Кафедра епідеміології та доказової медицини

Завідувачі кафедри епідеміології та доказової медицини

Марко Петрович Нещадименко (1869-1942 р.р.) – відомий вчений мікробіолог-епідеміолог, професор, член-кореспондент Всеукраїнської Академії Наук по відділу мікробіології (з 1929 р.).

Народився 15 травня 1869 р. в селі Сердечівцях Черкаської області в сім’ї селянина. Ще студентом М.П. Нещадименко найбільше цікавився мікробіологією. Отримавши диплом про закінчення медичного факультету (1896 р.), він влаштувався на роботу у щойно створений Київський бактеріологічний іститут. Здібного науковця, який добре володів іноземними мовами, посилають вдосконалювати знання за кордон (1902-1908 р.р.). У кращих бактеріологічних інститутах і лабораторіях Європи він знайомиться із методами виготовлення сироваток і вакцин. В 1910 р. М.П. Нешадименко публікує монографію про патогенез інфекційних захворювань на основі вивчення дії дифтерійного токсину на організм. Цю монографію він подав як дисертаційну працю і 9 лютого 1910 р. блискуче захистив її в Університеті св. Володимира.

Працюючи науковим співробітником, директором, а потім заступником директора Київського бактеріологічного інституту, М.П. Нещадименко організував роботу епідеміологічного відділу іституту і його практичну епідеміологічну роботу на місцях в напрямку боротьби з черевним тифом, скарлатиною, склеромою та іншими інфекціями.

У Київському бактеріологічному інституті, який очолював М.П. Нещадименко, він створив спеціальну лабораторію для виготовлення вакцини проти туберкульозу, здійснював впровадження цієї вакцини в практику боротьби з туберкульозом в Україні.

В 1932 р. М.П. Нещадименко на базі доцентського курсу організував і очолив кафедру епідеміології Київського медичного інституту. Цьому сприяв його великий досвід у боротьбі з епідеміями висипного тифу, холери, натуральної віспи та інших інфекційних хвороб. Одночасно М.П. Нещадименко очолював і кафедру мікробіології Київського медичного інституту. Спочатку кафедра епідеміології не мала своєї бази і тому заняття з епідеміології проводились в аудиторіях кафедри мікробіології. М.П. Нещадименко укомплектував штат кафедри епідеміології викладачами і організував навчальний процес з цієї дисципліни. Слід зазначити, що ще в 1921-1923 р.р. на кафедрі мікробіології М.П. Нещадименко викладав курс «Спеціальна епідеміологія» (по 2 години на тиждень на 13 і 14 семестрах). Лекції професора М.П. Нещадименка, які він читав українською мовою, користувалися великою популярністю.

М.П. Нещадименко вивчав патогенез та імунологію дифтерії, здійснював заходи по впровадженню анатоксину в практику боротьби з дифтерією. Він одним із перших дослідив дію дифтерійного токсину на організм. М.П. Нещадименко експериментально довів можливість одночасної імунізації двома і більше вакцинами, зокрема, вакциною проти віспи і дифтерійним анатоксином, чим було започатковано створення асоційованих вакцин, вивчав імуногенність дизентерійної вакцини.

М.П. Нещадименко автор трьох монографій, які присвячені менінгококовій інфекції, дифтерії і скарлатині, ним опубліковано близько 50 наукових праць.

 

Сергій Никифорович Ручковський (1888-1965 р.р.) – відомий вчений-епідеміолог, член-кореспондент АМН СРСР, професор.

Народився 8 січня 1888 року в м. Тараща Київської області в сім’ї наглядача Таращанської лікарні. С.Н. Ручковський вчився на одному курсі медичного факультету Університету св. Володимира разом з письменником М.А. Булгаковим, закінчив його в 1914 р і отримав диплом з відзнакою.

В 1918-1920 р.р. працював у Київському Губернському Земстві епідеміологом, очолював Київську санітарно-бактеріологічну лабораторію.

В 1926 р. він був обраний на посаду старшого асистента епідеміологічного відділу Харківського бактеріологічного іституту і одночасно працював асистентом кафедри епідеміології Харківського медичного інституту.

В 1929 р. Ручковський С.Н. був обраний на посаду завідувача епідеміологічним відділом Київського бактеріологічного інституту. З 1931 р. він працював доцентом, а з 1935 р. – професором кафедри епідеміології Київського інституту удосконалення лікарів, а в подальшому він очолив цю кафедру.

В 1939 р. С.Н. Ручковський був обраний на посаду завідувача кафедри епідеміології Київського медичного інституту, де працював до 1948 року. На кафедрі були створені необхідні умови для проведення занять, тематика їх повністю була наповнена епідеміологічним змістом. Розроблені нові тематичні плани лекцій і практичних занять широко використовувались щодо лабораторного виявлення інфекційних хвороб та носіїв збудника, проведення протиепідемічних заходів в осередках інфекційних хвороб та профілактичних щеплень населення.

Наукові дослідження на кафедрі були спрямовані на вивчення епідеміології кишкових інфекцій (дизентерія, сальмонельози) та інфекцій дихальних шляхів (скарлатина), проводились дослідження по вивченню ефективності дизентерійної вакцини. Вивчались особливості джерела збудника дизентерії (хворі та носії) та роль різних чинників передачі збудника при цій інфекції в механізмі його передачі. Аналізувались причини виникнення водних епідемій черевного тифу, роль харчових продуктів в розповсюдженні сальмонельозів. Вивчали епідеміологія і профілактика скарлатини (роль носійства стрептокока в розповсюджені скарлатини, вікова структура захворюваності).

С.Н. Ручковським була встановлена природна осередковість „волинської лихоманки”, яка в подальшому отримала назву – пароксизмальний рикетсіоз. В 1945 р. С.Н. Ручковський вперше показав, що імунологічно збудник пароксизмального рикетсіозу відрізняється від інших рикетсій і дав йому назву Rickettsia guintanae . Природні осередки цієї хвороби зустрічаються в деяких лісних районах на заході України.

Кафедра епідеміології під керівництвом професора С.Н. Ручковського в післявоєнний період, коли інфекційна захворюваність переважно проявлялась у вигляді епідемічних спалахів і епідемій, проводила велику роботу щодо поширення епідеміологічних знань серед населення, було видано 6 науково-популярних брошур.

Професором С.Н. Ручковським опубліковано біля 80 наукових праць, в тому числі 4 монографії, в 1946 р. він був обраний член-кореспондентом АМН СРСР.

 

Лев Васильович Громашевський (1887-1980 р.р.) – видатний вчений-епідеміолог, дійсний член АМН СРСР, заслужений діяч науки УРСР. Герой Соціалістичної Праці, професор.

Народився 14 жовтня 1887 р. в м. Миколаєві в сім’ї морського офіцера. В 1904 р. вступив на медичний факультет Новоросійського (Одеського) медичного університету. В студентські роки приймав участь в бороьбі з епідемією чуми в Маньчжурії в складі експедиції, яку очолював Д.К. Заболотний. В 1912 р. Л.В. Громашевський склав іспити на медичному факультеті і отримав звання лікаря з відзнакою.

Після закінчення медичного факультету працював лікарем-епідеміологом в м. Саратові, приймав участь в роботі протичумної комісії в Астраханській губернії. В роки першої світової війни він очолював інфекційне відділення польового госпіталю, а потім працював епідеміологом в Подільській губернії.

В 1918 р. Л.В. Громашевський їде до м. Одеси, де призначається на посаду першої в Україні дезінфекційної станції, і поряд, з практичною роботою, розпочинає наукові дослідження.

20 листопада 1920 р. Л.В. Громашевський був обраний старшим асистентом першої в світі кафедри епідеміології, організованої Д.К. Заболотним в Одеському медичному інституті, а з 1923 р. очолив цю кафедру. В наступні роки Л.В. Громашевський організовував і очолював кафедри епідеміології в Дніпровському медичному інституті, Дніпропетровському інституті удосконалення лікарів, працював директором Центрального інституту мікробіології та епідеміології і організував кафедру епідеміології в Центральному інституті удосконалення лікарів (м. Москва). В ці роки Л.В. Громашевський розробляв теоретичні проблеми епідеміології, в яких він творчо розвивав наукові концепції свого вчителя Д.К. Заболотного.

Л.В. Громашевський активно виступав за підготовку лікарів-профілактиків і виділення епідеміології у самостійну дисципліну, яка повинна викладатись у медичних інститутах. Він створив першу навчальну програму з епідеміології, затверджену Комітетом у справах вищої школи (1932 р.), і вважав за необхідне, щоб лікар кожної спеціальності мав підготовку з епідеміології.

В 1948 р. Л.В. Громашевський за дорученням АМН СРСР організував в м. Києві Інститут інфекційних хвороб і очолював його протягом трьох років. В 1948 році Л.В. Громашевський був обраний на посаду завідувача кафедри епідеміології Київського медичного інституту, де він працював до 1962 р.

Л.В. Громашевський здійснив принципову перебудову навчальної та наукової роботи кафедри. Епідеміологія почала викладатись на всіх факультетах, у тематичні плани були включені нові теми лекцій і практичних занять. Лекції Л.В. Громашевського за своїм змістом, полемічною формою викладання логічною послідовністю, переконливістю аргументації, зв’язком теорії з практикою викликали величезний інтерес у студентів і лікарів.

В період роботи на кафедрі епідеміології Л.В. Громашевський продовжував розробку створеної ним першої теорії епідеміологічної науки- теорії механізму передачі збудників інфекційних хвороб. Принциповим положенням теорії механізму передачі збудників є те, що в процесі еволюції вони пристосувалися паразитувати не в організмі біологічного хазяїна взагалі, а в певних специфічних його тканинах, звідки збудники виділяються із організму. Тільки при цій умові відбувається процес зміни біологічних хазяїнів, без чого збереження даного виду збудника в природі неможливе. Л.В. Громашевський зробив важливий висновок про те, що механізм передачі і специфічна локалізація збудника в організмі тісно пов’язані між собою і взаємно обумовлені, що підтверджує розуміння паразитизму як загальнобіологічного явища в природі.

Класифікація інфекційних хвороб, розроблена Л.В. Громашевським на основі специфічної локалізації збудника і відповідного їй механізму передачі, отримала всезагальне визнання і прийнята ВООЗ. З нання механізму передачі збудників надає можливість проведення ефективних профілактичних і протиепідемічних заходів, що визначило успіхи в боротьбі з інфекційними хворобами.

Під керівництвом Л.В. Громашевського на кафедрі проводились глибокі дослідження з проблеми „Механізм передачі збудників інфекційних хвороб”, на основі яких було видано два збірники наукових праць (1958,1962 рр.). В становлена залежність між механізмом передачі збудника і чинниками, які його реалізують, типами епідемій, динамікою розвитку епідемічного процесу .

Л.В. Громашевський створив теорію і методологію наукової епідеміології, визначив предмет і метод цієї науки, сформулював закони епідеміології, розробив на еволюційній основі епідеміологічну природничо-наукову класифікацію інфекційних хвороб, визначив напрямки боротьби з інфекційними хворобами і критерії ліквідації окремих з них.

На кафедрі розроблялись актуальні питання епідеміології і профілактики холери, шигельозів, дифтерії, кашлюку, гельмінтозів, лептоспірозу та ін.

Л.В. Громашевський створив наукову епідеміологічну школу, під його керівництвом захищені десятки докторських і кандидатських дисертацій. Він видав перший в країні класичний підручник з загальної епідеміології (1949, 1965 р.р.), який був перекладений у ряді країн, і спеціальної епідеміології (1947 р.), опублікував понад 250 наукових праць.

Л.В. Громашевський був одним із фундаторів АМН СРСР і в 1946 р. йому одному із перших було присвоєно вчене звання дійсного члена АМН СРСР. Л.В. Громашевський приймав безпосередню участь у створенні ВООЗ (1946 р.).

Після переходу в 1962 р. на роботу до Київського НДІ епідеміології та інфекційних хвороб на посаду заступника директора з наукової роботи, Лев Васильович плідно працював щодо подальшого розвитку епідеміологічної науки.

В 1967 р. за заслуги в розвитку медичної науки й охорони здоров’я Л.В. Громашевському було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

В 1985 р. Комітет з питань освіти, науки і культури Організації Об’єднаних Націй, з метою вшанування великих людей світу, прийняв рішення відзначати 100-річчя з дня їх народження. До таких людей ввійшов і видатний вчений-епідеміолог Л.В. Громашевський, 100-річчя з дня народження якого відзначено в 1987 р. Було видано 3 томи його наукових праць, в чотирьох вищих медичних закладах України встановлені для студентів стипендії імені Л.В. Громашевського.

 

Ігор Миколайович Моргунов (1913-1991 р.р.) – відомий вчений імунолог-епідеміолог, професор.

Народився 20 жовтня 191 3  р. в м. Маріуполі Херсонської області в сімї лікаря.

Після закінчення в 1936 р. Дніпропетровського медичного інституту Ігор Миколайович працював науковим співробітником епідеміологічного відділу в Дніпропетровському санітарно- бактеріологічному інституті.

В роки Великої Вітчизняної війни був направлений Наркомздоров’я СРСР в Іркутський інститут епідеміології і мікробіології, де завідував епідеміологічним, а потім мікробіологічним відділом. В цьому інституті він організував лабораторію раньових інфекцій, в якій проводились наукові дослідження, а також готувались правцева і гангренозна сироватки для фронтових і тилових госпіталів.

В 1944 р. І.М. Моргунов повернувся до Дніпропетровський науково-дослідного інституту епідеміології і мікробіології, працював в ньому заступником директора з виробництва бактеріальних препаратів, заступником директора з наукової роботи.

В 1949 р. перейшов на роботу в Київський НДІ епідеміології і мікробіології, де очолив імунологічну лабораторію. Одночасно протягом декількох років працював головним епідеміологом МОЗ УРСР. В 1959 р. він захистив докторську дисертацію.

В 1962 р. І.М. Моргунов був обраний на посаду завідувача кафедри епідеміології Київського медичного інституту, де працював до 1987 р., а потім був переведений на посаду професора кафедри.

Розділяючи наукові концепції Л.В. Громашевського і продовжуючи їх розвиток, І.М. Моргунов свої теоретичні і експериментальні дослідження присвятив вивченню реактивності організму в епідемічному процесі, обґрунтував важливе наукове положення про механізм зараження при різних інфекційних хворобах, що є початковим процесом взаємодії збудника інфекції і організму.

І.М. Моргуновим і його учнями вивчалась епідеміологія та імунологія інфекцій, викликаних умовно-патогенними збудниками (стафілокок, збудники правця, ботулізму та ін.), створені експериментальні моделі аеробних та анаеробних інфекцій.

Комплексне вивчення вторинної роньової інфекції дозволило встановити рівні захворюваності, групи, час і чинники ризику, обгрунтувати роль ендогенної мікрофлори в розвитку цієї патології в умовах хірургічного стаціонару і в експерименті. Зокрема, проведеними дослідженнями виявлені закономірності імунних реакцій при виникненні і моделюванні раньової інфекції, що стало основою розробки методів їх діагностики і профілактики.

Розроблена методика удосконалення імунопрофілактики при інфекціях дихальних шляхів у формі інформаційно-пошукової системи з використанням перфокарт для планування і обліку масових щеплень, яка була удостоєна срібної медалі на виставці досягнень народного господарства (1985 р.).

Впровадив імунологічні методи дослідження в епідеміології, ввів на кафедрі нові теми занять з епідеміології з використанням цих методів, розробив навчальну програму з імунології.

І.М. Моргунов опублікував понад 200 наукових праць, в тому числі 4 монографії, підготував 10 докторів і 28 кандидатів наук, ним отримано 10 свідоцтв на винаходи.

 

Гоц Юрій Денисович (1930 -2006  р.р.) – відомий вчений-епідеміолог, професор.

Народився 7 серпня 1930 р. в селі Телешівка Рокитнянського району Київської області в сім’ї учителя.

Закінчив з відзнакою санітарно-гігієнічний факультет Київського медичного інституту у 1955 р., навчався в аспірантурі на кафедрі епідеміології Київського медичного інституту і закінчив її в 1958 р., учень Л.В. Громашевського. Працював на кафедрі асистентом, доцентом, кандидат медичних наук (1967 р.), професор (1989 р.).

З 1987 р. по 2005 рік – завідувач кафедри епідеміології, а у 2005-2006 р.р. – професор кафедри. Працював деканом медико-профілактичного факультету з 1985 по 1989 р.р.

Наукові дослідження спрямовувались, на вивчення ефективності вакцинації проти кашлюку, виявлення епідеміологічних особливостей цієї інфекційної хвороби в багаторічних епідеміологічних спостереженнях і в умовах масової імунізації.

Вивчались питання епідеміології і розроблялись заходи профілактики внутрішньо-лікарняних інфекцій, зокрема, в групах ризику анаеробної і асоційованої етіології в хірургічних стаціонарах. Виявлена патогенність епідермального стафілокока, що потребує, проведення відповідних профілактичних і протиепідемічних заходів. Вперше на кафедрі створена модель локалізованої бактероїдної інфекції. Показана висока імунологічна та епідеміологічна ефективність нових методів діагностики і санації носійства умовно-патогенної мікрофлори в групах ризику в лікувально-профілактичних закладах. Розроблено способи використання імуномодуляторів для лікування і профілактики раньових інфекцій змішаної етіології.

Проводились наукові дослідження з проблеми профілактики інфекцій дихальних шляхів, які контролюються засобами імунопрофілактики. Створена інформаційно-пошукова система з використанням перфокарт для планування і обліку масових щеплень дитячого населення.

Вивчались причини виникнення в Україні в 1991-2001 р.р. епідемії дифтерії. Встановлено, що, на відміну від попередніх епідемій дифтерії, сучасна епідемія в умовах масової імунізації характеризується переважною захворюваністю дорослого населення і захворюваністю щеплених, як дорослих, так і дітей. Визначено одну із провідних груп ризику при дифтерії – хворі з гострою ЛОР-патологією, а також виявлено епідеміологічний зв’язок між захворюваністю на дифтерію і гостру ЛОР-патологію.

На кафедрі розроблено новий спосіб моделювання експериментальної дифтерійної інтоксикації у імунних тварин, що дозволяє відтворити механізм розвитку тимчасової сприйнятливості імунного організму до дифтерійного токсину. Вивчався патогенетичний механізм захворюваності на дифтерію щеплених та імунних, що дає можливість удосконалення епідеміологічного нагляду за групами ризику.

Співавтор двох підручників для студентів – „Епідеміологія” (1998 р.) та „Епідеміологія з основами медичної паразитології” (2001 р.), видані 12 навчальних посібників з різних розділів епідеміології, розроблені навчальні програми з епідеміології, для студентів, лікарів-інтернів та магістрів, які видані МОЗ України.

На кафедрі підготовлені 3 кандидати наук, автор понад 200 наукових праць, отримав 3 патенти на винаходи.

 

Колеснікова Ірина Павлівна народилася 9 березня 1965 р. у м. Харкові в сім’ї інженера. У 1988 р. закінчила з відзнакою санітарно-гігієнічний факультет Харківського медичного інституту. З 1988 р. працювала старшим лаборантом, з 1992 р. – асистентом, з 2002 р. – доцентом кафедри епідеміології Харківського державного медичного університету. З 1997 р. кандидат медичних наук, з 2004 р.– доктор медичних наук. З вересня 2005 р. – завідувач кафедри епідеміології Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця. У 2007 році отримала вчене звання “професор”.

І.П. Колеснікова має понад 160 науково-методичних публікацій, 1 патент на винахід, 2 раціоналізаторські пропозиції, 4 інформаційні листи, 2 методичні рекомендації МОЗ України. Вона є співавтором 1 підручника, 3 навчальних посібників з епідеміології. Наукова робота І.П. Колеснікової присвячена вивченню впливу різних чинників екзогенного та ендогенного ґенезу на стан специфічного імунітету проти інфекцій, що контролюються засобами імунопрофілактики. Зокрема, темою її кандидатської дисертації було дослідження впливу гострої пневмонії, гострого та обструктивного бронхітів на рівень напруженості післявакцинального протикорового імунітету. З використанням сучасних імунологічних методів дослідження, за участю І.П. Колесникової було встановлено характер і тривалість впливу опікової травми, гнійно-септичних інфекцій, вірусних гепатитів, бронхіальної астми, гломеруло- та пієлонефритів на стан протикорового, протидифтерійного, протиправцевого імунітету у раніше щеплених осіб.

Починаючи з 1999 р. наукові та методичні публікації І.П. Колеснікової присвячені визначенню шляхів оптимізації епідеміологічного нагляду за керованими інфекціями та удосконаленню тактики їх вакцинопрофілактики. Результати вивчення популяційного протипаротитного і протикорового імунітету, проведені в різних регіонах України, слугували обґрунтуванням змін, внесених до Календаря профілактичних щеплень. Вивчення реактогенності та імуногенності всіх паротитних вакцин, зареєстрованих в Україні, дозволило зробити висновки щодо доцільності використання їх для щеплень дітей та підлітків. Результати всіх цих досліджень покладені в основу докторської дисертації, яку І.П. Колеснікова захистила у 2004 р.

Впродовж останніх років І.П. Колеснікова бере активну участь у впровадженні в роботу лікувально-профілактичних установ і санітарно-епідеміологічної служби України розроблених сумісно з лікарями-епідеміологами нових комп’ютерних програм епідеміологічного нагляду за інфекційними захворюваннями, планування профілактичних щеплень, прискореного аналізу та моніторингу імунопрофілактики – «Epidinf», «Fluvac-D», «Stat», «УкрВак». Всі форми вводу даних для зазначених програм, вихідні звітні документи, аналітичні таблиці моніторингу відповідають діючим наказам МОЗ України. Застосування цих комп’ютерних технологій сприяє удосконаленню епідеміологічного нагляду за інфекційними хворобами, спрощенню і стандартизації обліково-звітної документації, дозволяє у стислий термін проводити поглиблений аналіз усіх кількісних та якісних характеристик епідемічного процесу, а також основних показників імунопрофілактики дитячого та дорослого населення.