако­логії», перше видання якого вийшло в 1871 р., через р. після смерті В. І. Дибковського (підручник витримав чотири видання). Передмову до підручника написали професори університету Святого Володимира: анатом професор В. О. Бец, гістолог професор П. І. Перемежко і терапевт професор Н. А. Хржонщевський. У першому абзаці передмови відмічено: «12-го червня 1870 р. Університет Святого Володимира лишився одного із самих достойних  професорів – професора фармакології Володимира Івановича Дибковського. Наш шановний професор, незважаючи на свою, на жаль, нетривалу наукову діяльність, здобув собі шир. відомість своїми роботами і встиг на протязі двохрічної професорської діяльності здобути загальну пошану і любов слухачів та розвинути в них інтерес до вивчення фармакології своїми науковими експериментальними методами дослідження, і разом з тим захоплюючим читанням лекцій».

Друге і третє видання «Лекцій з фармакології» здійснено під редакцією наступника по кафедрі проф. В. І.  Дибковського  професора П. П. Сущинського в 1873 р. і в 1878 р. відповідно. Відомий фармаколог, професор фармакології Казанського університету В. О. Підвисоцький у 1885-1889 рр. здійснив четверте видання «Лекцій з фармакології» в двох томах професора В. І. Дибковського. Попередні та четверте видання «Лекцій з фармакології» отримали високу оцінку рецензентів.

Підручник «Лекції з фармакології» вражає читача декількома позитивними фактами.

  1. Матеріал в підручнику поділений на загальну фармакологію і спеціальну фармакологію. Це свідчить, що професор В.І. Дибковський викладав фармакологію з використанням досягнень світової медицини.
  2. У лекціях на високому науковому рівні викладені питання загальної фармакології, зокрема, залежність дії медикаментів від їх фізико-хімічних властивостей, а також стану організму, обґрунтовані закономірності взаємодії ліків і орга­нізму.
  3. У лекціях приведені класифікації лі­карських засобів, детально описано вплив різних препаратів на ту або іншу систему з аналізом механізму дії ліків.
  4. У підручнику детально висвітлено історичний аналіз вивчення ліків від античної медицини до періоду написання книги.
  5. У підручник включений розділ «Мінеральні води», в якому описані 7 видів мінеральних вод: лужні, залізовмісні, сірчані, вапнякові, води гірської солі і Глауберової солі. В цьому розділі наведені особливості застосування мінеральних вод для лікування різних захворювань.

 

Рання смерть не дозволила В. І. Дибковському закінчити розпочаті дослідження. Його учні (В. Яновський, М. Коробкін, І. Мак­симович, Л. Федоров, О. Мочутковський та ін.) вивчали фармакодинаміку атропіну, апоморфіну, органічних сполук, виконали оригі­нальні дослідження із загальної фармакології.

 

Таким чином, наукові дослідження В. І. Дибковського та його учнів залишили глибокий слід в історії кафедри фармакології та лікознавства в цілому,  створивши основу для подальшого роз­витку Київської школи фармакологів.

 

Наукові традиції В. І. Дибков­ського продовжували професори П. П. Сущинський (1871–1876 рр.) та Е. Г. Гейбель (1876–1897 рр.).

 

У зв’язку з раптовою смертю у 1970 р. В. І. Дибковського завідуючим кафедри був обраний професор Сущинський Петро Петрович (1842 – дата смерті не встановлена). Наукові праці присвячені фармакології нових лікарських засобів того часу. З 1876 по 1897 рр. кафедрою фармакології знову завідує проф. К-Г-Е. Г. Гейбель.

 

Проф. К-Г-Е. Г. Гейбель підготував і видав курс лекцій з фармакології під назвою «Нотатки з фармакології» (1881 р.), а також редагував російський переклад «Посібники з фармакології» відомого фармаколога Р. Бухгейма, який завідував кафедрою фармакології в Дерпті (Естонія).

 

Значно активізувалась наукова діяльність та методична робота після обрання у 1898 р. завідуючим кафедрою фармакології Лауденбаха Юлія Петровича (10.01.1863–1910),

який в 1889 р. закінчив Київський університет, а у 1894 р. блискуче захистив докторську дисертацію на тему «Кровотворна діяльність селезінки». За час завідування кафедрою Ю. П. Лауденбахом в науковій експериментальній лабораторії кафедри розширилися дослідження. Так, у цей період виконані цікаві роботи з фармакології серцево-судинної системи. Ю. П. Лауденбах у 1898 р. друкує результати експериментальних досліджень в статті: «Про вплив йоду, йодистого натрію і йодотирину на кровообіг», а  у 1907 р.– роботу «Про дію зміїної отрути і антизміїнної сироватки на серце й кровоносні судини». Він також вивчав вплив токсинів на кров і матку, продов­жував розробку питань загальної фармакології. Ю. П. Лауденбах зумів об’єднати навколо себе молодих талановитих лікарів-ентузіастів (М. Д. Стражеско, С. С. Тартаковський, А. К. Зіверт, К. М. Рудкевич, Є. Ф. Вебер, К. Я. Скуту та інші), які проводили експериментальні дослідження. М.Д. Стражеско виконав експериментальне дослідження на собаках, де показав, що тільки при внутрішньовенному введенні настоянки строфанту препарат проявляє виражений вплив на діяльність серця.

Після переходу у 1908 Ю. П. Лауденбаха на кафедру фізіології завідуючим кафедрою фармакології у 1909 р. обирається доцент Тржецевський Антон Антонович (дата народження і смерті не встановлені), який завідував кафедрою до 1922 р.. А. А. Тржецеський у 1899 р. захистив докторську дисертацію на тему: «Про вплив соляної кислоти на процеси гниття в кишечнику». Проф. А. А. Тржецевським виконані оригінальні дослідження по загальній і спеціальній фармакології: «До питання про способи дії ліків» (1908 р.), «Про вплив жарознижуючих ліків на серце» (1908 р.), «Про вплив кофеїну і теоброміну на серце» (1908 р.).

У період 1920–1924 рр. лекції студентам російського відділення читав професор Гурин Євген Григорович, а українського — Вашетко Микола Памфілович (20.01.1880 – 06.09.1960), який завідував одночасно кафедрою патології. У ці роки викладались не тільки фармакологія з бальнеологією, але і фармако­терапія, токсикологія, фармація з фармакогнозією та рецептурою, тоб­то значна кількість лікарських дисциплін.

Нове творче піднесення роботи кафедри відмічено у 1925 р. у зв’язку з обранням завідуючим кафедрою Шкавери Григорія Лаврентієвича (09.01.1884 – 3.12.1953), учня відомого фармаколога, акаде­міка М. П. Кравкова. Г.Л. Шкавера народився в Чернігівській губернії, у 1911 р. закінчив Військово-медичну академію в Санкт-Петербурзі. У 1914 р. він захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора медицини на тему «Про різні фази дії отрут на периферичні судини». Під час першої світової війни Г. Л. Шкавера працював військовим лікарем, а з 1918 р. по 1920 р. завідував шкільним відділом Сосницького відділу охорони здоров’я Чернігівської області. З 1920 по 1925 рр. Г.Л. Шкавера працював асистентом, а потім доцентом кафедри фармакології Військово-медичної академії. У 1925 р. він був обраний зав. кафедрою фармакології Київського медичного інституту. На цій посаді Г. Л. Шкавера працював до 1941 р.. Під час його завідування з 1930 по 1940 рр. аспірантуру закінчило 10 чоловік. Після повернення у 1943 р. інституту з евакуації Г.Л. Шкавера продовжував завідувати кафедрою фармакології до 1944 р..

Основними науковими проблемами, що розроб­ляли співробітники на кафедрі, були фармакологія ендокринних залоз, фармакологія серцево-судинних препаратів, механізм дії ліків і токсинів. На да­ному етапі Г.Л. Шкавера та його співробітники (П. В. Родіонов, Ф. І. Березанцев, М. 3. Міндлін, М. М. Прокопович, А. А. Тостановська, В. І. Вітте-Дроздовська та ін.) дослідили дію препаратів, що впливають на парасим­патичну систему і судини, надниркові залози, на судини шкіри, на секрецію підшлункової залози. Отримано нові факти реакції судин на адреналін, глікозиди наперстянки та інші ліки.

Одночасно з роботою в медичному інституті Г. Л. Шкавера з 1925 р. по 1934  р. завідував кафедрою фармакології Київського ветеринарного інституту, а також організував токсикологічні лабораторії в Київському науково-дослідному інституті харчування, НДІ гігієни праці та професійних захворювань.

Під час Великої Вітчизняної війни Київський медичний інститут евакуювали в Челябінськ, де з вересня 1941 р. проводились система­тичні заняття з фармакології. Кафедру фармакології в Челябінську очолював і читав лекції доцент Гейліг Федір Ісаєвич, лабораторні заняття про­водила асистент Серебряна Софія Григорівна.

Під час Великої вітчизняної війни С. Г. Серебряна інтенсивно займалася науковою діяльністю, підготовила рекомендації щодо необхідності введення в організм настою хвої як джерела вітаміну С. Результати роботи впроваджені в практичну медицину з метою профілактики і лікування цинги. Разом з видатним терапевтом академіком АН України, зав. кафедри терапії Київського медінституту М. М. Губергрицем С. Г. Серебряна розробила унікальну схему лікування дистрофії організму як наслідок голодування, що було необхідно для терапії послаблених осіб під час Великої Вітчизняної війни. За роботу у роки Великої Вітчизняної війни вона була нагороджена медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні» у 1945 р..

У післявоєнні роки на кафедрі фармакології Київського медичного інституту С. Г. Серебряна стала надійним помічником і вірним соратником видатного українського вченого, фармаколога й токсиколога завідувача кафедри фармакології Київського медичного інституту академіка О. І. Черкеса. В 1944 р. С. Г. Серебряна  блискуче захистила кандидатську дисертацію «Про деякі властивості Aspergillus albus». В цьому ж р. вона отримала ступінь кандидата медичних наук, а в 1948 р. – звання доцента кафедри фармакології.

На кафедрі вона виявила себе блискучим педагогом, дала путівку в життя багатьом майбутнім лікарям. С. Г. Серебряна завжди була не тільки відмінним педагогом, наставником, але і наполегливим пошукачем істини, педантичним дослідником. Вона вільно володіла фармакологічними, токсикологічними та гігієнічними методами дослідження.

У славній плеяді діячів радянської медицини почесне міс­це належить визначному фармакологові й токсикологові українському вченому Олександру Іллічу Черкесу (2.05.1894–25.09.1974 рр.), який закінчив медичний факультет Харківського університету, а в 1944 р. був обраний завідуючим кафедри фарма­кології Київського медичного інституту.

Всесвітньо відомий учений фармаколог і токсиколог, академік АМН Радянського Союзу, заслужений діяч науки України, доктор медичних наук, професор О. І. Черкес завідував кафедрою фармакології Київського медичного інституту (тепер Національний медичний університет) з 1944 по 1971 рр..

Природний талант і інтелігентність О. І. Черкес одержав від своїх батьків. Батько Олександра Ілліча був відомим у Харкові адвокатом. О. І. Черкес добре володів німецькою, англійською і французькою мовами. Усі, хто мав щастя спілкуватися з О. І. Черкесом, відзначали його уміння слухати співрозмовника і бажання допомогти в рішенні важких проблем.

Генерування оригінальних ідей, наукова інтуїція при виборі тем для дослідження, що, у більшості випадків, перетворювалися в нові напрямки, величезна ерудиція, глибокі знання в різних областях медицини, уміння чітко і просто викладати наукові доктрини супроводжували наукову діяльність О. І.Черкеса.

Ілюстрацією можуть бути наступні приклади.

У 1926 р. публікує в журналі Biochem. Zeitsch. статтю: «Про дію наркотиків на хімічний склад головного мозку». Це була одна з перших наукових праць у світі по зовсім новому напрямку у фармакології – біохімічній фармакології. У наступні роки, коли в 1930 р. О. І. Черкес був обраний завідувачем кафедри фармакології Харківського медичного інституту, він і його співробітники розгорнули дослідження з біохімічної фармакології серцево-судинних засобів, зокрема, серцевих глікозидів, а також кофеїну. Підсумком цих досліджень була монографія  «Експериментальні дослідження з фармакології серця» (Харків, 1941).  Продовжували дослідження з біохімічної фармакології серцевих глікозидів та інших лікарських засобів учні О. І. Черкеса: В. Ф. Мельникова, М. І. Сластьон, М. Н. Штеренсон, В. І. Сила, Є. С. Розовська, М. В. Первак, Е. М. Айрапетян, С. П. Закривидорога, М. А. Ангарська, Н. М. Дмитрієва, В. А. Крементуло, Т. І. Лягіна, М. Я. Тверська, Е. Аджикулов, В. Г. Дужак, І. С. Чекман, С. Б. Французова, К. І. Рубчинська, Н. О. Горчакова, Р. Д. Самілова, І. Ф. Полякова, О. П. Вікторов.

У 1940 р. учениця академіка О. І. Черкеса М. І. Сластьон успішно захистила кандидатську дисертацію на тему «До фармакодинаміки серцевого глікозиду периплоцину Periploca graeca», в якій детально дослідила фармакодинамічні властивості периплоцину, вплив даного глікозиду на обмін речовин в міокарді тварин. Один із напрямків наукової діяльності М. І. Сластьон – особливості взаємодії серцевих глікозидів та глюкокортикоїдів. Теоретичним підґрунтям для таких досліджень був факт, що у цих лікарських засобах є подібна хімічна структура – циклопентанпергідрофенантрен. Завдяки сучасним дослідженням встановлено: ці речовини відносяться до метаболітів. В організмі людини є дигіталісо- та  строфантиноподібні речовини.

У 1931 р. Мельникова В.Ф. захистила дисертацію на тему «Експериментальні дослідження з токсикології та фармакології пентахлорину (ДДТ)» і їй присвоєно ступінь кандидата медичних наук та звання старшого наукового співробітника. З 1934 р. почала працювати в якості асистента, доцента на кафедрі фармакології Харківського медичного інституту (ХМІ).

З жовтня 1936 р. по вересень 1942 р. В. Ф. Мельникова – доцент кафедри фармакології ХМІ. У вересні 1941 р. евакуйована разом з інститутом в місто Чкалов, а у вересні 1942 р. за наказом наркома Міністерства охорони здоров’я в якості старшого наукового співробітника відряджена у Всесоюзний інститут патології і терапії інтоксикації. З жовтня 1944 р. переведена на посаду доцента кафедри фармакології Київського медичного інституту. Має біля 20 наукових робіт, присвячених питанням з фармакології та токсикології нітросполук ароматичного ряду, впливу серцевих глікозидів на вуглеводно-фосфорний обмін міокарду. Виступала з доповідями на І Всесоюзному, ІІ та ІІІ Українських з’їздах фізіологів, біохіміків, фармакологів, на конференції молодих вчених України та ряді конференцій, присвячених питанням гігієни та патології праці. Працювала в місцевих профспілкових організаціях.

Один із напрямків наукових досліджень О. І. Черкеса: вивчення взаємодії серцевих глікозидів з іншими лікарськими засобами. Викладач кафедри В. А. Крементуло захистила кандидатську дисертацію на тему: «Антитоксичні властивості камфори при отруєнні серцевими глікозидами». Результати проведених досліджень мали практичне значення. Камфору почали застосовувати для зменшення побічних ефектів серцевих глікозидів.

О. І. Черкес велику увагу приділяв підготовці науково-педагогічних кадрів через навчання в аспірантурі. Аспірант кафедри А. М. Домбровська успішно захистила в 1948 р. кандидатську дисертацію на тему «До фармакології стимуляторів центральної нервової системи – фенаміну та первітину». І з цього часу працювала спочатку асистентом, а згодом – старшим викладачем, доцентом кафедри, якій присвятила все своє творче та педагогічне життя. Основні наукові інтереси та дослідницька діяльність були присвячені фармакології серцево-судинних засобів та стимуляторів центральної нервової системи.

Після закінчення медичного інституту у 1949 р. О. І. Козловська вступила до аспірантури на кафедру фармакології. Під керівництвом О. І. Черкеса у червні 1953 р. захистила кандидатську дисертацію на тему: «Експериментальні дослідження з фармакології парааміносаліцилової кислоти». Пошуку та вивченню протитуберкульозних препаратів присвячена дисертація Т.І. Лягіної: «Експериментальні дослідження з фармакології фтивазиду». Тема актуальна  була і в той час, залишається актуальною і сьогодні.

Велику увагу в наукових дослідженнях довоєнного та післявоєнного періодів O. I. Черкеса було приді­лено вивченню впливу серцевих глікозидів на вміст і перетворення в серцевому м’язі макроергічних фосфорних сполук, що відіграють важ­ливу роль в енергетичному забезпеченні скоро­чувальної   функції   міокарда.   Так,   М. А. Ангарською було вивчено вплив глікозидів на вміст і перетворення креатинфосфорної (КФ) і аденозинтрифосфорної  (АТФ)  кислот, що  за­безпечують   утворення   енергії   для   м’язового скорочення. Проведені дослідження показали, що  під впливом  серцевих  глікозидів  кількість АТФ   і   КФ   істотно   не   змінюється.   Далі   було з’ясовано (В. Ф. Мельникова,   1941 р.),   що   стро­фантин  і  настойка  наперстянки  збільшують у серці кролів вміст неорганічної фосфорної кис­лоти,  мало змінюючи  при  цьому рівень АТФ і КФ. Аналіз цих змін дозволив зробити припу­щення, що відносна стабільність у вмісті макроергів при дії глікозидів обумовлена не знижен­ням утилізації енергії, а прискоренням ресинтезу цих речовин. За допомогою радіоізотопних методів  дослідження було продемонстровано збільшення  швидкості  відновлення  фосфорних сполук під впливом серцевих глікозидів. Поглиблені дослідження, спрямовані на вияв­лення особливостей дії глікозидів на ферменти гліколізу, циклу Кребса, термінального окислювання, а також окисного фосфорилювання (Н. М. Дмитрієва, К. І. Рубчинська, 1961 р.), виявили, що серцеві глікозиди знижують активність низ­ки  ферментів у інтактних тварин (альдолаза, фосфорилаза, фосфоглюкомутаза та ін.) і, нав­паки, сприяють нормалізації зниженої активнос­ті цих ферментів при експериментальній недос­татності. Разом з цим О. І. Черкесом було пока­зано, що в основі активуючого впливу серцевих глікозидів на процеси енергоутворення лежить безпосередня дія глікозидів на функцію мітохондріального апарата клітини. Це було під­тверджено в спеціальних дослідах з вивчення впливу глікозидів на дихання і сполучене з ним окисне фосфорилювання у мітохондріях, виділе­них із серцевого м’яза. За умов серцевої не­достатності глікозиди нормалізують знижені при даній патології процеси дихання і фосфорилювання, причому інтенсивність дихання відновлю­ється більшою мірою.

Особливу увагу приділено стану електролітного обміну при впливі цих речовин за умов серцевої недостатності. Встановлено розходження в
дії терапевтичних і токсичних доз серцевих глі­козидів. Токсичні дози виснажують запаси внут­рішньоклітинного калію, у той час як терапевтичні усувають внутрішньоклітинний дефіцит ка­лію і нормалізують баланс натрію і хлору при серцевій недостатності, що визначає відому специфічність дії цієї групи речовин до тран­спорту електролітів через клітинну мембрану (Р. Д. Самилова, 1962 р.).

Виявлено, що серцеві глікозиди спричиняють зниження вмісту саркоплазматичних білків, збільшення білків строми і сприяють відновленню вмісту білкових фракцій міокарду, співвідно­шення і кількість яких значно змінюються при різних видах експериментальної серцевої недостатності (Н. О. Горчакова, 1970 р.). У подальшому Н. О. Горчакова визначила можливість впливу серцевих глікозидів на вміст РНК (1972 р.).

Встановлено, що глікозиди спричиняють кількісні та якісні зміни у складі ліпідів міокарда, обумовлені як дозою, так і умовами введення препаратів. Глікозиди знижують вміст загальних ліпідів  (3-ліпопротеїдів, неестерифікованих жирних кислот) у інтактних тварин, що пояснюється підвищенням ліполітичної активності міокарду. Це забезпечує збільшення інтенсивності розпаду ліпідів і тим самим збільшення їхнього використання міокардом (І. Ф. Полякова, 1968 р.).

Глибина змін визначається особливостями фармакодинаміки глікозидів, їх біотрансформації й іншими факторами. Застосування серцевих глікозидів (строфантину, конвалотоксину) за гострої серцево-судинної недостатності гемодинамічного типу нормалізує змінену ліполітичну ак­тивність міокарда, вміст ліпопротеїдів, сприяє накопиченню  фосфоліпідів  і  зниженню  вмісту холестерину.

Дослідження з біохімічної фармакології серцевих глікозидів принесли Олександрові Іллічу світову славу. У середовищі вчених його називали «королем серцевих глікозидів». У 1965 р. в Москві відбувся перший всесоюзний з’їзд фармакологів. У президії з’їзду – видатні фармакологи і терапевти: С. В. Анічков, В. В. Закусов, Г. Н. Першин, М. Л. Біленький, Б. Є. Вотчал, Н. В. Каверина і, природно, О. І. Черкес. На першому пленарному засіданні доповідь робить академік Б. Є. Вотчал з клінічної фармакології серцевих глікозидів і говорить: «Я з великим хвилюванням роблю доповідь по цій темі, тому що в президії сидить «король серцевих глікозидів» академік Черкес».

Ще один приклад відчуття новизни наукових напрямків. На початку 40-х рр. ХХ сторіччя фармакологи світу почали дослідження нової групи серцево-судинних препаратів: гангліоблокаторів, хіміотерапевтичних і протиатеросклеротичних засобів. О. І. Черкес запрошує для спільних робіт у цьому напрямку відомого хіміка з Харкова І. Б. Симона. Виконують кандидатські дисертації А. М. Домбровська, М. Л. Тараховський, О. І. Козловська, В. В. Станкевич, В. М. Тихоненко, Б. М. Клебанов, С. Б. Французова. Розробці цієї важливої наукової проблеми присвячені дисертаційні роботи: М.  Л. Тараховського – «Экспериментальные исследования по фармакологии новых гипотензивных средств»; В. В. Станкевича – «Експериментальні дослідження з фармакології 1,6-гексамітетілен-біс-триметиламонію»; В. М. Тихоненко «Експериментальні дослідження з фармакології похідних поліалкілпіперидину».  Отриманню нових важливих теоретичних узагальнень та їх практичній реалізації сприяла спільна плідна робота фармаколога О. І. Черкеса і видатного хімік-синтетика І. Б. Симона. Завдяки цій співпраці в медичну практику впровадженні нові антигіпертензивні препарати – бензогексоній та пірилен, гіпохолестеринемічний засіб – цетаміфен.

Другий приклад відчуття новизни наукових напрямків. У 1946 р. шведський вчений У. Ф. Ейлер виділив у чистому вигляді норадреналін і вивчив його основні біохімічні властивості. Вже у 1953 р. (через 7 років після відкриття норадреналіну) на кафедрі фармакології виконується кандидатська дисертація аспірантом М. С. Бившуком: «Експериментальні дослідження з фармакології норадреналіну», в якій уперше було проведене вивчення в порівняльному аспекті фармакологічних властивостей адреналіну і норадреналіну. Ті властивості норадреналіну, що включені в довідники і підручники з фармакології, отримані на кафедрі фармакології під керівництвом О. І. Черкеса.

У 1961-1962 рр. у лабораторії О.І. Черкеса в ті часи доцентом Ф. П. Тринусом вперше в Радянському Союзі розроблена методика кількісного визначення адреналіну та норадреналіну в міокарді і судинах. Лауреат Нобелівської премії, російський вчений І. П. Павлов писав, що нові методи дозволяють зробити нові відкриття. Завдяки цьому методу вивчали  вплив резерпіну, октадину, орніду, гангліоблокаторів (бензогексоній, пірилен), серцевих глікозидів, інгібіторів моноаміноксидази на вміст адреналіну та норадреналіну в міокарді і судинах (Ф. П. Тринус, С. Б. Французова, І. С. Чекман).

З’являються перші роботи з фармакології нової групи лікарських засобів – інгібіторів моноаміноксидази похідних гідразину. О. І. Черкес у 1964 р. планує виконання аспірантом І. С. Чекманом дисертаційної роботи з зовсім нової групи ліків – інгібіторів моноаміноксидази похідних пропініламіну. Препарат цієї групи паргілін і зараз застосовується як антидепресивний і гіпотензивний засіб. При вивченні І. С. Чекманом нових інгібіторів МАО – третинних похідних пропініламіну встановлений механізм їх гіпотензивної дії.

У 1960–1970-і роки увагу вчених світу, насамперед, фармакологів, звернуто на дослідження функції медіаторів симпатичної нервової системи – обмін катехоламінів в механізмі дії медикаментів різних фармакологічних груп. Виконано значний обсяг досліджень по з’ясуванню ролі адренергічних механізмів у дії серцевих глікозидів, інгібіторів моноамінооксидази, гангліоблокаторів, адреноміметиків, адреноблокаторів, симпатолітиків та інших серцево-судинних засобів (С. Б. Французова, І. С. Чекман, В. А. Туманов, С. Г. Чорноморець, В. А. Ткачук, Н. М. Потьомкіна).

Ученицею О. І. Черкеса  С. Б. Французовою проведені дослідження, що дозволили встановити особливості впливу серцевих глікозидів на вміст катехоламінів в органах (серце, наднирники) як у інтактних тварин, так і за умов експериментальної серцевої недостатності. С. Б. Французовою сформульована й експериментально обґрунтована гіпотеза про роль катехоламінів у реалізації позитивного інотропного впливу серцевих глікозидів: серцеві глікозиди знижують рівень норадреналіну в тканинах, гальмують «розчинну систему розслаблення» міокарда і сприяють вивільненню кальцію зі структур саркоплазматичного ретикулуму, реалізуючи свій позитивний інотропний ефект.

Питанням про значення «вагусних» впливів у дії серцевих глікозидів на обмінні процеси в сер­цевому м’язі О. І. Черкес і його співробітники зацікавилися ще у 30-ті роки. У серії робіт, що ба­зуються на біохімічних показниках, підтвердже­на подібність у дії ацетилхоліну і строфантину на серце і виявлено взаємопотенціюючий вплив цих речовин.

У 50-ті роки О. І. Черкес і його співробітники (Н. М. Дмитрієва, М. І. Сластьон, М. Я. Тверська, В. А. Крементуло, С. Б. Французова, К. І. Рубчинська) розпочали дослідження з вивчення впливу серцевих глікозидів та інших серцево-судинних засобів (камфора, аскорбінова кислота, кофеїн, адреналін, кордіамін, коразол, кортизон, преднізолон) на функції і метаболізм нормального і патологічно зміненого міокарду. Ці дослідження стали передумовою для створення концепції про трофічну дію серцевих глікозидів з урахуванням їх сприятливого фармакотерапевтичного  ефекту  при  серцево-судинній  не­достатності. В експериментальних досліджен­нях   показана здатність серцевих глікозидів впливати на різні показники метаболізму міо­карда: вуглеводно-фосфорний, електролітний, білковий і ліпідний обміни; активність ферментів гліколізу; рівень аденілових нуклеотидів; встановлена роль адренергічного медіатора в карді­отонічному ефекті даних речовин. Окрім досліджень на нормальному серці, прово­дилися експерименти за умов спонтанної або штучно викликаної недостатності серця. За цих умов строфантин, дигоксин відновлювали розладнану сер­цеву діяльність, збільшуючи хвилинний об’єм серця, зменшуючи венозний тиск. У таких ви­падках одночасно відновлювалися і процеси поглинання молочної кислоти до нормальних величин. Якщо ж функціональні порушення не усувалися і навіть поглиблювалися строфанти­ном, прогресивно зменшувалося і споживання серцем молочної кислоти.

Великий комплекс поглиблених досліджень ме­ханізму дії серцевих глікозидів на різних рівнях функціональної і метаболічної організації дозволили О. І. Черкесу і його співробітникам висунути оригінальну концепцію – найважливі­шою стороною кардіотонічної дії глікозидів є їх­ній вплив на трофічні процеси в серці і здатність відновлювати метаболізм міокарда, змінений при серцевій недостатності, і тим самим впливати на діяльність серця й апарат кровообігу загалом. Трофічний вплив, на думку О. І. Черкеса, є одним з основних факторів у специфічній регулюючій дії серцевих глікозидів, що забезпечують нормалізацію скорочувальної активності міокарда, функціонально зміненого при серцевій недостатності.
Під керівництвом О. І. Черкеса встановлена важлива роль тіолових груп білків у реалізації ефекту судинних засобів, зокрема при взаємо­дії адреналіну з рецепторами судинної стінки, а також значення ферментів судинної стінки у фармакологічній регуляції процесу м’язового скорочення (Ф. П. Тринус). Вивчено роль енерге­тичних процесів у механізмі фармакологічної дії міотропних судинних засобів. Проведені дослідження дозволили створити струнку теорію біохімічних механізмів дії серцево-судинних препаратів. У цей період був розробле­ний  і  клінічно  апробований  новий  бета-адреноблокатор алфепрол (І. С. Чекман). Велику увагу колектив кафедри приділяв пошуку оптимальних   шляхів   фармакологічної   регуляції системного  і  коронарного  кровообігу,  а також нових ефективних засобів лікування атероскле­розу – похідних нікотинової кислоти (Б. М. Клебанов).  Працюючи над цією тематикою, О. І. Козловська вивчала механізми дії нового на той час лікарського засобу цетаміфену, який пізніше був затверджений для клінічного використання. У лютому 1975 р. захистила докторську дисертацію на тему «Експериментальні дослідження з фармакології антихолестеринемічних засобів».

Ще у 30-40-ві роки одним з перших у фармакологічній науці проф. О. І. Черкесом проведені експериментальні дослідження, прис­вячені віковій фармакології. Під його керівниц­твом досліджувалися особливості реакції зрос­таючого організму на  наркотичні,  анальгезуючі засоби,  а також токсикологія чадного газу в ранньому віці. У 1938 р. у монографії «Про реакції організму на ліки й отрути» він обґрунтував найбільш загальні принципи дії ліків на орга­нізм.   Продовжуючи   напрям  досліджень  свого вчителя, О. П. Вікторов виконав кандидатську дисертацію (1972), присвячену особливостям реакції біохімічних структур міокарда на серцеві глікозиди.

Разом з пошуком препаратів, що впливають на регуляцію судинного  тонусу, під  керівництвом О. І. Черкеса розпочаті дослідження, мета яких – розкриття сутності біохімічних процесів, що лежать в основі реакції судин на фармаколо­гічні агенти (Ф. П. Тринус, Л. І. Казак) з порівняльною оцінкою механізму дії останніх. Цими роботами показана найважливіша роль тіолових груп білків у реалізації ефекту судинних засобів, зокрема, у взаємодії адреналіну з адренорецепторами судинної   стінки.   Виявлено   різну   чутливість  α-   і β-адренореактивних систем до тіолових отрут.

Встановлено  значення деяких ферментів судинної стінки (фосфорилаза, АТФаза), що беруть участь у фосфорному обміні й у процесі м’язового скорочення, для відповідної реакції її на вплив вазомоторних препаратів. Вивчена «питома вага» деяких процесів, важливих в енергетичному відношенні (тканинне дихання судинної стінки, пов’язаний з цим обмін макроергічних фосфорних сполук),  у  механізмі фармакологічної дії низки міотропних судинних засобів. Розроблено оригінальні методи і підхо­ди до вирішення питань механізму дії вазоактивних речовин. Усе це дозволило створити струнку теорію біохімічних механізмів дії цих препаратів (Ф. П. Тринус, Л. І. Казак).

Детально вивчений вплив антиадренергічних за­собів   (І. С. Чекман, Н. Н. Потьомкіна) на різні сторони функціонування серцево-судинної системи – діяльність серця, стан гемодинаміки, а також на вузлові ланки біологічного окислювання.

І. С. Чекманом спільними дослідженнями з Інститутом фізичної хімії НАН України (К. Б. Яцимірський, Л. І. Бударин) за до­помогою методу ядерного магнітного резонансу встановлено, що симпатолітик резерпін руйнує комплекс АТФ-катехоламіни, сприяючи зменшенню цих біогенних моноамінів в організмі. У роботах В. М. Тихоненко, В. А. Туманова, Л. І. Казак, Л. Г. Ґолоти, В. В. Ткачука встановлені нові закономір­ності   й   особливості   дії   симпатолітиків,  центральних холінолітиків, гангліоблокаторів, адреноблокаторів, міотропних препаратів на ос­новні показники обміну речовин у судинній стінці і міокарді в інтактних тварин і тварин з ек­спериментальною гіпертензією.

Дослідження О. І. Черкеса і його учнів знайшли відображення в монографіях і збірниках: збірнику «Експериментальні дослідження з фармакології серця» (1941); розділі «Серцеві глікозиди» у «Посібнику з фармакології» (1961), статті «Залежність фармакодинаміки серцевих глікозидів від функціонального стану організму»; збірнику «Сучасні проблеми фармакології» (1962); збірнику  «Фармакологія серцево-судинних засобів» (1965) за редакцією О. І. Черкеса; статті  «Фармакодинаміка серцевих глікозидів у біохімічному аспекті» у збірнику «Досягнення сучасної фармакології», присвяченому 80-річчю з дня народження академіка С. В. Анічкова; матеріалах симпозіуму «Фармакологія серцевих глікозидів» (1969) та ін.

У світовій літературі на початку 40-х років ХХ століття з’являються перші дослідження з фармакокінетики. У цей же період в лабораторії О. І. Черкеса виконуються три кандидатські дисертації: Ю. С. Каган «Сульфаніламіди в організмі при деяких формах якісного голодування» (1949),  В. Я. Городинської «Перетворення сульфаніламідів в організмі при експериментальній патології печінки і нирок» (1951) і Ф. П. Тринуса «Перетворення сульфаніламідів в організмі тварин при підвищенні і зниженні обміну речовин» (1956).

Широкий, загальнобіологічний підхід до планування й аналізу отриманих результатів характерний для наукової діяльності О. І. Черкеса. Відчувши інтерес до експериментальних досліджень, у студентські роки О. І. Черкес ставив перші досліди в  науковій лабораторії видатного патолога, завідувача кафедрою патології Харківського університету О. В. Репрьова. Студент медичного факультету Черкес виконав наукову працю «Зміна крові при різних формах голодування і наступному відгодовуванні», за яку в 1916 р. одержав золоту медаль університету за кращу наукову працю. Закінчивши університет в 1917 р., О. І. Черкес служив у рядах Червоної армії лікарем. Після демобілізації працював асистентом  (1921–1926 рр.), а потім доцентом (1927-1929 рр.) кафедри патології Харківського медичного інституту. У 1923 р., у віці 29 років, захистив докторську дисертацію з патології на тему «Дія різних кров’яних сироваток на серце холоднокровних і теплокровних тварин».

З 1924 по 1926 рр. проходить закордонне стажування в лабораторії відомого німецького фармаколога П. Тренделенбурга, а також знайомиться з роботою  інших лабораторій Німеччини. Результати своїх досліджень узагальнює у вигляді наукових статей і публікує у відомих німецьких журналах. Аналіз цих робіт показує, що вони були присвячені фармакології і токсикології. Наприклад: «Про дію солей свинцю на судини» (1925 р.), «Про зміни обміну речовин при свинцевому отруєнні» (1925 р.), «Про дію морфіну на кишечник» (1926 р.).

Таким чином, загальнобіологічна підготовка на кафедрі О. В. Репрьова і знання, отримані під час закордонних відряджень, а також природний талант дозволили О. І. Черкесу бути лідером серед фармакологів і токсикологів протягом його плідної наукової діяльності.

Уміння Черкеса створити творчий колектив учнів і співробітників, згуртувати і направити їх по єдиному шляху, розвити в них активність у вирішенні проблем наукового напрямку і високу відповідальність до отриманих результатів – от ті риси О. І. Черкеса – вчителя, дослідника. О. І. Черкес підготував 67 докторів і кандидатів медичних наук, більш 50 років вів їх по важким і в той же час шляхетним стежинам фармакологічної і токсикологічної науки.

Грецьке слово pharmacon означає ліки й отрута. Ще древні греки прекрасно розуміли, що в ліках поєднуються дві властивості: лікувальне і токсичне. Наукова діяльність О. І.Черкеса чудово  ілюструє це грецьке положення.

Одночасно з роботою на кафедрі фармакології О. І. Черкес керував лабораторіями фармакології і токсикології в Українському санітарно-хімічному інституті та інституті фармакології і токсикології. В роки Великої Вітчизняної війни він був головним токсикологом Народного комісаріату охорони здоров’я країни. Це свідчення його видатних досягнень у токсикології. Відомий токсиколог академік Л.І. Ведмідь неодноразово підкреслював, що основоположниками токсикології в Радянському Союзі були О.І. Черкес, М.С. Правдин і М.В. Лазарєв. На користь такого твердження свідчать результати наукових досліджень О. І. Черкеса з токсикології.

Досягнення в області промислової і військової токсикології  полягали, по-перше, у вивченні механізму дії отруєнь окисом вуглецю, свинцем, бензолом, нітросполуками, диетилсульфітом, похідних фосфорорганічних кислот і ін.

Однією із перших дисертаційних робіт з токсикології було наукове дослідження В.Ф. Мельникової  на тему «Експериментальні дослідження з токсикології та фармакології пентахлорину (ДДТ)» (захистила у 1935 р.).

О. І.  Черкесом на основі порівняльного вивчення гіпоксичних отрут розроблена класифікація гіпоксій, що має значення і на сьогоднішній день. Експериментально обґрунтовані і впроваджені в медичну практику схеми фармакотерапії отруєнь багатьма отрутами.

Всесвітнє визнання одержали дослідження з проблем отруєння арсеновмісними сполуками, ртуттю, кобальтом, кадмієм, свинцем. Переконливо показано, що в механізмі дії і патогенезі інтоксикацій даними отрутами істотну роль має блокада сульфгідрильних груп тканинних білків. У процесі багаторічної спільної роботи з хіміком-синтетиком В. Ю. Петрунькиним був синтезований, усебічно вивчений і запропонований унікальний антидот унітіол, що успішно застосовується не тільки для лікування отруєння вищенаведені отрутами, а також для фармакотерапії гепатитів, захворювань центральної нервової системи, органів дихання, кровообігу.

У закордонній літературі є багато статей, у яких описуються результати дослідів з порівняльного вивчення унітіолу з такими антидотами як британський антилюїзит, натрію тіосульфат і інші. У цих роботах переконливо показано, що унітіол значно більш ефективний препарат, ніж відомі антидоти. Якби підсумком наукової діяльності О. І. Черкеса було створення тільки одного унітіолу, то його ім’я вдячні хворі занесли б у золоту книгу вічності.

Дослідження з токсикології завершилися не тільки створенням нових антидотів, але підготовкою учнів, продовжувачів ідей учителя. Докторські дисертації виконали К. Н. Карпенко, Ю. Ю. Воронов, М. І. Луганський, Б. С. Бравер-Чернобульска, Ю. С. Каган, В. Г. Дужак, кандидатські дисертації – М. А. Ангарська, М. О. Дунаєвский, М. І. Луганський, В. І. Вітте-Дроздовська, А. Ф. Лещинський, А. К. Пашевникова, Г. О. Белоножко, В. С. Даниленко, В. М. Котій, Л. Г. Голота, З. П. Омельяненко та ін.

Про авторитет О. І. Черкеса, як видатного вченого-токсиколога, свідчить той факт, що під час Великої вітчизняної війни його призначили головним токсикологом СРСР. Монографія О. І. Черкеса «Основи токсикології бойових отруйних речовин» витримала 7 видань. Останнє сьоме видання, значно доповнене, видано згідно рішення Раднаркому СРСР у 1943 р..

Одним з відомих фармакологів і токсикологів, учнем і послідовником свого вчителя є заслужений діяч науки і техніки, член-кореспондент НАН, НАМН України, професор Ф. П. Тринус, дослідження якого дозволили розкрити роль тіолових груп білків у реалізації ефекту судинних засобів, зокрема, взаємодію адреналіну, норадреналіну з рецепторами судинної стінки, а також роль ферментів судинної стінки в процесі м’язового скорочення у відповідь на дію вазомоторних засобів.

Підсумки наукової діяльності та їх впровадження в медичну практику узагальнені О. І. Черкесом в книгах «Основи фармакотерапії» (1934 р.), «Довідник з фармакотерапії» (3 видання, 1944-1952 рр.), «Фармакотерапія» (1955 р.) і «Посібник з фармакотерапії» (1961 р.), які протягом багатьох років були настільними посібниками для практичних лікарів. Для О. І. Черкеса лозунгом його життя і наукової творчості були слова французького фізика і хіміка У. Фарадея: «Спостерігати, вивчати, трудитися».

Широкі наукові інтереси О. І. Черкеса включали питання загальної фармакології, зокрема, вивчення біохімічних основ механізму дії ліків, особливості фармакологічної реакції залежно від вихідного функціонального стану організму, роль вегетативної нервової системи у формуванні реакції організму на ліки й отрути, фармакодинаміка ліків в умовах експериментальної патології. Наукова діяльність О. І. Черкеса характеризува­лася широтою і багатогранністю, актуальністю обраних напрямів у роботі,  глибокими теоре­тичними ідеями, прагненням якнайповніше ви­користовувати   результати   експериментальних досліджень  у  практичній   медицині.

Як великий вчений Олександр Ілліч з молодих років поєднував науково-педагогічну роботу з громадською діяльністю. З 1928 р. він член Правління Всесоюзного та Українського товариств фізіологів, біохіміків і фармакологів. У 1961 р. його обирають головою Українського і заступником голови Всесоюзного товариства фармакологів, а з 1945 р. О. І. Черкес член президії Вченої медичної МОЗ УРСР, а також голова Фармакологічної комісії МОЗ. У 1945 р. О. І. Черкеса обирають членом-кореспондентом, а у 1960 – академіком Російської академії медичних наук; у 1946 р. Олександру Іллічу присвоєно почесне звання – Заслужений діяч науки і техніки УРСР, він нагороджений орденами і медалями.

У період 1971–1972 рр. кафедру фармакології очолила учениця О. І. Черкеса проф. Дмитрієва Неоніла Михайлівна (18.11.1910–07.09.1986),

яка закінчила у 1937 р. Харківський медичний інститут і у 1940 р. аспірантуру в О. І. Черкеса. Н. М. Дмитрієва автор більш ніж 100 наукових робіт. Н. М. Дмитрієва достойно розвивала актуаль­ні проблеми загальної фармакології і вивчила вплив серцевих глікози­дів на енергетичний обмін міокарда інтактних тварин та за умов серцевої недостатності, працювала деканом педіатричного факультету (1959–1962 рр.), проректором з навчальної роботи (1966–1967 рр.) Київського медичного інституту. В науково-педагогічній діяльності багато уваги приділяла впровадженню наукових методів у викладання фармакології. Особливу увагу в дослідженнях Н. М. Дмитрієва приділяла впливу серцевих глікозидів на різні аспекти енергетичного обміну при моделюванні патологічних станів серцево-судинної системи. Разом з академіком О. І. Черкесом була керівником кандидатських дисертацій Р. Д. Самілової, Н. О. Горчакової, І. Ф. Полякової, К. І. Рубчинської.

Н. М.Дмитрієва любила студентів, з повагою ставилась до них, завжди намагалась допомогти молодим людям.

У 1960 р. Н. М.Дмитрієва захистила докторську дисертацію на тему «Особливості фармакодинаміки серцевих глікозидів при різних станах організму». Дисертація виділяється декількома позитивними особливостями:

  1. Дисертаційна робота виконана в плані продовження та розвитку наукових досліджень академіка О. І.Черкеса, які торкаються феноменологічної і біохімічної фармакології.
  2. Наукова праця виконана на великій кількості експериментальних тварин за умов гострого, підгострого і хронічного досліду при різних патологічних станах. Це торкалося змін функції центральної нервової системи – збудження і гальмування, порушення кисневого балансу (гіпоксична і гемічна гіпоксії) та теплообміну (гіпотермія), серцево-судинній недостатності, викликаній великими дозами адреналіну, гіповітамінозі вітаміну Е. Дисертаційна робота характеризується цитуванням великої кількості вітчизняних і зарубіжних літературних джерел.
  3. Новизною та оригінальністю отриманих експериментальних фактів. В дисертаційній роботі встановлено, що при станах, які характеризуються підвищеним обміном речовин (підсиленні процесів збудження в центральній нервовій системі, початковому ступені гіпоксії, помірній формі гіпотермії) фармакологічна активність серцевих глікозидів залишається достатньою, а токсичні властивості цих медикаментів зменшуються. При вихідних функціональних станах організму, для яких характерна менша інтенсивність обміну речовин (підсилення гальмівних процесів в центральній нервовій системи, виражена гіпоксична та гемічна гіпоксія, гіпотермія, Е-авітаміноз і «адреналінова» недостатність) кардіотонічна дія серцевих глікозидів послаблюється, а токсичні властивості збільшуються. Таким чином, встановлена чітка залежність між чутливістю організму до серцевих глікозидів і змінами обміну речовин.
  4. Дисертантом проведені дослідження по встановленню механізмів реакції організму на серцеві глікозиди при різних функціональних станах. Однією з причин зміни чутливості до серцевих глікозидів є порушення фармакокінетичних властивостей даних препаратів: процесів метаболізму, детоксикації і виведення медикаментів з організму. В дослідах на морських свинках, щурах і кішках показано, що елімінація серцевих глікозидів збільшується при підвищенні обміну речовин і сповільнюється при якісно порушеному обміні (тривалий фармакологічний сон, глибока гіпоксія, гіпотермія). Сповільнення елімінації серцевих глікозидів призводить до збільшення їх токсичності.

Кумулятивні властивості серцевих глікозидів також змінюються в різних напрямках. В умовах підвищеної збудливості центральної нервової системи і початкових ступенях гіпоксії кумулятивний «залишок» строфантину зменшується. При сповільненні обміну речовин кумулятивний «залишок» глікозидів зростає, значна кількість незміненого строфантину виявляється в серцевому м’язі при станах сповільненого обміну речовин.

Для тривалої, повільної позитивної фармакологічної дії серцевих глікозидів вихідний стан організму, при якому спостерігається збільшення вмісту глікогену, дійсно є найбільш сприятливим, і в таких випадках менше проявляється токсична дія глікозидів. При захворюваннях серця і вихідних станах, при яких понижується вміст глікогену в міокарді, необхідно зменшувати дози серцевих глікозидів.

Як при пониженому, так і при підвищеному обміні речовин спостерігались зміни в рівні макроергічних фосфорних сполук. Інтенсивність обміну радіоактивного фосфату Р32 підвищується при підсиленні збудливого процесу і знижується при тривалому фармакологічному сні і гіпотермії. Строфантин підвищує фосфорний обмін в умовах підсилення процесів збудження, а також значно підсилює обмін Р32 на фоні тривалого фармакологічного сну і гіпотермії. Це свідчить, що при цьому швидкість розпаду макроергічних фосфорних сполук не порушується, а змінюється використання цієї енергії.

Отриманими результатами експериментальних досліджень професор Н. М. Дмитрієва підтвердила теоретичні аспекти академіка О. І.Черкеса про трофічний вплив серцевих глікозидів, як один із головних факторів в їх специфічній регуляторній дії. Встановлено, що вихідний стан організму впливає на фармакологічну активність серцевих глікозидів, їх специфічну і кардіотонічну дію і токсичні властивості.

Однією з причин зміни чутливості організму до серцевих глікозидів є порушення процесів їх біотрансформації, а також зміни трофіки міокарду, на що вказує залежність між токсичністю серцевих глікозидів і вмістом глікогену в серцевому м’язі тварин, а також зміни і інтенсивності включення радіоактивного фосфору.

Таким чином, проведеними експериментальними дослідженнями реакції тварин на серцево-судинні речовини групи наперстянки при різних вихідних функціональних етапах організму розкриті деякі закономірності і співвідношення в швидкості, характері фармакологічного ефекту, токсичних властивостей і перетворенні серцевих глікозидів.

Отримані в експерименті дані щодо особливостей фармакологічної реакції на серцеві глікозиди  від вихідного функціонального стану організму можуть бути закладені в основу більш раціонального вибору і призначення серцевих засобів при різних формах гострої і хронічної серцевої-судинної недостатності.

О. І. Черкес приділяв увагу вдосконаленню науково-педагогічних основ викладання фармакології. Лекції академік О. І. Черкес читав на високому педагогічному рівні з обов’язковою демонстрацією дослідів на тваринах, наявністю таблиць, наводив приклади з іноземної літератури. Кожна лекція відмічалась науковим висвітленням даних вітчизняної і зарубіжної літератури, зрозумілим викладом фармакокінетики і фармакодинаміки лікарських засобів. А колектив кафедри уже тоді славився своїми відкриттями у галузі біохімічної фармакології, фармакокінетики, токсикології, фармакотерапії різних захворювань. Ветеран кафедри лаборант І. Є. Немілостивий, який пропрацював на кафедрі з 1933 р. по 1984 р. і відповідав за віварій, а також за демонстрацію дослідів на лекціях на кролях, щурах, білих мишах, згадував яку увагу дослідам на тваринах надавав О. І. Черкес і викладачі кафедри. Тому такі лекції запам’ятовувалися студентам.

Продовжувачем ідей академіка О. І. Черкеса є його учень, доктор медичних наук (1973 р.), професор (1976 р.), лауреат Державної премії (1986 р.), член-кореспондент НАН України (1991 р.), член-кореспондент НАМН України (1993 р.), заслужений  діяч науки і техніки (1999 р.), академік Нью-Йоркської академії наук (1994 р.)  Чекман Іван Сергійович, який очолював кафедру фармакології з 1972 р. Колектив кафедри працює над вирішенням широкого кола актуальних питань загальної, спеціальної, клінічної, біохімічної, радіаційної, екологічної, фізико-хімічної, квантової фармакології, нанофармакології, фітотерапії, а також науково-педагогічною діяльністю.

У 1973 р. І.С. Чекман захистив докторську дисертацію на тему: «Експериментальні дослідження механізмів дії антиадренергічних засобів». В дисертації узагальнені дослідження з феноменологічної та біохімічної фармакології бета-адреноблокаторів (анаприлін, алфепрол), симпатолітиків (резерпін, октадин, орнід) і інгібіторів моноаміноксидази (іпразид, паргілін, хлорзимін). Проведеними дослідженнями встановлено, що в механізмі антигіпертензивної дії резерпіну лежить властивість даного симпатолітика руйнувати комплекс АТФ/катехоламіни. Це приводить до вивільнення норадреналіну і адреналіну з симпатичних нервових закінчень та зниження тонусу судин і артеріального тиску. Важливим теоретичним узагальненням було встановлення ролі валентності азоту похідних пропініламіну в блокаді моноаміноксидази. Пригнічення активності ферменту викликають похідні пропілніламіну, що містять трьохвалентний азот. В дисертації встановлено провідний компонент в діяльності серцево-судинної системи, який приводить до розвитку гіпотензивного ефекту.

Професор І. С.Чекман і його учні-професора (С. Б. Французова, Н. О. Горчакова, Л. І. Казак, В. А. Туманов, Я. С. Гудивок, Г. І. Степанюк, О. Г. Берегова, С. Л. Ніколай, Б. І. Парій) продовжували та розвивали науковий напрям вчителя О. І. Черкеса — біохімічну фармакологію. Результати досліджень з біохімічної фармакології на органному, клітинному і субклітинному рівнях дозволили встановити нові дані про  механізми первинного фармакологічного ефекту серцевих глікозидів (дигоксин, строфантин, корглікон), серцево-судинних засобів: бета-адреноблокаторів (анаприлін, метопролол), альфа-адреноблокаторів (празозин, доксазазин), симпатолітиків (резерпін, октадин, орнід), спазмолітиків (папаверин, но-шпа, дибазол, нітрогліцерин), антагоністів кальцію (верапаміл, ніфедипін, амлодипін), гіполіпідемічних (клофібрат, уфібрат) і метаболітних препаратів (нікотинамід, кверцетин, тіотриазолін, АТФ-лонг, кораргін, яктон), ангіопротекторів (пентоксифілін, нікотинамід), антидотів (унітіол, дипіроксим, алоксим), ферментних лікарських засобів (вобензим, флогензим, креон).

Взаємодія молекули лікарського засобу з рецептором або іншою біологічною структурою організму приводить, як правило, до утворення комплексу з компонентами біомембрани, де є білки, ліпіди, вуглеводи, біометали, ферменти та ін. Можна уявити, що медикамент завдяки індивідуальним особливостям структури своєї молекули може утворювати комплекси з компонентами молекул біосубстратів, у т.ч. і біомебран, реалізуючи, таким чином, тригерні механізми фармакологічної дії препарату. Дослідження в лабораторії кафедри фармакології та клінічної фармакології Національного медичного університету імені О. О. Богомольця допомогли з’ясувати, що лікарські засоби утворюють комплекси різної стійкості з  основними мембранозв’язуючими біолігандами: амінокислотами, ліпідами, вуглеводами, аденіловими нуклеотидами, нікотинамідними коферментами, біометалами.

У лабораторії кафедри фармакології та клінічної фармакології Національного медичного університету О.О. Богомольця спільно з Інститутом фізичної хімії НАН імені Л. В. Писаржевського (К. Б. Яцимірський, Л. І. Бударин) досліджені фізико-хімічні механізми взаємодії різноманітних лікарських засобів з компонентами біомембрани, а саме:

  • Адреноміметиків: адреналін, норадреналін, мезатон, ефедрин, ізадрин, добутамін, допамін.
  • Адреноблокаторів: празозин, атенолол, метопролол, алфепрол.
  • Інгібіторів АПФ: капотен, фозиноприл.
  • Серцево-судинних засобів: папаверин, аймалін, пентоксифілін.
  • Нестероїдних протизапальних препаратів: анальгін, парацетамол, кислота ацетилсаліцилова.
  • Ферментних препаратів: вобензим, флогензим, вобемугос.
  • Муколітичного препарату ацетилцистеїну. Результати виконаних робіт узагальнені в монографіях: «Біологічні аспекти координаційної хімії» (1979) и «Фізична хімія та клінічна фармакологія серцевих глікозидів» (1985).

Дослідження з фізико-хімічної фармакології дозволили поглибити уявлення про первинні механізми дії лікарських засобів, особливо фармакодинаміки і фармакокінетики препаратів. Але і цей етап розвитку фармакології не зміг повністю розкрити суть «фармакологічного обличчя» того чи іншого медикаменту. Отож, створилися передумови для зародження квантової фармакології й нанофармакології.

На підставі вста­новленої теоретичної закономірності здійснено цілеспрямований син­тез різних хімічних речовин нестероїдної структури з кардіотонічною активністю.

Вперше у практиці країни були розроблені методичні рекомен­дації, затверджені МОЗ СРСР у 1986 р., по доклінічному вивченню нових  препаратів, що рекомендуються для клінічних випробувань як кардіотонічні засоби. За часів СРСР кафедра була головною з наукової проблеми «Фармакологія глікозидних і неглікозидних кардіотоніків».

Результати досліджень у галузі біохімічної фармакології на рівні систем енергозабезпечення функції клітин стали основою принципово нового підходу до розуміння провідної ролі цих систем не тільки в механіз­мах адаптації при патології життєво важливих органів, але й у реалізації метаболічного ком­понента первинного фармакологічного регуляторного ефекту. Вперше зроблено важли­ве теоретичне узагальнення про провідну роль комплексоутворення як тригерного механізму первинного фармакологічного ефекту, що ро­бить істотний внесок у розвиток теорії рецепції, а також дозволяє вирішити фундаменталь­ні питання загальної й експериментальної фармакології.

Перспективність наукового напряму, що розвивається, підтверджена дослідженнями з фарма­кології кардіотонічних засобів,  під час прове­дення яких уперше встановлено, що серцеві глі­козиди мають здатність утворювати комплекси з кальцієм. Це має істотне значення в прояві їх первинної інотропної дії. На основі вста­новленої теоретичної  закономірності проведе­ний цілеспрямований синтез сполук різних хімічних груп нестероїдної структури з метою ви­явлення речовин з кардіотонічною активністю. Розроблена технологія та вивчені властивості нової оригінальної сполуки – похідного янтарної кислоти – суфану (Л. Н. Веловельський). Одержані авторські свідоцтва на нові речовини, які виявляють кардіотропний ефект. Вивчено оригінальну сполуку глукамакс, що успішно пройшла доклінічну апробацію і була ре­комендована до застосування в практиці.

Значний  внесок у теорію загальної і  спеціальної фармакології зроблено співробітниками кафедри при дослідженні фізико-хімічних і молекулярних аспектів фармакодинаміки адренергічних засобів. Показано особливості комплексоутворення адреноблокаторів, адреноміметичних і симпатолітичних засобів, препаратів рослинного походження з катіонами біометалів, аденоловими нуклеотидами, амінокислотами і ліпідами (К. Б. Яцимірський, Л. І. Бударін, Л. Д. Романенко, В. В. Ткачук).

На кафедрі фармакології та клінічної фармакології вперше були розпочаті дослідження по фармакології антагоністів кальцію (І. В. Ніженковська). Встановлено, що в механізмі антигіпертензивної та антиангінальної дії антагоністів кальцію суттєву роль відіграють їх властивість утворювати комплекси з ліпідним і білковим компонентами кальцієвих каналів.

В аспекті впливу на організм щурів в онтогенезі широкого кола адренергічних та антиадренергічних засобів проведені дослідження в докторській дисертації О. П.  Вікторова. Зі співробітниками кафедри педіатрії (член-кореспондент НАН України, проф. В. М. Сідельников, С. С. Козак, Л. І. Голопихо та ін.) виявлені особливості впливу на серцевий м’яз β-адреноблоактора оксепронолола, серцевого глікозиду ізоланіду в експерименті й клініці, що дозволило внести низку цінних рекомендацій у педіатричну кардіофармакологію. Отримані результати узагальнені в монографіях «Невідкладна допомога в педіатрії» (1976), «Фармакотерапія в педіатрії» (1980), «Фармакологія кардіоактивних речовин в раньому онтогенезі» (1982), «Невідкладні стани у дітей» (1983).

Найефективнішими судинорозширюючими засобами виявились препарати (нітрогліцерин, папаверин, но-шпа, дибазол, празозин, натрію нітропрусид), які одночасно зв’язують катіони біометалів і активно взаємодіють з компонентами біомембран (натрію нітропрусид, нітрогліцерин, празозин). Експериментально обґрунтована можливість попередження вазодилятаторами метаболічних порушень при ішемії міокарда. Це реалізується шляхом впливу препаратів на величину кальцієвого току, що сприяє більш економному використанню енергетичних ресурсів міокардом. В умовах експериментальної коронарної недостатності вазодилататори сприяють нормалізації енергетичного обміну, відновленню в міокарді вмісту аденілових нуклеотидів і нікотинамідних коферментів. Попередження сосудорозширюючими засобами перевантаження кардіоміоцитів кальцієм також сприяє нормалізації в них вмісту магнію і калію (Л. І. Казак).

Фізико-хімічним аспектам комплексоутворення кардіотропних засобів з катіонами біометалів присвячені результати досліджень докторської дисертації Н. О. Горчакової. Біохімічні аспекти фармакологічного впливу нітратів, папаверину, адреноблокаторів розкриті в докторській дисертації Л. І. Казак.

Протекторний вплив метаболічних препаратів при екстремальних впливах узагальнено в докторській дисертації В.А. Туманова.

Нові аспекти механізму дії лікарських засобів, виконаних співробітниками кафедри є основою їх призначення в клінічній практиці. Встановлені теоретичні основи механізму дії лікарських засобів співробітниками кафедри є основою для призначення цих медикаментів в клінічній практиці. Так, для зменшення токсичного впливу серцевих глікозидів і неглікозидних кардіотоніків при серцевій недостатності запропонований токоферол (Я. С. Гудивок), рибофлавін (І. О. Борзенко), фосфаден (Т. В. Кава), таурин, ацетилцистеїн (В. В. Бабак), убіхінон (І. М. Мельник), ентеросорбенти (В. В. Бондур). Метаболітні препарати (нікотинамід, кверцетин, тіотриазолін, АТФ-лонг, яктон) попереджують розвиток доксорубіцинової кардіоміопатії (О. О. Нагорна, О. А. Вигівська, Т. С. Трофімова, О. В. Клименко). Результати проведених досліджень узагальнені у довідниках і монографіях: «Рецептурний довідник лікаря» (1981), «Довідник з клінічної фармакології і фармакотерапії» (1986), «Патологія органів і систем при цукровому діабеті (1989), «Екскреція ліків при лактації» (1989), «Біохімічна фармакодинаміка» (1991), «Взаємодія ліків та їжі» (1991), «Магній в медицині» (1992), «Кардіопротектори» (2005), «Тіотриазолін» (2005), «Магнієвмісні препарати: фармакологічні властивості, застосування» (2007), «Клинічна фармація» (2008), «Метаболітні та метаболітнотропні препарати в системе кардіо- та органопротекції» (2009).

Доцільність призначення глікозидних і неглікозидних кардіотоніків для підвищення інотропного ефекту та зменшення токсичності, визначення їх співвідношення доведено О. В. Рощупкіною. Нові аспекти впливу глікозидних і не глікозидних кардіотоніків в умовах блокади гліколізу і окислювального фосфорилювання вивчала В. Ю. Дяченко, а при алкогольній кардіоміопатії – Н. В. Савченко.

В механізмі дії глікозидних і не глікозидних кардіотоніків суттєве значення має порушення процесів гліколіза та окисного фосфорилювання у серцевому м’язі. Зміни цих біохімічних процесів суттєво впливають на стан скоротливої функції міокарду, діяльність серця та стан гемодинаміки. Більш виражений метаболітний ефект встановлений при застосуванні неглікозидного кардіотоніка суфану (В. Ю. Дяченко). Наукова робота була представлена на конкурсі молодих вчених АН УССР та удостоєна диплому та медалі лауреата.

За останні роки проведеними дослідженнями встановлено, що при спонтанній артеріальній гіпертензії у щурів мають місце вираженні дистрофічні морфологічні (електронномікроскопічні та гістохімічні), а також фізіологічні і біохімічні зміни в міокарді даних тварин. Антигіпертензивні препарати (бісопролол, лізиноприл, карведилол, індапамід, амлодипін) понижують артеріальний тиск і зменшують негативні зміни у серцевому м’язі (Л. О. Стиченко, Н. А. Колесова, Т. П. Куфтерева, Л. І. Антоненко, Т. С. Брюзгіна, Р. С. Довгань, А. М. Пузиренко).  При сумісному застосуванні антигіпертензивних препаратів з метаболітними лікарськими засобами (кверцетин, тіотриазолін, елгацин) нормалізуюча дія структуру і функцію міокарда значно підвищується. Отримані експериментальні результати підтверджені у клінічній практиці на кафедрі внутрішньої медицини №3 при лікуванні хворих з артеріальною гіпертензією (А. С. Свінціцький, М. І. Загородний).

Оригінальне похідне триазолу та, в більшому ступеню його, метаболіт при гострій інтоксикації натрію нітритом, натрію нітропрусидом, натрію фторидом, володіє антитоксичною, органопротекторною дією. При моделюванні гемічної і гістотоксичної гіпоксії ці сполуки, на відміну від АТФ-лонг, який в даних умовах попереджає виникнення порушень утворення і транспорту енергії і володіє антиоксидантними властивостями, мають протекторну дію стосовно аеробного утворення енергії, протеїнсинтезу, функції та структури мітохондрій. Біологічно активні речовини (похідне триазолу та його метаболіт) захищають міокард і тканини печінки від нітрозуючого та оксидативного стресу (Клименко О. В.).

Проведені дослідження по визначенню актопротекторної активності похідного янтарної кислоти яктону порівняно з похідним цієї кислоти мексидолом та краталом порівняно з його базовою сполукою – таурином при швидкісному і силовому навантаженні, а також в умовах охолодження і гіпертермії. Попередньо у яктону і таурину визначені антиоксидантні, геномопротекторні, антигіпоксичні властивості. Встановлений захисний вплив яктону при гемічній, гіпоксичній, гістотоксичній гіпоксії стосовно показників прооксидантно-антиоксидантного захисту. Яктон зберігає морфофункціональну активність нейронів при моделюванні гіпоксії, а також при впливі N-метил-Д-аспартату, який пошкоджує нейрони. Визначена мітопротекторна активність цієї сполуки (попередження відкриття мітохондріальної пори, відновлення потенціалу мітохондрій). При дії навантаження, охолодження, гіпертермії яктон подібно мексидолу, а також кратал, попереджають в міокарді, печінці, скелетних м’язах щурів зміни показників прооксидантно-антиоксидантного гомеостазу, жирнокислотного складу ліпідів, а також в крові зменшують вміст маркерів пошкодження тканин (аланін-, аспартатамінотрансфераз, лужної фосфатази), підвищує осмотичну резистентність еритроцитів (Яковлєва І. Ю.).

Метаболітні та метаболітотропні препарати (кверцетин, корвітін, тіотриазолін) проявляли протекторний дозозалежний вплив при інтоксикації ізоніазидом, рифампіцином, попереджали виникнення порушень ЦНС, скорочували тіопенталовий сон, запобігали виникненню порушень прооксидантно-антиоксидантного гомеостазу, жирнокислотного складу ліпідів в міокарді і тканинах печінки, підвищували осмотичну резистентність еритроцитів, зменшували інтенсивність дистрофічних змін гепатоцитів, нормалізуючи гістохімічні показники  (А. О. Різніченко).

При доксорубіциновій кардіоміопатії, гострій інтоксикації доксорубіцином натрію фторидом, фторурацилом визначений протекторний ефект похідного янтарної кислоти яктону (О. О. Максимчук).

Разом з співробітниками інституту геронтології НАМН України (Л. П. Купраш, Горчакова Н. О.) вивчена фармакологія кардіопротектору кораргіну; встановлена його захисна дія стосовно показників перекисного окислення ліпідів, антиоксидантного захисту, енергетичного обміну, системи оксиду азоту при гіпоксичних станах, доксорубіциновій кардіоміопатії, адреналовому, теофіліновому міокардиті, експериментальній гіпертензії.

У співдружності з науковцями Інституту геронтології НАМН України вивчена біохімічна фармакодинаміка спіруліни, нових рослинних засобів – ладостиму, адистону, кардіоліну. Встановлена антиоксидантна, органопротекторна дія цих сполук. Крім того, на кафедрі фармакології та клінічної фармакології проводився скринінг похідних янтарної, глутамінової кислоти, урацилу, витягів з рослин на наявність кардіотонічної, кардіопротекторної, антигіпоксичної дії.

На кафедрі проваодили дослідження фармакологічних властивостей фізіологічно активних речовин рослин. Спільно з Центральним ботанічним садом НАН України (А. М. Гродзинський, Л. Г. Голота, А. Ф. Лебеда) встановлено, що ефірні масла рослин мають властивість утворювати комплекси зі ксенобіотиками органічного і неорганічного походження, значно зменшуючи їх токсичність. Спільно з доц. Л. Г. Голотою та співробітниками Національного технічного університету «Київська політехніка» (О. Ф. Тищенко, А. Г. Володіна) отримано оригінальний препарат рослинного походження карбюлозу, що виводить радіонукліди і солі важких металів з організму. Карбюлоза рекомендована МОЗ України для широкого застосування в клінічній практиці.

Дослідженнями кафедри фармакології та клінічної фармакології та Інституту геронтології НАМН України (Л. П. Купраш) вивчено властивості водорості спіруліни. Препарат «Спіруліна» рекомендований для застосування в клінічній практиці. Спільно з співробітниками Інституту фармакології і токсикології АМН України (В. С. Даниленко, О. К. Сіроштан) та Житомирським науково-дослідним інститутом хмільоводства розроблений препарат корвалдин, який широко застосовується в медичній практиці для лікування різних захворювань. За останні роки отримано і впроваджено в медичну практику комбіновані рослинні препарати кораргін, ладостим та ін.

Препарат рослинного походження гермогран і леворкс  застосовуються для лікування хронічних отруєнь, в тому числі у людей, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській атомній станції (О. В. Шумейко).

Результати цих досліджень узагальнені в монографіях: «Фітонциди в егономіці» (1986), «Фітонциди в медицині» (1990), «Рослинні лікарські засоби» (1993), «Екологічна фармакологія» (2000), «Спируліна і здоров’я» (2000); «Клінічна фітотерапія» (2000, 2006), «Кардиотонічні стероїди» (2009).

На основі аналізу даних літератури та з урахуванням власних досліджень визначено новий напрям сучасного лікознавства – квантової фармакології: – це наука, яка застосовує принципи теоретичної хімії, квантової фізики і квантової механіки та методи комп’ютерного моделювання для дослідження молекулярної структури лікарських засобів, механізмів їх взаємодії з рецепторами, біомолекулами організму для встановлення  первинної фармакологічної реакції медикаментів, а також цілеспрямованого синтезу оригінальних препаратів з метою більш раціонального застосування їх у клінічній практиці.

За понад двадцятирічний період розвитку квантової фармакології на кафедрі основні положення цього напрямку можна визначити в таких аспектах:

  1. Дослідження просторової будови та електронної структури молекули лікарських засобів.
  2. Встановлення зв’язку між хімічною структурою та фармакологічною активністю медикаментів (QSAR).
  3. Роль розчинника в механізмі дії препаратів.
  4. Визначення фармакофорів лікарських засобів.
  5. Розробка de novo дизайну засобів для лікування різних захворювань.
  6. Прогнозування фармакологічної активності лікарських засобів
  7. Білок-лігандні взаємодії при реакції між фізіологічно активними речовинами препаратів та біомолекулами.
  8. Дослідження первинних механізмів дії лікарських засобів.

Розглянуті квантово-фармакологічні характеристики серцево-судинних засобів: серцевих глікозидів (дигоксин), інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту: капотен (каптоприл), ліприл (лізиноприл), адреноблокаторів (пропранолол, атенолол, метопролол, карведилол), медіаторів (ацетилхолін, адреналін, норадреналін), метаболітних препаратів (кверцетин, яктон, таурин, нікотинамід, тіотриазолін, ацетил цистеїн), похідних ксантину, апорфіну, медикаментів різної хімічної структури (пентоксифілін, уфібрат).

Методами квантової хімії проведено вивчення молекулярних механізмів взаємодії альфа1-адреноблокаторів з рецепторами, сироватковим альбуміном людини та ДНК. У результаті досліджень розроблено QSAR-моделі залежності альфа1-адреноблокуючої активності похідних апорфіну та арилпіперазинів від зарядів на атомах та топологічних дескрипторів. Показано, що константи зв’язування арилпіперазинів з альфа1-адренорецепторами, отримані за допомогою QSAR-моделі, статистично відповідають результатам досліджень на ізольованій сім’явиносній протоці щурів. Методом молекулярного докінгу встановлено амінокислотні залишки сироваткового альбуміну людини та альфа-адренорецептора, які вступають у взаємодію з доксазозином. Проведено молекулярно-фармакологічний аналіз цитотоксичних властивостей альфа1-адреноблокаторів різних хімічних груп. Встановлено, що доксазозин зв’язується з ДНК по типу інтеркаляторів (Т. Ю. Небесна).

Квантово-фармакологічні дослідження молекули ізоніазиду і молекули його метаболіту показали, що  гепатотоксичність зумовлена моноацетилгідразином.  Кверцетин безпосередньо взаємодіє з моноацетилгідразином. Водневий зв`язок між атомом водню гідроксогрупи кверцетину та атомом моноацетилгідразину визначає один з механізмів захисної дії кверцетину при інтоксикації ізоніазидом. Отримані дані теоретично обгрунтували доцільність включення метаболітних і метаболітотропних препаратів в схеми лікування туберкульозу (І. С. Чекман).

Встановлена захисна дія нікотинаміду при гострій інтоксикації доксорубіцином, показаний протекторний ефект нікотинаміду на стан кардіо- та системної гемодинаміки. При доксорубіциновій кардіоміопатії препарат попереджає зміни робочого, ударного індексів, максимального тиску лівого шлуночка, системного артеріального тиску. Отримані дані показали доцільність призначення нікотинаміду в онкологічній клініці, включення в схеми лікування інших захворювань з урахуванням протекторної і адаптаційної дії даного метаболічного преарату (О.О. Нагорна). Результати проведених досліджень узагальнені у монографії «Нікотинамід», 2008.

Близько 10-ти років тому на кафедрі фармакології та клінічної фармакології розпочаті дослідження з нового напрямку сучасної науки – нанофармакології. Нанофармакологія вивчає фізичні, фізико-хімічні, біологічні, біохімічні, фармакодинамічні, фармакокінетичні властивості розроблених на основі нанотехнологій нанопрепаратів, показання і протипоказання до їх застосування, можливі побічні ефекти. Дослідження з вивчення властивостей нанодисперсного кремнезему розпочаті в Україні Інститутом хімії поверхні НАН України (О. О. Чуйко, М. Т. Картель, В. О. Покровський) та Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова (В. М. Мороз, О. О. Пентюк, Г. І. Степанюк) і завершилися створенням і впровадженням у медичну практику нового, оригінального препарату – силіксу, який широко застосовують для лікування отруєнь, в хірургічній практиці.

Спільно з Інститутом хімії поверхні імені О. О. Чуйка НАН України (Є. Ф. Воронін) розроблена нова оригінальна суспензія нанодисперсного кремнезему. Показано, що суспензія нанодисперсного кремнезему проявляє виражену антитоксичну дію проти ксенобіотиків різної хімічної структури та механізму дії (Л. І. Казак, О. В. Ніцак). Розпочаті дослідження з вивчення властивостей композитів наносрібла і нанодисперсного кремнезему (Д. С. Савченко).

В плані продовження, розширення і поглиблення досліджень з нанофармакології за ініціативи президента Національної академії наук академіка Б. Є. Патона та ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця академіка НАМН України В. Ф. Москаленка створена спільна лабораторія «Електронно-променевої нанотехнології неорганічних матеріалів для медицини» Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона і Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця.

Науковці лабораторії «Електронно-променева нанотехнологія неорганічних матеріалів для медицини» спільно з кафедрою фармакології та клінічної фармакології, Інститутами НАН і НАМН України, а також вищими навчальними медичними закладами України отримали наукові факти:

  1. Розроблена технологія отримання наночастинок срібла, міді, їх композитів, а також нанозаліза, наноцирконію, наноалю-мінію інших металів, нановуглецю.
  2. Досліджуються особливості взаємодії наночастинок срібла, міді, заліза з компонентами біомембрани, що має важливе значення для встановлення механізму дії наночастинок.
  3. Встановлено, що наночастинки срібла, міді, та їх композити, проявляють більш виражену протимікробну дію ніж ці метали звичайних розмірів (Інститут епідеміології та інфекційних хвороб директор – проф. В. Ф. Марієвський).
  4. Розроблена технологія отримання лікарських форм: мазь, гель, емульсія наночастинок срібла, міді, їх композитів (Львівський національний медичний університет, ректор проф. Б. С. Зіменьковський, доц. Білоус С. Б.).
  5. Розроблена технологія отримання супозиторій наночастинок срібла (Харківський національний медичний університет, ректор – член-кор. НАМН, проф. В. М. Лісовий, проф. Звягінцева Т. В., доц. Сирова Г. О.).
  6. Встановлено, що у цих лікарських формах наночастинки срібла, міді їх композити проявляють більш виражену протимікробну дію, ніж ці метали звичайних розмірів (Інститут епідеміології та інфекційних хвороб, директор проф. В. Ф. Марієвський).
  7. Спільно з кафедрою фармакології і клінічної фармакології Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, крім вище відмічених, вивчають різні аспекти наномедицини і нанофармакології у вищих навчальних медичних (фармацевтичних) закладах України:
  • Національний фармацевтичний університет (ректор – член-кор. НАН В. П. Черних).
  • Вінницький національний медичний університет (ректор – акад. В. М. Мороз).
  • Запорізький медичний університет (ректор – проф. О. М. Колесник).
  • Дніпропетровська медична академія (ректор – акад. Г. В. Дзяк).
  • Одеський медичний університет (ректор. – акад. В. М. Запорожан).
  • Тернопільський медичний університет (ректор. – член-кор. Л. А. Ковальчук).
  • Луганський медичний університет (ректор – проф. В. М. Івченко).
  • Полтавська медична (стоматологічна) академія (ректор – проф. М. В. Ждан).

Цікаві дослідження проводилися у Національному фармацевтичному університеті (В. П. Черних, С. М. Дроговоз, Л. В. Яковлєва) з вивчення властивостей нанотрубок), Дніпропетровській державній медичній академії (В. Й. Мамчур, В. Ф. Шаторна, О. О. Савченко) з вивчення впливу наночастинок на функцію ЦНС та ембріогенез, Одеському медичному університеті (В. Й. Кресюн, В. В. Годован, В. О. Ульянов) – імунну систему й сполучну тканину,  Запорізькому медичному університеті (В. О. Туманський, І. Ф. Беленічев) – енергетичний обмін в організмі тварин, Тернопільському медичному університеті (К. А. Посохова) – функцію паренхіматозних органів, Луганському державному медичному університеті (В. Д. Лук’янчук) – при синдромі ендогенної інтоксикації, Національній медичній академії післядипломної освіти (О. П. Мінцер) – ефективність наночастинок при діабеті.

Викладачі кафедри фармакології та клінічної фармакології проводили дослідження з нанофармакології спільно з Інститутом біоколоїдної хімії імені Ф. Д. Овчаренка (З. Р. Ульберг, Т. Г. Грузина, Л. С. Різниченко, С. М. Дибкова). В результаті спільних досліджень розроблена технологія отримання колоїдних розчинів наносрібла, наноміді, нанозаліза, нановісмуту, а також дослідження їх фармакологічної активності (А. О. Прискока, П. В. Сімонов, А. М. Дорошенко, А. В. Карнаухова).

За дослідження з радіаційної фармакології в 1986 р. І. С. Чекман, Н. О. Горчакова і В. А. Туманов отримали Державну премію України в галузі науки і техніки.

У 1983 р. на базі кафедри фармакології Київського медичного інституту був заснований курс клінічної фармакології для викладання цієї нової на той час навчальної дисципліни студентам 6-го курсу лікувального і педіатричного факультетів. Введення в учбові плани і програми вищих медичних учбових закладів нової учбової дисципліни – клінічної фармакології стало важливим кроком у справі підвищення якості підготовки майбутніх лікарів. За час що минув, у Національному медичному університеті були закладені організаційні, методичні та інформаційні основи викладання, підготовлений контингент кваліфікованих викладачів.

У 1983 р. за ініціативою професора І. С. Чекмана відповідальним за курс клінічної фармакології був призначений д.м.н., доцент О. П. Вікторов. Першими викладачами були професор І. С. Чекман, к.м.н., доценти О. Т. Рибак, Л. І. Голопихо, О. В. Щербак , асистент, к.м.н. П.О. Ангелуца.

Перед співробітниками курсу клінічної фармакології стояло завдання, виходячи з кваліфікаційної характеристики лікаря, навчити студента-медика вмінню пов’язати стратегію і тактику фармакотерапії з індивідуальними особистостями організму хворого і перебігом патологічного процесу. Вирішити цю проблему було можливо лише базуючись на даних експериментальної фармакології і розвиваючи їх, а також спираючись на знання фармакодинаміки, фармакокінетики, взаємодії лікарських засобів в організмі людини і ускладнень фармакотерапії.

Спочатку, у зв’язку з відсутністю своєї клінічної бази викладання було розпочато у тих лікувально-профілактичних закладах м. Києва де, в залежності від спеціалізації, проводилось навчання студентів-субординаторів 6-го курсу. Згодом у курсу клінічної фармакології з’явились свої клінічні бази.

Співробітниками курсу клінічної фармакології були підготовлені і видані методичні рекомендацій з викладання окремих розділів клінічної фармакології, розроблений і впроваджений в навчальний процес «Протокол вивчення ефективності і безпеки лікарських засобів», який є основою для написання студентами індивідуальної письмової роботи. Ця методична розробка покладена в основу створення подібних письмових робіт у більшості медичних вузів України.

До 2001 р. викладання курсу клінічної фармакології проводиться на усіх лікувальних факультетах університету. У цьому ж році було розпочато і успішно освоєно викладання курсу клінічної фармації студентам фармацевтичного факультету, а також впроваджено викладання клінічної фармакології студентам-стоматологам. Починаючи з 2005 р. студенти медико-психологічного факультету також отримали змогу вивчати цю дисципліну на курсі.

Протягом  всього часу існування курсу клінічної фармакології його співробітники проводили інтенсивні наукові дослідження. З 1983 по 1990 рр. вивчалися особливості біотрансформації ліків у дітей, які страждали на бронхіальну астму, що надало можливість дати рекомендації по підвищенню ефективності і безпеки фармакотерапії. У той же час на іншій клінічній базі проводилось вивчення стану біотрансформації ліків у хворих з захворюваннями сполучної тканини шляхом «антипіринового тесту». У 1991-1995 рр. співробітники  курсу були співвиконавцями теми по оптимізації використання антибіотиків, яке дало можливість попереджувати виникнення і розповсюдження внутрішньолікарняної інфекції у багатопрофільному стаціонарі. Отримані результати дослідження стали базою для створення комп’ютерної програми, яка дозволила на основі динамічного епідеміологічного контролю і моніторингу параметрів фармакокінетики антибактеріальних препаратів вибирати адекватну терапію хворим, а також прогнозувати доцільність закупок окремих груп лікарських засобів. З 1996 по 1998 рр. співробітники курсу вивчали роль функціонального стану печінки і нирок в генезі поліорганної  дисфункції у хворих перитонітами. На основі отриманих даних був розроблений алгоритм профілактики і терапії цього синдрому. Інша група співробітників проводила вивчення порівняльної ефективності препаратів ніфедипіну звичайної і пролонгованої дії у хворих на артеріальну гіпертензію. Викладачі курсу проводили дослідження по виявленню частоти і характеру ускладнення фармакотерапії у м. Києві (доц. О. Т. Рибак, доц. Л. І. Голопихо), а також вивчали особливості застосування лікарських засобів, що покращують метаболізм міокарду при різних патологічних станах (Т.С. Трофімова, І. В. Коханов, О. П. Ткаченко).

Співробітники курсу клінічної фармакології постійно надавали і надають лікувально-консультативну допомогу хворим і лікарям на клінічних базах курсу, а також проводять лекційно-просвітницьку роботу серед лікарів багатьох лікувально-профілактичних закладів м. Києва, знайомлять останніх з сучасними науковими дослідженнями в галузі створення і впровадження у медичну практику нових високоефективних лікарських засобів, навчають раціональному і безпечному застосуванню медикаментів. Викладачі кафедри впроваджують результати досліджень у клінічну практику, а також у науково-педагогічну діяльність шляхом публікації монографій та посібників: «Рецептурний довідник лікаря» (1981–2006, 8 видань), «Рецептурний довідник лікаря-ендокринолога» (1990), «Довідник безрецептурних препаратів. Відповідальне самолікування» (2004–2008, 5 видань), «Безопасність ліків» (2008).

Щороку на базі кафедри навчаються слухачі факультету підвищення кваліфікації, а також ви­кладачі вузів та медичних коледжів країни.

Під керівництвом проф. І. С. Чекмана захистили докторські (С. Б. Французова, О. П. Вікторов, Н. О. Горчакова, С. Л. Ніколай, Я. С. Гудивок, С. С. Козак, Г. І. Степанюк, Я. Й. Тимошенко, В. А. Туманов, С. А. Кузьменко, О. Й.  Гриневич, А. В. Кириченко, В. А. Турманаулі, Л. І. Казак, О. Г. Берегова, Б. І. Парій, Т. М. Ганіч, І. В. Ніженковська та ін.), кандидатські (Н. М. Потьомкіна, С. С. Козак, І. В. Ніженковська, В. В. Ткачук, Н. М. Пузенькіна. Л. І. Голопихо, І. О. Борзенко, О. Й. Гриневич, Г. К. Боровкова, Н. Є. Нурищенко, І. В. Грига, І. Г. Мельник, Т. В. Кава, В. В. Бабак, М. І. Доні, О. В. Рощупкіна, І. Ю. Мельник, В. Ю. Дяченко, Н. В. Савченко, А. М. Мельник, В. В. Бондур, О. В. Шумейко, О. О. Нагорна, Т. С. Трофімова, О. В. Ніцак, А. В. Резніченко Р. С. Довгань, Т. Ю. Небесна та ін.). дисертації.

 

Професор ЗАЙЧЕНКО Ганна Володимирівна, народилась 11.08.1967, м. Душанбе, Таджикістан – доктор медичних наук (2010), доцент (2000), професор (2012), відмінник освіти України, завідувач кафедри клінічної фармакології Інституту підвищення кваліфікації спеціалістів фармації Національного фармацевтичного університету (з 2011 р. до 2016 р.). З 2016 р. по теперішній час – є завідувачкою кафедри фармакології Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.

Бере активну участь у наукових заходах міжнародного і національного рівня, є спікером на науково-практичних конференціях. Співавтор 32 навчально-методичних видань, серед них: 3 підручники, 15 навчальних посібників, в т.ч. англійською, французською та арабською мовами, атласу з фармацевтичної опіки, альбому, 3-х довідників, вибіркових лекцій, типових навчальних програм з фармакології для спеціальностей «Фармація», уніфікованої програми підвищення кваліфікації спеціалістів фармації та клінічних провізорів, програми первинної спеціалізації (інтернатури) зі спеціальності «Клінічна фармація». Брала участь у підготовці матеріалів щодо ліцензування спеціальності «Клінічна фармація», нової освітньої послуги – підвищення кваліфікації лікарів з клінічної фармакології, розробці державних освітніх стандартів підготовки фахівців за спеціальностями «Фармація» та «Клінічна фармація».

Напрями наукових досліджень: пошук та фармакологічне вивчення токолітичних засобів, експериментальне обґрунтування створення коректорів репродуктивних функцій (гравідопротекторів, простатопротекторів, фітоестрогенів) на основі аміноцукрів, глікозаміногліканів, вивчення фармакологічної активності нанопрепаратів, фотопротекторів, прикладна фармакогенетика.

У 1995 р. захистила кандидатську дисертаційну роботу «Фармакологічне вивчення токолітику вентоколу» (науковий керівник – професор С.М. Дроговоз), у 2010 р. – докторську дисертаційну роботу «Фармакологічне оґрунтування створення нового коректора репродуктивних функцій на основі глюкозаміну гідрохлориду» (науковий консультант – професор Л.В. Яковлєва)

Автор понад 400 наукових і навчально-методичних публікацій, серед них понад 200 статей (12 – у виданнях, що входять до цитованих у Scopus s Web of Science Q1-4), 6 монографій, 24 патенти, методичні рекомендації, затверджені ДЕЦ МОЗ України. Індекс Гірша – 6 в Google Scholar, 2 в Scopus, 1 в Web of Science. Підготувала 12 кандидатів медичних і фармацевтичних наук, 1 доктора філософії за спеціальністю «Фармація». На сьогодні є науковим керівником 5 здобувачів наукового ступеню «Доктор філософії».

За участі проф. Зайченко Г. В. розроблені ЛЗ, що пройшли шлях від розробки до аптечної полиці, серед них вагінальний гель «Клевазол» для лікування бактеріально-грибкових захворювань в гінекології; «Фітопрост» для лікування ДГПЗ; ректальний гель «Ділатил» для лікування анальної тріщини та геморою.

Громадська діяльність. Дійсний член всеукраїнської громадської організації «Асоціація фармакологів України» (Голова Київського регіонального відділення), академік ВГО Національної Академії наук вищої освіти України, міжнародного союзу базисної і клінічної фармакології «IUPHAR», Британського товариства фармакологів «BPS», європейської асоціації клінічної фармакології та терапії «EACPT». Член спеціалізованої вченої ради Д 64.605.03 по захисту докторських і кандидатських дисертаційних робіт при Національному фармацевтичному університеті, член спеціалізованої вченої ради Д 26.550.01 при по захисту докторських і кандидатських дисертаційних робіт ДУ «Інститут фармакології та токсикології НАМН України»; член редакційної ради наукових фахових журналів «Фармацевтичний журнал», «Фармакологія та лікарська токсикологія».

Відзначена Почесною грамотою Верховної ради України, Подякою Прем`єр міністра України, грамотами Міністерства охорони здоров`я України, Міністерства освіти і науки України, Харківської міської Ради, нагрудним знаком «Відмінник освіти України» (2010), почесною грамотою Державної служби України з лікарських засобів (2013), подякою Голови Харківської обласної державної адміністрації (2014), Національного фармацевтичного університету (2016), медаллю імені О. О. Богомольця (2021), медаллю імені М. Д. Стражеско (2022).