ДО 180-РІЧЧЯ НМУ ІМЕНІ О.О.БОГОМОЛЬЦЯ. “ТВОРЧИЙ ВНЕСОК ПРОФЕСОРА С.С. ДЯЧЕНКА В РОЗВИТОК МЕДИЧНОЇ МІКРОБІОЛОГІЇ”, – СПОГАДИ ПРО ВЧИТЕЛЯ АКАДЕМІКА В.П.ШИРОБОКОВА

Завідувач кафедри мікробіології, вірусології та імунології НМУ, академік Національної академії медичних та Національної академії наук України, Заслужений діяч науки і техніки України, вірусолог вищої категорії В.П. Широбоков є відомим вченим і педагогом у галузі медичної мікробіології та вірусології. У галузі вірусології Володимир Павлович протягом багатьох років розвиває фундаментальні і прикладні проблеми ентеровірусології: біологічні і генетичні властивості ентеровірусів, їх поширення в оточуючому середовищі, патогенез ентеровірусних захворювань людини, удосконалення методів вірусологічної діагностики.

Відкрите ним явище дисоціації ентеровірусів під час репродукції в клітині має принципове загальнотеоретичне і медичне значення. Більшість його робіт спрямована на клініку, розкриття патогенезу інфекційних захворювань. Важливе значення має також серія досліджень В.П. Широбокова санітарно-вірусологічного напрямку. В галузі мікробіології відомі його роботи і монографії, присвячені проблемам мікробної екології людини. Він є автором 494 наукових праць, з них 8 підручників, 42 навчальних посібники для студентів і лікарів, 14 монографій, 57 патентів і авторських свідоцтв. Підготував 10 докторів та 24 кандидати наук.

Основні наукові праці: “СПИД – синдром приобретенного иммунодефицита“ (1988); “Практическая вирусология“ (1989); “Медицинская микробиология, вирусология, иммунология“ (учебник, 1994); “Медична мікробіологія, вірусологія, імунологія” (підручник, 2011), російськомовний варіант підручника (2015); “Мікробна екологія людини з кольоровим атласом“ (навчальний посібник, 2011); “Интегральная  роль симбиотическоймикрофлоры в физиологиичеловека“ (2011); );«Мікробіологічна діагностика бактеріальних, вірусних, грибкових, паразитарних інфекцій» (Європейська база знань з внутрішніх хвороб, україномовна версія, 2014).

Сьогоднішня його розповідь про його Вчителя професора  СЕРГІЯ СТЕПАНОВИЧА ДЯЧЕНКА:

“У житті є сторінки, про які згадуєш завжди з любов’ю та душевною теплотою. Саме до таких сторінок відношу все пов’язане з моїм шановним вчителем, наставником на творчому та мирському шляху, засновником української школи медичних мікробіологів, Заслуженим діячем науки, доктором медичних наук, професором Сергієм Степановичем Дяченком, завідувачем кафедри мікробіології у 1943-1973 роках. В одному нарисі докладно охарактеризувати Сергія Степановича, надзвичайно глибоку, самобутню, талановиту людину, відомого вченого-мікробіолога, не можливо. Постать професора С.С. Дяченка є такою багатогранною, яскравою та обдарованою, що написане є лише скромною спробою відтворити його портрет.

Спочатку біографічні дані. Ось як сам Сергій Степанович пише про своє дитинство та початок творчого життя (з листа І.В. Сталіну з Лук’янівської в’язниці, де Сергій Степанович перебував 1938-39 рр. за брехливим, злочинним доносом. «Дело Киевских бактериологов-вредителей»): «Родился я в 1898 году в с. Н. Басань, Черниговской области, в семье крестьянина-середняка. Семья отца до 1919 года состояла из девяти душ; хозяйство отца от 1915 до 1919 г. состояло из девятнадцати десятин земли, примитивного сельскохозяйственного реманента; в хозяйстве не было ни средств, ни орудий эксплуатации; никогда не применялся наемный труд. В 1919 г. женатый сын и замужняя дочь с хозяйством отделились, тогда хозяйство отца имело около восьми десятин земли с тем же примитивным реманентом, без средств и орудий эксплуатации, без применения наемного труда. В 1929 году хозяйство отца за неуплату продналога было продано, но родители жили и работали там же до смерти (1933, 1936 года). Сестры работают там же в колхозе, братья умерли.

В 1919 году я окончил Черниговскую Фельдшерскую школу и по мобилизации работал на эпидемиологическом фронте до 1922 года, а потом был командирован на учебу и вступил в Киевский Мединститут, который закончил в 1927 году. До 1931 года работал по назначению Наркомздрава в Нежине, а потом специализировался как бактериолог и с 1932 г. научный работник Киевского Санитарно-Бактериологического Института.

За 20 лет своей работы я никогда не имел никаких замечаний, честно и преданно работал на всех поручаемых мне участках. Отдавая всего себя советской науке, дерзая науку, с 1932 г. я напечатал 29 научных работ. В 1936 г. получил ученую степень и ученое звание».

З Санітарно-бактеріологічним інститутом, пізніше перетвореним в Український інститут епідеміології та мікробіології, пов’язана багаторічна, до 1963 року, наукова діяльність С.С. Дяченка, де він послідовно працював молодшим, старшим науковим співробітником, завідувачем новоствореної антигенної лабораторії, мікробіологічного відділу та його науковим консультантом. Протягом 1943-1951 рр. Сергій Степанович був заступником директора з наукової роботи Інституту.

З 1935 року доля Сергія Степановича Дяченка на довгі роки була невіддільною від кафедри мікробіології Київського медичного інституту, на якій він спочатку працював асистентом і доцентом, з грудня 1943 р. по вересень 1973 р. завідував цією кафедрою, а потім, до останнього року життя, був науковим консультантом.

Своїми вчителями Сергій Степанович вважав лікаря І.С. Случевського з Ніжина, професора О.В. Барикіна, професора М.П. Нещадименка, академіка В.Г. Дроботька та член-кореспондента АН України С.М. Ручковського.

Наукову ступінь кандидата медичних наук С.С. Дяченко отримав за сукупність робіт в 1936 році. Докторську дисертацію захищено в січні 1941 р. і в травні цього року йому було присуджено вчений ступінь доктора медичних наук. Наукове звання професора зі спеціальності «мікробіологія» одержав у 1945 році.

Під час Другої світової війни Сергій Степанович Дяченко був евакуйований з Київським медичним інститутом до міста Челябінська. Тут він продовжував педагогічну роботу, а також багато уваги приділяв протиепідемічному нагляду і боротьбі зі спалахами інфекційних захворювань. У грудні 1943 р. серед перших співробітників Інституту був реевакуйований у Київ для відновлення діяльності кафедри та Інституту епідеміології і мікробіології.

Сергій Степанович нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору, знаком «Отличник здравохранения», кількома медалями. В 1967 р. присвоєне почесне звання Заслуженого діяча науки України.

Сергій Степанович багато років був членом Правління республіканського товариства «Знання» та медичної секції Товариства «Україна», членом Президії Українського товариства мікробіологів, епідеміологів та інфекціоністів, беззмінним головою мікробіологічної секції Київського філіалу цього товариства, членом Вченої медичної ради МОЗ України та кількох наукових рад по захисту дисертацій. Багато років він входив до складу редколегії «Мікробіологічного журналу», багатьох міжвідомчих наукових збірників.

Усе життя Сергій Степанович з великою відповідальністю, любов’ю та наснагою ставився до виховання молоді. Під керівництвом Сергія Степановича захищено понад 60 кандидатських та докторських дисертацій з різних питань мікробіології, вірусології та імунології. Його учні тепер очолюють кафедри та наукові лабораторії, працюють дослідниками. Участь Сергія Степановича у вихованні молоді мала і інші форми. Він понад 20 разів був головою комісії з прийому державних іспитів майже у всіх медінститутах України. Спілкування з випускниками було для нього засобом залучення молоді до мікробіології, і багато з них за його порадою пов’язали з нею свій життєвий шлях. Він був незмінним керівником мікробіологічної секції наукового студентського товариства КМІ, і багато молоді було прилучено до дослідницької діяльності саме в цьому гуртку.

Сергій Степанович був одним з організаторів у 1968 р. факультету підвищення кваліфікації з мікробіології, вірусології та імунології при кафедрі і з великим завзяттям працював на ньому. Факультет закінчили завідувачі, доценти, асистенти кафедр мікробіології майже всіх медінститутів України, а також багатьох медінститутів республік колишнього Радянського Союзу.

Науковий доробок Сергія Степановича становить 223 наукових роботи, з них 8 монографій та 8 науково-популярних книжок. Його наукові інтереси були сконцентровані на таких основних напрямках, як всебічне вивчення антигенної структури патогенних мікроорганізмів кишкової групи; дослідження етіології інфекційних захворювань, розробка методів діагностики та узагальнення досвіду їх використання; з’ясування деяких фізіологічних механізмів імунітету; вірусологія; висвітлення деяких філософських питань мікробіології і вірусології; дослідження забутих сторінок мікробіології та вірусології в Україні.

Як вчений-мікробіолог Сергій Степанович мав дуже великий потенціал. Науковий внесок його пов’язаний, перш за все, зі всебічним вивченням збудників ентеробактеріальних інфекцій, імуногенезу та патогенезу патологічного процесу. Ще в 30-х роках минулого сторіччя Сергій Степанович виконав важливу, пріоритетну в світовому відношенні великомасштабну роботу про антигенну будову збудника черевного тифу. Одним із перших він докладно вивчив антиген вірулентності цього мікроба, довів можливість одержання анти-Vі-черевнотифозної лікувальної сироватки, застосував її на практиці для лікування черевнотифозних хворих.

Саме це стало темою докторської дисертації, яку він захистив у 1941 році. Робота мала особливе значення до ери антибіотиків, під час Другої світової війни. Він, як молодий науковець, продовжив цю роботу в Челябінську, куди кафедра разом з інститутом була евакуйована в роки війни. В цілому праці Сергія Степановича за спрямованістю, цілісністю підходу близькі і є певною мірою першоосновою сучасного вчення про протективні антигени мікроорганізмів, їхню роль в імунопатогенезі інфекційного процесу та створення на їх основі високоефективних вакцин, діагностичних препаратів та лікувальних сироваток. Цей напрямок зараз ефективно розвивається стосовно багатьох мікроорганізмів та вірусів і має кілька стрижневих ідей, започаткованих зокрема і в наукових працях Сергія Степановича з вивчення Vі-антигену.

Праці другого напрямку певною мірою різноманітні як за об’єктами вивчення так і прийомами, що використовувались в дослідженнях чи розроблялись. До них віднесемо праці, присвячені вивченню збудників серозного менінгіту, склероми, висипного тифу, паратифів, сальмонельозів, лептоспірозу. Вінцем цього напрямку наукової творчості Сергія Степановича став фундаментальний посібник «Діагностичні мікробіологічні дослідження при інфекційних захворюваннях», виданий українською та російською мовами. Він слугував як щоденний посібник не одному поколінню мікробіологів, лікарів-інфекціоністів.

В циклі робіт, присвячених вивченню деяких особливостей функціонування імунної системи, було одержано пріоритетні матеріали про зміну імунологічної реакції в організмі експериментальних тварин під впливом деяких гормонів (АКТГ та преднізолону). Було встановлено, що на імунологічну реактивність також впливає стан ЦНС. Ці матеріали знайшли певне підтвердження в сучасних уявленнях про наявність чітких надклітинних механізмів регулювання імунологічного розпізнання і формування імунної відповіді, існування речовин-медіаторів, які беруть участь у здійсненні таких регуляторних функцій.

Особистий вклад Сергія Степановича в розвиток вірусології, зокрема української вірусології, – це створення першої в Україні монографії з медичної вірусології «Патогенні віруси людини», узагальнення деяких питань класифікації вірусних інфекцій, ролі імунологічних аспектів в епідеміології вірусних інфекцій, що було його останньою публікацією.

Історичні праці Сергія Степановича, а їх майже третина з усього списку, присвячені кільком аспектам. Це, по-перше, короткі історичні портрети видатних мікробіологів України та Росії, часто забутих чи навіть мало відомих сучасникам. Першою із серій персоналій була книжка, присвячена Іллі Іллічу Мечнікову. Написана 70 років тому, вона і зараз є актуальною. Потім були опубліковані статті-портрети видатних вітчизняних мікробіологів – Д.К. Заболотного, Д. Самойловича, І.Г. Савченко, Д.Л. Романовського, М.Ф. Гамалії, О.А. Кронтовського, О.О. Мочутківського, В.К. Високовича, С.В. Коршуна, В.С. Деркача, відкривача вірусів Д.Й. Івановського, всесвітньовідомих Луї Пастера, А. Кальметта. Пристрасно Сергій Степанович писав і про своїх вчителів – В.Г. Дроботька, В.О. Барикіна та особливо тепло – про трагічну долю М.П. Нещадименка. В цих статтях-портретах життєпис і науковий доробок вченого гармонійно поєднаний із аналізом тодішнього і сучасного стану конкретного розділу мікробіології чи вірусології, в якому він працював, його перспективами. Багатьох своїх героїв Сергій Степанович знав особисто, що створює неповторну ауру цих доробок. Історичні праці відтворюють складну та драматичну панораму розвитку української мікробіології і вірусології, вони і зараз мають значний пізнавальний інтерес та народжують патріотичні почуття.

Сергія Степановича як вченого завжди характеризувало особливе почуття нового. Він активно створював на очолюваній ним кафедрі перспективні наукові «точки росту» (за його словами). Так, з його ініціативи було створено мікроелектродну лабораторію для вимірювання впливу вірусів на мембранний потенціал інфікованих клітин, виконано оригінальні дослідження. На початку 60-х років на кафедрі створюється вірусологічна лабораторія, і поступово вірусологічний напрямок під керівництвом Сергія Степановича заповнює наукову тематику кафедри в цілому.

Свій науковий талант Сергій Степанович щедро передавав учням. Під керівництвом професора Дяченка було захищено багато – понад шістдесят – докторських та кандидатських дисертацій. Створено велику мікробіологічну школу професора Дяченка.

Сергію Степановичу було притаманне поетичне світосприймання, він був закоханий в українську природу, пісню, чудово знав і розумів поезію, сам писав вірші, які часто використовував в своїх лекціях. Сергій Степанович глибоко знався на українській мові. Його монографія «Патогенні віруси людини», перше видання якої за бажанням Сергія Степановича було написане українською мовою, і сьогодні є живим та корисним посібником української вірусологічної термінології.

Сергій Степанович був високоосвіченою, чуйною, скромною людиною, ці риси в ньому гармонійно поєднувались з принциповістю, творчою наснагою та полум’яною любов’ю до рідної землі. Пам’ятаю його слова, сказані в 1979 році, коли я був обраний завідувачем кафедри: «Володимире Павловичу! Не поспішайте русифікувати кафедру». Як крізь воду бачив!

Особливо любив українські пісні – він знав їх безліч, збирав і записував. Глибоко був обізнаний з історії української літератури, особливо перших пореволюційних років. Його великим захопленням лишалася поезія – до останніх років він збирав твори українських поетів.

Він мав надзвичайно розвинуте образне поетичне мислення, подібне до Довженкового. У своїх спогадах про навчання у фельдшерській школі Сергій Степанович писав: “Ранок свого життя я провів на берегах незабутньої чарівної Десни. І досі часто пригадую цю яснооку річку, що весело посміхалася до мене, коли я їхав з рідної Басані в тихий Чернігів, щоб сісти за парту земської фельдшерської школи. Хороші зерна посіяла школа, а бурхливе нове життя сприяло щасливому їх квітуванню, коли після сонячного ранку настав світлий день захоплюючої праці, яка розпочалась для мене в 1919 році”.

Це поетичне світосприйняття давалося взнаки і в його лекціях, і в звичайних поздоровленнях до свят, і в споминах-сповіді «Волошка». Саме воно, це романтичне усвідомлення світу, в юності привело його, студента медінституту, на історико-філологічний факультет Інституту народної освіти імені Драгоманова, таку назву того часу мав Київський університет. Поступово, проте, розуміння високого громадського обов’язку лікаря перемогло, і він віддав перевагу медичному інституту, спеціальності лікаря-бактеріолога, полем діяльності якого є боротьба з інфекційними хворобами, які через широке розповсюдження призводять до народного лиха.

Сергій Степанович з великою повагою ставився до студентів, вони відповідали йому взаємністю.

Пам’ятаю, що ще в мої студентські роки серед студентів поширювався такий вірш:

«Усім мікробам скажем – Геть!

Хай не сумує, хай сміється ненька,

Бо нас усіх веде вперед

Великий вчений і поет

Сергій Степанович Дяченко»

 

За своєрідну кучеряву зачіску  студенти ніжно називали його “одуванчик”.

Як пише син Сергій Дяченко, відомий український письменник, «секрет творчого довголіття мого батька у слідуванні правічним традиціям роду, в повазі до предків, у несамовитій праці, в любові до рідної пісні, у вірності дружині, в піклуванні про дітей, в повазі до колег, в незрадливості своєї суті.

Цей секрет в тому, що високий лет його сонця гармонійно підтримували два крила – одне то сувора логіка, думка, а інше – то розкуте серце, відчуття краси, піднесеність емоцій».

Моє особисте сприйняття С.С. Дяченка як вчителя. Лекції Сергія Степановича були дуже цікавими. По-перше, вони були незвичними за формою. Викладання було емоційним, з великим творчим натхненням, значною мірою опоетизованим. Починав та закінчував лекції професор, як правило, власними невеликими віршами, які настроювали слухачів щодо теми. Дуже часто в лекціях використовувались літературні матеріали, цитати з творів визначних письменників та поетів. Спогади про зустрічі самого лектора з історично важливими особами. В цілому лекції вражали слухача своєю колоритністю, свіжістю, поетичною спрямованістю.

По-друге, лекції мали дуже високий науковий рівень. Це були роздуми ерудованого вченого і одночасно трудівника-орача наукової ниви. Кожна лекція для Сергія Степановича була святою справою, до якої він ставився з повагою та винятковим сумлінням. Незважаючи на те, що свій курс він читав вже багато разів, перед кожною зустріччю з аудиторією професор багато разів студіював весь новий матеріал у Республіканській медичній чи публічній бібліотеках, старанно конспектував його, робив на полях нотатки, зауваження… В результаті перед слухачами вибудовувався історичний ряд досягнень з теми, що розглядалась, а далі на дуже сучасному рівні подавався матеріал, який годі було знайти в жодному підручнику.

Як керівник дисертації, Сергій Степанович відрізнявся тим, що довіряв виконавцю, розвивав його ініціативу, вів наукові дискусії, уміло знаходив контраргументи висновкам автора, щоб переконатися в їхній істинності. Сергій Степанович дуже багато дав мені саме під час спілкування, обговорення спочатку кандидатської, а потім і докторської дисертації. По-перше, Сергій Степанович переконав, що «недисертабельної» теми нема – все залежить від методів, наполегливої, творчої ініціативи автора. По-друге, Сергій Степанович навчив науковій скромності, реалістичній оцінці свого внеску в науку. «Якщо, – казав вчитель, – вам посміхнулося щастя відкрити хоча б одну нову закономірність, вважайте, що зроблено дуже багато». По-третє, Сергій Степанович навчив мислити: при висвітленні, компонуванні матеріалу не тільки констатувати дані, але й широко оцінювати їх з позицій досягнень науки. По-четверте, Сергій Степанович навчив мене відрізняти в одержаних фактах головне і другорядне, визначити перспективні напрямки для подальших досліджень… Особливо велику увагу приділяв Сергій Степанович висновкам дисертації: «Їх не повинно бути багато, – казав він. – Три-чотири цілком достатньо. Але висновок повинен бути закінченою тезою, яка б визначала справжній внесок автора в науку».

І тут хочу назвати ще одну сторону діяльності мого вчителя. Він був глибокий, чудовий методист педагогічної справи. Кафедра в методичному відношенні працювала при Сергієві Степановичу вельми інтенсивно. Всі відчували важливість цієї роботи, велику мудрість і досвідченість професора Дяченка як педагога. Оптимальні педагогічні позиції обґрунтовувались шляхом пошуків та роздумів. Сергій Степанович був ініціатором об’єднання кафедр мікробіології України саме як педагогічних закладів. Цей шлях надалі виявився дуже перспективним: кафедра вийшла в педагогічному відношенні на передові позиції в масштабах Радянського Союзу, багато разів на базі кафедри відбулись засідання Центральної методичної комісії з питань викладання мікробіології, вірусології та імунології.

Я вдячний долі за те, що моїм вчителем і наставником був С.С. Дяченко.

Завершуючи, наводжу два поетичних звернення С.С. Дяченка до вченої ради Київського медінституту.

 

Високоповажні Голово Вченої ради, члени

Вченої ради, товариші і добродайні друзі!

Наш необ’ємно-безкінечний світ

Подарував нам весни – на цвітіння,

Мені подарував же стільки теплих літ,

Що на 70-й аж притомилися…

Та 70 весен – це ще не осінь,

Це – притомлене літо…

 

(Жовтень 1968. З виступу на святкуванні ювілею – 70-річчя Сергія Степановича).

***

Інститутом, Вами, високошановні товариші,

Студентами нашими

Я завжди пишався.

Живу для інституту, як і жив,

За нього кращого немає,

З ним злитий кожну мить

Завжди, завжди тобі, мій інституте,

Я буду працею служить!

Глибоко вдячний Вам!

Хай чарує Вашу душу

Мелодій осені краса!

 

Життєвий шлях Сергія Степановича обірвався 22 січня 1992 року на 94 році життя. Його поховано на Байковому кладовищі. Його найближчими вічними сусідами є Іван Гончар, Микола Світличний, Анатолій Биков, Натан Рахлін, неподалік – Володимир Денисенко, Василь Стус.

На пам’ятнику його власні слова:

«…усе спливе за обрії земні,

і сон, і пісня, й виплекана мрія…».

 

Прес-центр та кафедра мікробіології, вірусології та імунології