“ВЕЛИКИЙ ТЕРОР” 1936-38 РОКІВ СЕРЕД АКАДЕМІЧНОЇ СПІЛЬНОТИ КИЇВСЬКОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ. ЧАСТИНА ІІ

«Тотальная ложь обязательно принесет результат – главное, чтобы она внедрялась непрерывно и охватывала максимальное количество людей»
Й.Геббельс

Серед професорів і викладачів КМІ, які були репресовані в 1937-38 роках, найбільше інформації ми маємо про професорів О.Пучківського і О.Крупського.
Олександр Митрофанович Пучківський (1881-1942) – засновник кафедри оториноларингології КМІ. Починав свій шлях в медицині, як військовий лікар, який багато переїжджав по містах Російської імперії.

Після проходження ад’юнктури в Санкт-Петербурзьській військово-медичній академії в 1913 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеню доктора медицини: «Исторический очерк пищевого довольствия русской армии». З початком Першої світової війни став служити начальником санітарного потягу разом із дружиною – сестрою милосердя, згодом – в санітарному управлінні румунського фронту. До обрання в 1921 році на посаду завідувача кафедри Київського медичного інституту працював головним лікарем Одеського військового клінічного шпиталю № 412.

Кафедру оториноларингології, яку вчений заснував в КМІ, він очолював до свого арешту в листопаді 1937 року. В цей період він став знаним в СРСР вченим і лікарем. Видав перший україномовний підручник «Хвороби вуха, носа, горла і гортані».
Вирок, який оголосили родині, був «10 років без права листування». Таке формулювання зазвичай означало розстріл. Точної інформації про дату смерті О.Пучківського немає. На меморіальній дошці будинку клінічної лікарні № 18 на бульварі Т.Шевченка, 17, де працював вчений, вказаний 1942 рік. Є інформація, що він помер у тюрмі від онкологічного захворювання. В 1957 році вченого реабілітували.

Старшу доньку О.Пучківського Надію (1908-2001), яка на час арешту батька працювала асистентом кафедри гістології КМІ, та закінчувала виконання кандидатської дисертації з морфології епітелію рогівки ока (1938), зразу ж звільнили з роботи. Але після виступу Й. Сталіна з тезою «діти за батьків не відповідають», її поновили на роботі і дали можливість захистити дисертацію. Під час війни Н.Пучківська працювала очільником очного відділення евакошпиталю, а з 1946 року до кінця трудового шляху – в Одеському інституті очних хвороб і тканинної терапії, спочатку під керівництвом В.Філатова, а в 1956-85 роках – як директорка. Відома, як знаний авторитет з трансплантації рогівки і лікування опіків очей, академік АМН СРСР (1971).

Молодша донька О.Пучківського, Галина (1934-2010) – доктор фізико- математичних наук, професор, очолювала відділ в інституті фізики НАНУ.

Олександр Іванович Крупський, професор, акушер-гінеколог, народився в 1875 році в сім’ї священика, закінчив медичний факультет Дерптського (Юр᾿ївського) університету в 1919 р. Один із учасників з’їзду українських лікарів (ще в час студентства), член Української центральної ради УНР (1918), як депутат від Балтійського флоту Кронштатського товариства «Просвіта».

В 1919 році став старшим асистентом, згодом – приват-доцентом кафедри акушерства і гінекології КМІ української лектури. В 1920 році захистив докторську дисертацію «О щипцах Клеланда». В 1924 році став секретарем Київського акушерсько-гінекологічного товариства і почав публікувати наукові праці українською мовою.
В 1929 році обраний членом методичної секції ВУАН, професором і завідувачем кафедри Одеського медичного інституту.
В 1930 році повернувся до Києва у зв’язку з обранням на посаду завідувача кафедри акушерства і гінекології № 1 КМІ, яку очолював до арешту в 1937 році. В цей час плідно займався науковою проблемою знеболення пологів і виступив піонером його масового запровадження в Україні на державному рівні. За його участю був виданий перший україномовний підручник з оперативного акушерства (1931-1936) україно- і російськомовні монографії «Знеболювання родів» (1936), «Ювенильные кровотечения» (1935) та інші.
О.Крупський відомий, як талановитий хірург, який підготував багато відомих учнів, зокрема, професорів П.МБутейко, Л.Мельника, М.Венцьківського. Останній став його наступником на посаді завідувача кафедри в КМІ.

О.І.Крупський був зарештований в 1930 році у зв’язку із «Справою СВУ», але уникнув ув’язнення. Потрапив під репресії в 1937 році після публікації в газеті «Пролетарская правда» статті під назвою «Подвійна «бухгалтерія» професора О.Крупського. Шкідницька діяльність дворушника і його ворожого «ядра» в акушерсько-гінекологічній клініці № 1 Київського медичного інституту» був звільнений з роботи і заарештований (Я.Ганіткевич, П.Пундій, 2008).

Хоча через декілька місяців О.Крупський отримав свободу, йому заборонили жити і працювати в Україні. З великими труднощами вченому вдалося знайти роботу у Воронежі в обласному інституті материнства і дитинства. Згодом після тривалих погоджень став професором Воронежського медичного інституту і директором клініки акушерства і гінекології (1939-1943).

Ймовірно, помер в 1943 році в Москві і довгий час був забутий на Батьківщині. Перша інформація щодо життя і діяльності О.Крупського з’явилась в ювілейному біографічному довіднику завідувачів кафедр НМУ імені О.О.Богомольця в 2001 р.

В серпні 1937 року були заарештовані проректор з навчальної роботи КМІ О.Панченко і його дружина, асистент кафедри акушерства і гінекології В.Панченко-Любченко, сестра члена ЦК КПУ О.Любченко, який не очікуючи арешту застрелився в 1937 році.

Доступна інформація про Олександра Даниловича Панченко обмежується коротким текстом в «Біографічному довіднику» КМІ, виданому в 2001 році. Народився в 1899 році, закінчив КМІ в 1929 р. З 1929 р до арешту в 1937 працював доцентом, завідувачем курсу урології кафедри госпітальної терапії. Автор 20 наукових робіт. Помер в ув’язненні, ймовірно у 1942 році.

Як зазначає О.Бобров, («Архипелаг «Медлаг»») в 1937 році були звільнені з роботи за зв’язок з «ворогами народу» доценти КМІ І.Аністратенко (госпітальна хірургія) і Е.Е.Кристер (ЛОР).

За свідченням Ю.Віленського, в архіві НМУ зберігся жахливий документ: відповідь на запит слідчого Прокуратури УРСР від 10.03.1938 року, як вороги народу, зазначається в ньому в 1937-1938 роках звільнені з роботи асистент кафедри хімії Н.Дубинський, асистент кафедри терапії С.Сапронов, доцент кафедри пропедевтичної терапії В.Міхельсон, погодинний викладач кафедри біології Віра Романенко й клінічний ординатор кафедри нервових хвороб Марія Громова (звільнені з роботи, як родички «ворогів народу»). Далі, за поданням НКВС, були звільнені професор кафедри госпітальної терапії М.Свенсон і асистент кафедри дитячої хірургії Микола Любченко (як родич ворогів). Асистент кафедри епідеміології С.Рибинський звільнений з роботи та заарештований. Був заарештований й тодішній асистент кафедри мікробіології С.Дяченко, майбутній професор і завідувач цією кафедрою.
Я.Ганіткевич і П.Пундій (2008) додають до переліку репресованих в цей період співробітників і студентів КМІ ще доцента Івана Середу (1933 р.), викладачів Сергія Драпалюка (1935 р.) і Ксенофонтія Паламарчука (1938 р.), студентів Романа Клименко (1938 р.), Марію Плахотнюк (1933 р.), Івана Ніколаєнко (1933 р.), Максима Голуба (1935 р.), Івана Більду (1938 р.), Олександра Кузьмовича (1941 р.).

Впевнена, що цей перелік репресованих в роки «великого терору» далеко не повний…
Як зазначив Я.Ганіткевич (2010), перед початком Другої світової війни в КМІ не залишилося жодного із колишніх професорів медичного факультету Українського державного університету. Більшість з них була звільнена внаслідок репресій, частина пішла із життя в ув’язненні. Із професорів української лектури початку роботи реорганізованого КМІ залишилися лише М.Нещадименко 1869-1942 рр. (мікробіологія), М.Левитський 1871-1942 рр. (завідувач кафедри очні хвороби) і О.Тижненко 1874-1944 рр. (дерматовенерологія) та учень професора Г.Іваницького – професор І.Студзинський (оперативна хірургія і топографічна анатомія).

Історія зберігає не тільки поламані долі невинних, а й свідчення ефективності залякування внаслідок заподіяного на державному рівні терору.
В своїй книзі Ю.Кундієв наводить такий факт. В жовтні 1936 року була прийнята спеціальна Постанова ЦК КПУ «Об Украинском институте экспериментальной медицине и ее директоре Я.И.Лифшице» з обвинуваченням в порушенні «генеральної лінії» партії відносно організації охорони здоров’я. Про «Меншовицький ідеалізм» директора нібито свідчило його твердження про «відмирання» лікувальної медицини, а вислів щодо подібності радянської санітарної інспекції англійській – про те, що він є «апологетом буржуазії».

Провідного наукового співробітника інституту професора Лібермана обвинувачували в антирадянській позиції, оскільки він пов’язував інфекційну захворюваність із санітарним станом країни, а не станом суспільного розвитку.
Партійну критику одразу гучно підтримав колега – завідувач кафедри соціальної медицини і організації охорони здоров’я КМІ професор С.Каган. В журналі «Профілактична медицина» за 1937 рік (№ 2) вийшла його обвинувачувальна стаття під красномовною назвою «Розчистити охорону здоров’я від буржуазної засміченості».

Відомостей про подальшу долю професорів Ліфшица і Лібермана немає, але немає сумнівів, що вона була трагічною. Інститут експериментальної медицини швидко розформували.
Професор С.Каган (1894-1965 рр.) працював завідувачем кафедри КМІ довгих 23 роки (до 1952), був нагороджений орденом Червоного прапора. В 1933-34 роках зазнав суворої критики за деякі «невірні» позиції свого підручника для студентів, зокрема, недооцінку значущості революційних перетворень для покращення здоров’я населення і відсутність висвітлення «хибних» рис буржуазної соціальної медицини, на які вказували класики марксизму-ленінізму. С.Каган «покаявся», публічно визнав свої помилки і сам дав їм «правильну» оцінку, зокрема, в своїй статті «За більшовицьку самокритику» (1934). (С.Г.Усенко//Медицина сьогодні і завтра.-2013. № 4).

В 1964 р в журналі «Советское здравоохранение» вийшла ювілейна стаття авторства Л.Лєкарева «Профессор С.С.Коган (к 70-летию со дня рождения)».
Академік І.Павлов лауреат Нобелівської премії в листі наркому охорони здоров’я РСФСР Г.Камінському через три тижні після вбивства С.Кірова 21.12.1934 року писав: «…Вы сеете по всему культурному миру не революцию, а с огромным успехом фашизм… Мы жили и живем под неослабевающим режимом террора и насилия… я все более вижу сходство нашей жизни с жизнью древних азиатских деспотий. А у нас это называется республикой. …надо помнить, что человеку, происшедшему из зверей, легко падать, но трудно подниматься. Тем, которые злобно приговаривают к смерти массы себе подобных и с удовлетворением приводять это в исполнение, как и тем, насильственно приучаемым участвовать в этом, едва ли можно оставатися существами, чувствующими и думающими человечно. И с другой стороны. Тем, которые превращены в забитих животных, едва ли возможно сделать существами с чувством собственного человеческого достоїнства. И.П.Павлов, 1934 г.» (цит. по http://rubooks.orq/book/php?book=7661&paqe=113)/

ЖЕРТВИ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ ПЕРІОДУ «ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ» 1936-38 років СЕРЕД АКАДЕМІЧНОЇ СПІЛЬНОТИ КИЇВСЬКОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ. Частина ІІ