НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені О.О. Богомольця
ЧЕСТЬ, МИЛОСЕРДЯ, СЛАВА

ДО 180-РІЧЧЯ НМУ ІМЕНІ О.О.БОГОМОЛЬЦЯ

30.11.2020

Починаємо цикл матеріалів, присвячених 180-літньому ювілею Національного медичного університету імені О.О.Богомольця, який відзначатиметься 2021 року. На його Гербі напис   – «ЧЕСТЬ,  МИЛОСЕРДЯ, СЛАВА». Ці три слова говорять про те, що всі ті, хто обрав шляхетну професію лікаря, присвятили своє життя допомозі іншим людям. Допомагати, лікувати, рятувати – це сенс життя справжніх лікарів. Щодня наші найкращі фахівці доводять ці такі прості й глибокі слова своїми справами. Сьогодні вони ведуть непримиренну боротьбу з пандемією коронавірусу COVID-19, часто рятуючи хворих ціною власного здоров’я й життя. Із девізом, написаним на гербі, йдуть по життю наші викладачі й співробітники, випускники та студенти.

180 років історії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця вмістили буремні роки революцій, воєн, голодоморів, терору та репресій, але, незважаючи ні на що, у всі часи Університет продовжував навчати майбутніх лікарів, які своєю самовідданою працею прославляли й прославляють нашу країну, багато імен яких відомі світові. Історія Університету – це історія цілої плеяди видатних світил медицини всесвітнього рівня, які в різні роки пов’язали з ним своє студентське, професійне життя, для кого Національний медичний університет імені О.О. Богомольця назавжди став рідним.

Відкриває цикл матеріалів, присвячених ювілею Університету, людина-легенда, видатний учений у галузі профілактичної медицини, член-кореспондент НАН України, академік НАМН України, публіцист і громадський діяч Ісаак Михайлович Трахтенберг:


«Народився я 11 листопада 1923 року в Житомирі. Мій батько був службовцем на цукровому заводі, мати вела домашнє господарство. Завжди з ніжністю й любов’ю згадую своїх батьків, які не лише подарували мені життя, а й навчили простим і загальнолюдським цінностям. У 1926 році родина переїхала до Києва й відтоді все моє подальше життя пов’язане з цим прекрасним містом, якому я в 2013 році присвятив свій двотомник «Мой Киев, мои киевляне».

Коли, напередодні Другої світової війни, я вступав на філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, я й гадки не мав, що за рік навчатимусь у Київському медичному інституті (КМІ), теперішньому НМУ імені О.О.Богомольця. Так сталося, що медицина перемогла, але не затьмарила моєї любові до слова, яку я несу через усе життя. Мої молоді студентські роки припали на період страшної й кривавої війни. Ми – студенти-медики в червні 1941 року копали окопи, протитанкові рови, будували укріплення з надією захистити Київ і зупинити ворога. Досі для мене, серед усіх моїх численних нагород, особливо дорогою є медаль «За оборону Києва», мого рідного міста! Разом з інститутом я був евакуйований спочатку до Харкова, потім до Челябінська і, нарешті, 1946 рік –  Київ, де я отримав диплом лікаря з відзнакою.

У студентські роки великий вплив на мене мали лекції вчених, які пропагували ідеї профілактичної медицини, і особливо директора нашого інституту відомого гігієніста та організатора охорони здоров’я Л.І.Медведя. Ці великі особистості розвинули у мене бачення гігієни як продуктивної науки, що формує медицину майбутнього. Однак саме під впливом Льва Івановича Медведя, тодішнього завідувача кафедри гігієни праці і профзахворювань КМІ, майбутнього академіка АМН СРСР, сформувався мій інтерес до досліджень токсичної дії органічних сполук ртуті. Це нині проблема ртуті, класичної тіолової отрути, стала глобальною світовою проблемою, а тоді ніхто не знав, що навіть мікрокількості цього металу – дуже небезпечні для здоров’я.  Невдовзі, а саме в 1950 році, я захистів кандидатську дисертацію, а в1964 – докторську. Обидві роботи були присвячені медичним  і гігієнічним аспектам впливу ртуті на людину та середовище її існування. Моя докторська дисертація «Мікромеркуріалізм як гігієнічна проблема» стала знаковою подією для токсикологів-експериментаторів того часу, її важливість одразу визнали провідні вчені в галузі профілактичної медицини і фармакології – О.І.Черкес, В.К.Навроцький, Д.М.Калюжний. Згодом вдалося  трансформувати проблему меркуріалізму в загальногігієнічну проблему «малих доз», дії на організм токсичних речовин. Лише після аварії на ЧАЕС у світі заговорили про великі ефекти малих доз.

У 1972 році я очолив новостворену лабораторію промислової токсикології та гігієни праці при використанні хімічних речовин, яка є одним із провідних структурних підрозділів Інституту гігієни праці та професійних захворювань. Допоміг і всіляко сприяв її створенню колишній випускник КМІ, мій колега Ю.І.Кундієв, майбутній академік НАН і НАНМ України, директор Інституту медицини праці, з яким мене пов’язувала тривала, близько 60 років, дружба. Ми були соратниками в медичній науці, однодумцями в розумінні шляхів розвитку сучасної системи охорони здоров’я. Створена лабораторія спеціалізувалася на вивченні загрози техногенних хімічних факторів, особливостей їх впливу на організм людини і довкілля, принципів та методів профілактики хімічної інтоксикації, розвиваючи у такий спосіб напрями профілактичної медицини. Саме в її стінах з’явилися мої монографії: «Хронічна дія ртуті на організм», «Методи вивчення хронічного впливу  хімічних та біологічних забруднювачів», «Проблеми норми в токсикології», «Важкі метали: гігієнічні та екологічні аспекти», «Ртуть та її сполуки у довкіллі». Загалом число моїх публікацій перевищує 500, з них – 28 монографій, підручників, близько 30 науково-популярних книжок, брошур, нарисів. Бестселерами стали мої книги «Популярная токсикология» і «Книга о ядах и отравлениях: очерки токсикологии». Чимало з них перекладалися та видавалися за кордоном, зокрема в Польщі, Швеції, Китаї.

Разом з академіком Ю.І.Кундієвим було проведено дослідження з вивчення наслідків комбінованої дії радіонуклідів і токсичних хімічних речовин. Доповідь на цю тему, яка здобула першу премію, ми з Ю.І.Кундієвим зробили на Першому міжнародному конгресі з медицини навколишнього середовища в місті Дуйсбург (ФРН). Результати цих досліджень лягли в основу концепції комбінованого впливу радіонуклідів та інших чинників, передусім хімічних, зокрема пестицидів, на здоров’я ліквідаторів та населення забруднених територій. Варто наголосити, що київська школа профілактичної токсикології, до створення якої я маю безпосереднє відношення, органічно поєднала токсикологію та гігієну, фундаментальні дослідження й вирішення прикладних завдань і стала унікальною та єдиною на теренах СРСР, вона й досі утримує позиції лідера.

Наука, викладацька діяльність – були надзвичайно важливими, але не єдиними в моєму житті. Можу з впевненістю сказати, що цікавим і наповненим моє життя робила довголітня дружба з яскравими і геніальними особистостями – Л.І.Медведем, Ю.І.Кундієвим, В.В.Фролькісом, М.М.Амосовим, Б.Є.Патоном, М.Б.Маньковським, К.І.Кульчицьким і іншими, відомими митцями – Леонідом Биковим, Едуардом Митницьким, Аркадієм Райкіним, Миколою Рушковським, Давидом Бабаєвим, Ернестом Котковим, Сергієм Параджановим, Адою Рибачук і іншими. І сьогодні я з радістю спілкуюся з Єжи Гоффманом (Польща), Михайлом Резніковичем, Романом Балаяном, Олександром Муратовим, Володимиром Мельниченком та багатьма іншими. Мені хотілося розповісти про своїх учителів, друзів, учених, режисерів, літераторів і художників – з якими звела мене доля. У пригоді стала моя любов до літературної діяльності. Невдовзі побачила світ так звана мемуаристика, де разом із моїми спогадами і власними міркуваннями є й творче переосмислення думок інших авторів, бо мемуари – це не лише знання людей і минулих подій, а ще й знання й розуміння відповідних історичних процесів.

Ось неповний перелік моїх книг: три книги «Запоздалые заметки (2000–2002); три книги «Из записных книжек и не только…» (2003–2005); «Слово об alma mater, её выпускниках, учителях и мудрых предшественниках» (2006);двотомник «Остановиться, оглядеться… Воспоминания, раздумья, портреты» (2008); «Пятьдесят эскизов времени» (2011); «Бабин Яр. Минуле і сьогодення» (2016, 2020), п’ятитомне видання «В начале нового века» (2015–2019). У цьому п’ятитомнику я зібрав спогади і думки про видатних медиків та діячів культури, про «історичне оточення їхнього життя». Сенс створення моїх мемуарів хотів би проілюструвати словами Марини Цвєтаєвої: «Во второй половине жизни важен не успех, а успеть». Тому я й намагаюся встигнути «вилити» на папір свої спогади про великих людей нашої епохи, яких я знав, любив і поважав.

Але не тільки написання мемуарів захоплюють мене, зокрема мені вдалося створити Клуб творчої інтелігенції імені мого близького друга, видатного українського вченого зі світовим іменем у галузі сучасної геронтології та вікової фізіології академіка, професора, віце-президента НАМНУ Володимира Фролькіса. Цей клуб став осередком свіжої й неординарної думки та дискусій для київської інтелігенції, він здобув неабияку популярність серед його учасників – учених, лікарів, митців. Активну участь у ньому бере молодь, яка має змогу переймати від старших досвід, підвищувати свій культурний і освітній рівень.

Наступного 2021 року Університету виповнюється 180 років. Так сталося, що я був не просто свідком, а безпосереднім учасником підготовки до святкування його 100-літнього ювілею, який відзначали в залі Оперного театру звільненого Києва в грудні 1944 року із запізненням на три роки, бо восени 1941 року було не до ювілеїв. Я брав участь у всіх наступних ювілеях рідної alma mater. Вважаю, що не тільки напередодні свята, а завжди треба пам’ятати й продовжувати справу тих учених-медиків, досвід  яких, на жаль, не вивчається й не пропагується сьогодні. Це, зокрема, – Олександр Марзєєв, Лев Громашевський, Лев Медвідь, Сергій Дяченко, Михайло Коломійченко, Олександр Макарченко, Василь Комісаренко, Іван Алексєєнко, Терентій Калініченко, Микола Амосов, Андрій Ромоданов, Олена Лук’янова, Євген Гончарук, Володимир Фролькіс, Олександр Шалімов та багато-багато інших.

У загальному історичному портреті нашої alma mater є Володимир Караваєв, видатний хірург, професор, один з організаторів медичного факультету Університету св. Володимира і перший його декан, Микола Пирогов, видатний хірург, анатом, педагог, ініціатор створення медичного факультету Університету св. Володимира, Микола Скліфосовський, лікар-хірург, професор, завідувач хірургічною госпітальною клінікою Університету св. Володимира, Микола Стражеско – випускник Університету св. Володимира (1899), учений-медик, фундатор терапевтичної школи, один із засновників вітчизняної кардіології, доктор медицини, професор, Валентин Войно-Ясенецький, видатний хірург і водночас архієпископ, Михайло Булгаков, геніальний письменник і лікар та багато інших видатних особистостей, які прославили наш Університет. Їхній безцінний досвід слід не тільки вивчати сьогодні в повному обсязі, але й застосовувати.  Згадаймо, що часто кращим є забуте старе. 

Завжди пишаюсь тим, що я – випускник КМІ, теперішнього Національного медичного університету імені О.О.Богомольця, і хочу вірити, що рідна alma mater збереже для майбутніх поколінь славні традиції, що склалися в нас протягом 180 років існування. Вірю, що пройде ще сто, двісті, триста років, а Університеті надалі залишатиметься не тільки лідером серед медичних вищих навчальних закладів України, а й буде одним із кращих університетів світу».

 

Прес-центр