НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені О.О. Богомольця
ЧЕСТЬ, МИЛОСЕРДЯ, СЛАВА

ДО 180-РІЧЧЯ НМУ ІМЕНІ О.О.БОГОМОЛЬЦЯ. НАРИС ЗАВІДУВАЧА КАФЕДРИ ПЕДІАТРІЇ № 2, ПРОФЕСОРА О.П.ВОЛОСОВЦЯ ПРО СВОГО ВЧИТЕЛЯ — ПРОФЕСОРА В.М. СІДЕЛЬНИКОВА

05.02.2021


Відомий український фахівець у сфері педіатрії та організатор охорони здоров’я, доктор медичних наук України, професор, завідувач кафедри педіатрії № 2 НМУ, член-кореспондент НАМН України, Заслужений діяч науки і техніки України Олександр Петрович Волосовець народився 1961 року у Львові в родині санітарних лікарів.
У 1978 році він закінчив Київську середню школу № 48 із золотою медаллю, а 1984 — з відзнакою – педіатричний факультет НМУ, тодішнього Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця, був головою СНТ педіатричного факультету, занесений до Золотої Книги Пошани КМІ та був направлений на навчання у клінічній ординатурі на кафедрі дитячих хвороб № 2 КМІ.

У 1986 році разом із професором В.М. Сідельниковим та групою викладачів і ординаторів КМІ був направлений МОЗ України для евакуації дитячого населення із зони відчуження після аварії на ЧАЕС. Вплив наслідків Чорнобильської катастрофи на стан здоров’я дітей став предметом його наукових досліджень та створення в Університеті наукового напряму екологічна педіатрія. Навчання в клінічній ординатурі, робота над кандидатською дисертацією, захищеною 1990 році, та докторською дисертацією, захищеною у 1998 році, під керівництвом члена-кореспондента АМН СРСР, АН України, АМН України, професора  В.М. Сідельникова стали основою становлення майбутнього керівника медичної освіти України та однієї з провідних опорних педіатричних кафедр Університету і країни.

Пройшов усі щаблі роботи на кафедрі від старшого лаборанта з 1986 року до асистента, доцента, професора. 1997 року його за конкурсом було обрано на посаду завідувача кафедри педіатрії № 2 Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, яку він обіймає до теперішнього часу. Олександр Петрович дуже чуттєва особистість до питань історії вітчизняної медицини, вищої медичної школи і педіатрії. Ми пам’ятаємо його зворушливі відеофотоновелли про наших незабутніх корифеїв академіка П.Д.Фоміна та академіка В.Г.Майданника  ….

Пропонуємо Вашій увазі нарис, який Олександр Петрович підготував разом із співробітниками кафедри педіатрії №2 та клініки і назвав його: “Слово про Вчителя”.

 

 

СЛОВО ПРО ВЧИТЕЛЯ

«Традиція – це передача полум’я,
а не поклоніння попелу»
Г. Малер

Зовсім скоро наша Alma Mater Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, який є флагманом вітчизняної медичної освіти і науки, буде відзначати своє 180-річчя. Сотні видатних імен науковців творили його Славу. На скрижалях історії Університету та Педіатрії золотими літерами сяє ім’я нашого Вчителя – видатного українського вченого-педіатра, члена-кореспондента АМН СРСР, НАН та АМН України, РАМН, заслуженого діяча науки і техніки України, професора Віктора Михайловича Сідельникова.

Його вклад у світову Педіатрію неоціненний. Підручники, книги, монографії, що вийшли з-під його пера, – на столах студентських аудиторій і бібліотек, на книжкових полицях лікарів у різних куточках світу. Його помисли і роздуми завжди з нами, кому доля дала щастя працювати поряд із цією Великою Людиною.

Про нього неможливо говорити у минулому, адже Вчитель,котрий дав путівку в життя, назавжди в серці кожного з нас. Він виховав чудову плеяду лікарів-педіатрів та науковців і у кожного з нас вклав частку своєї великої Душі. Його обожнювали студенти, боготворили хворі діти, котрим він рятував життя. Важко знайти куточок України, де б не згадували його добрі руки і не молились його пам’яті сотні вилікуваних ним дітей. Адже не тільки з України, а з усього колишнього Радянського Союзу батьки з хворими дітьми їхали до його клініки з останньою надією на допомогу, і він, творячи неможливе, перемагав хвороби і смерть.

«Щоб бути хорошим лікарем,треба передусім бути доброю людиною,мати серце, сповнене справжньої чуйності і душевної щирості. Тим більше, коли йдеться про дітей. Адже це – особливий об’єкт наших турбот. Треба розуміти тих, хто ще не навчився говорити. До страждання чужої дитини ставитись,як до страждань власної. Жити чужими радощами і журитися чужою бідою – така доля лікаря»,  – таким був домінуючий вектор яскравого та благородного життя Віктора Михайловича Сідельникова.

Людина живе, поки її пам’ятають. Його любив і шанував весь колектив орденоносного Київського медичного інституту, куди він у 1949 році прийшов вчитися на дитячого лікаря, тільки-но демобілізувавшись із  лав танкових військ Червоної Армії та закінчивши екстерном школу.

Наприкінці 40-50-х років минулого століття у Київському медичному інституті зібрався зоряний колектив професорів. Кафедри та клініки очолювали великі вчені, кожний з яких був найбільшим фахівцем у своїй галузі знань. Багато з них вписали блискучі сторінки в історію вітчизняної медицини. Лекції з фундаментальних дисциплін читали: з анатомії – видатний вчений професор М.С. Спіров, з нормальної фізіології – академік АН УРСР Г.В. Фольборт, з фармакології – академік АМН СРСР О.Й. Черкес. Клінічні дисципліни викладали такі прекрасні лікарі, вчені та педагоги, як академік АМН СРСР О.П. Кримов – завідувач кафедри факультетської хірургії, професор Ф.Я. Примак – завідувач кафедри факультетської терапії, член-кореспондент АМН СРСР О.М. Хохол – завідувач кафедри пропедевтики дитячих хвороб, професор кафедри факультетської педіатрії Е.Г. Городецька (керівник кандидатської дисертації В.М. Сідельникова) та інші. Саме вони мали найбільший вплив на формування В.М. Сідельникова як лікаря та вченого. В інституті він пройшов шлях від студента до академіка, декана педіатричного факультету, проректора з наукової та лікувальної роботи, завідувача провідної педіатричної кафедри країни.

Віктор Михайлович був доброзичливою і комунікабельною людиною, його завжди оточували численні друзі та колеги: академіки та професори Василь Іванович Мілько, Василь Дмитрович Братусь, Костянтин Іванович Кульчицький, Владислав Якович Голота, Олександр Сергійович Костін,  Микола Михайлович Кононенко, Анатолій Аврамович Архіпович, Олександр Григорович Тишко, Микола Михайлович Ільчевич.

Особливо довірчі стосунки були у Віктора Михайловича Сідельникова з багаторічним ректором нашого Університету, академіком Є.Г. Гончаруком, який завжди підтримував його новації, науковий пошук та розвиток вітчизняної Педіатрії. Коли Євген Гнатович у середині 60-х років повернувся до Києва з Тернополя, де організовував кафедру комунальної гігієни у тільки-но створеному Тернопільському медичному інституті, першим він представлявся парторгу Київського медінституту, доценту В.М. Сідельникову. Так тоді було прийнято.

Теплі і дружні стосунки були у нього з провідними вітчизняними педіатрами: академіками АМН СРСР О.М.Лук’яновою, М.Я.Студенікіним, Ю.Є.Вельтищевим та В.О.Таболіним, академіками АМН України Ю.Г.Антипкіним, Б.Я.Рєзником та В.Г.Майданником, професорами: П.М.Ґудзенком (Київ), Т.А.Богомаз (Дніпро), І.В. Богадельніковим (Симферополь), В.С. Приходько (Харків), М.М.Пешим (Полтава), В.А. Єренковим (Кишинів), Є.М.Вітебським (Харків), В.В.Бережним (Київ) та багатьма іншими.

Саме академіку В.Г.Майданнику Віктор Михайлович Сідельников у 90-роки минулого століття передав естафету керівництва спеціалізованою вченою радою  Університету зі спеціальності «Педіатрія» та редакцією першого українського педіатричного часопису «Педіатрія, акушерство та гінекологія» (й донині опубліковані у ньому праці згадуються у сучасних наукометричних базах), що Вчитель зберіг у економічно непрості перші роки Незалежності.

Він уперше надав державної ваги проблемі надання етапної медичної допомоги дітям з природженими вадами серця та алергологічною патологією. Віктор Михайлович був новатором у запровадженні нових на той час діагностичних методів (полікардіографія, ехокардіографія, допплєркардіографія) для ранньої та диференційної діагностики різновидів природжених та набутих вад серця, недостатності кровообігу і серцевих аритмій. В.М. Сідельников уперше в країні описав новий різновид дефекту міжшлуночкової перегородки у дітей – так званий мінімальний – і запропоновані критерії його діагностики. Вже у 1969 році за редакцією професора І.М. Руднєва, професора П.С. Мощича і Віктора Михайловича Сідельникова в Україні вийшов перший український посібник з дитячої кардіології «Практична кардіологія дитячого віку», а згодом перший в Україні підручник «Дитячі хвороби», що витримав три перевидання та був удостоєний у 1975 році Державної премії у галузі науки і техніки України.

Понад чверть століття Вчитель очолював кафедру госпітальної педіатрії Київського медичного інституту (нині кафедра педіатрії № 2 НМУ). Це була одна з основних педіатричних кафедр інституту і країни, що свого часу очолювали такі видатні українські педіатри, як Л.Й. Фінкельштейн, О.М. Хохол, В.Я. Зельдич, І.М. Руднєв. Віктор Михайлович зберіг традиції колективу і заклав нові наукові напрями роботи кафедри: дитячу кардіоревматологію,пульмонологію, алергологію, екологічну педіатрію, неонатологію, гастроентерологію та інтенсивну терапію в педіатрії.

В.М. Сідельников разом з професорами Ф.П. Тринусом, М.А. Мохортом та М.Ф. Данилевським був співавтором нового протизапального протиревматичного препарату «Піримідант», який знайшов широке застосування у клінічній практиці, зокрема у педіатричній, і став одним з небагатьох лікарських засобів з СРСР, що був у 1975-1977 рр. запатентований у провідних країнах світу: США, Канаді, Швеції, Франції, Швейцарії та Великій Британії.

З його ініціативи в клініці було створено камеру мікроклімату соляних шахт з аерозолем хлориду натрію і негативними аероіонами. За її допомогою був розроблений та впроваджений в широку клінічну практику метод визначення швидких та повільних ацетиляторів при бронхіальній астмі у дітей, який дав змогу індивідуалізувати лікування цього захворювання. Було розроблено унікальну мазь для лікування дитячої екземи «Санодерм».

Вчитель активно працював над створенням власної потужної наукової школи. У 80-х роках минулого століття захищаються перші докторанти Віктора Михайловича – М.О. Макаренко, О.І. Ласиця, С.С. Казак, М.М. Пеший, А.Я Кузьменко. Більшість із них очолювали кафедри та курси кафедр закладів післядипломної освіти і вищих закладів медичної освіти.

Він користувався величезною повагою, любов’ю і беззаперечним авторитетом серед працівників Київської міської дитячої клінічної лікарні №2, створеної його руками і розумом, адже більшість її лікарів вчилися у нього, захищали під його керівництвом дисертації, ставали фахівцями, відомими в усій Україні. «Роби, як я!» – таким був девіз нашого Вчителя. Він палав,як смолоскип, кожен день віддаючи усе своє лікарське мистецтво хворим дітям. Вчив кожного з нас, саме своїм прикладом самовідданого служіння людям, своєю щоденною подвижницькою працею запалював вогонь у душах своїх учнів.

Для нього самого не існувало вихідних днів і свят. Він приїжджав в клініку на прохання чергових лікарів і без прохання, щоб проконсультувати важку дитину, яку дивився напередодні та заодно й перевірити, як працює на чергуванні персонал. Він не шкодував себе, а тому ніхто не міг ображатися за його вимогливість та нетерпимість до недоліків і помилок. Усі з розумінням ставилися до труднощів становлення клініки, особливо у перші роки, та до його вимог. Скаржитися було не можна, він завжди наголошував: «Хочеш бути лікарем – працюй постійно: Книга – Хворий, Хворий – Книга».

«Згораючи сам, сяю іншим» – таким було життєве кредо професора В.М. Сідельникова, якого усі називали «народним  професором».

Як клініцист, Віктор Михайлович володів винятковою інтуїцією, дивним даром спостереження, які так необхідні лікарю. Неодноразово діагноз важкохворої дитини, встановлений ним, вражав своєю точністю не тільки молодих, а й досвідчених лікарів. Він ніколи не заспокоювався, доки не знаходив причину захворювання та не бачив позитивного ефекту від лікування. Віктор Михайлович у кожну дитину вкладав частинку своєї душі – і це було головним секретом його професіоналізму.

Віктор Михайлович неодноразово любив повторювати: «Будь-яка функція структурована, і для того, щоб лікувати хворобу, треба знати рівень структурного полому та ступінь порушення функції, а клінічні симптоми хвороби – то лише верхівка айсберга. Саме глибина розуміння цього факту відрізняє фельдшера від справжнього лікаря». Це були слова не просто людини, яка чимало зробила в Педіатрії, це був його основний педагогічний підхід та професійний принцип. Усі ми пам’ятаємо, як він міг одразу після роботи сісти в свою машину і виїхати на консультацію в якусь далеку центральну районну або навіть сільську лікарню на перший поклик знайомих або навіть не дуже знайомих дитячих лікарів, які усі любили та шанували Головного Педіатра України.

На його лекції та консультації хворих студенти та викладачі збирались як на велике дійство Великого Лікаря і Педагога. У навчальному процесі Вчитель намагався максимально наблизити теорію і практику. На ранкових конференціях у клініці доповідали про хворих не тільки лікарі, а й субординатори, які з ними обов’язково чергували. Він вважав, що студенти під час занять не повинні сидіти в навчальних кімнатах, а мають спостерігати за спілкуванням викладача-лікаря з пацієнтом або його матір’ю,обстеженням, «народженням діагнозу» та розробкою тактики лікування, бо «найкраще виховання – це наслідування».

Віктор Михайлович був талановитим вчителем не тільки для студентів, але й для викладачів. Згадуються його слова: «Навчаючи студентів, треба їх дивувати, щоб володіти увагою та полегшувати запам’ятовування». Він охоче вислуховував думки відносно діагнозу і тактики лікування хворого, відповідав на всі запитання студентів. Це спілкування носило характер живої невимушеної бесіди професора зі студентами. Студенти любили його за просте,товариське ставлення, за постійну готовність навчати,відчуваючи, що спілкування з Віктором Михайловичем не тільки збагачує їх теоретичними і практичними знаннями, але й навчає правильному підходу до хворої дитини і клінічному мисленню.

У 1986 році, коли спалахнуло лиховісне полум’я Чорнобиля, провідні київські лікарі Віктор Михайлович Сідельников та Владислав Якович Голота були одними із перших вчених медиків, які за покликом серця виїхали на допомогу дітям, що потерпіли від аварії. Потім у Чорнобильській зоні працювало чимало професорів і співробітників Київського медичного інституту. Гірко про це говорити, але більшість із них, в тому числі і Віктор Михайлович, не дочекались статусу учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, оскільки, тоді люди не думали про майбутні пільги та потрібні документи, які потім десь губились, вони виконували, перш за все, свій обов’язок перед людьми та Батьківщиною.

І як знати, якби не оті дози радіації, що тоді ніхто не рахував і які забрали стільки його здоров’я, може він святкував би з нами нинішній ювілей Alma Mater.

Турбуватись про своє здоров’я, лікуватись, незважаючи на вік, він не хотів. Улюбленим місцем відпочинку Віктора Михайловича була маленька дача у Кончі-Заспі біля нашого Університетського літнього табору, але й там він користувався кожною вільною хвилиною, щоб переглянути нову книгу, часопис або черговий рукопис дисертації своїх учнів та писати статті, монографії, підручники. Віктор Михайлович був енергійною і творчою особистістю,в якої ідеї виникали постійно і всюди, де б він не був і чим би не займався.

Наш Вчитель не зупинявся на досягнутому, завжди перебував у пошуках удосконалення: сприяв відкриттю нових відділень у лікарні, створенню у Києві та Україні міських центрів дитячої кардіоревматології та дитячої алергології, курсів неонатології та медичної генетики на кафедрі, надихав дисертантів на відкриття оригінальних вирішень певних проблем, обдумував актуальні теми майбутніх книг, зокрема «Невідкладної допомоги у педіатрії», що у 70-80-роки ХХ сторіччя видавалась тричі і стала настільною книгою багатьох поколінь дитячих лікарів.

Пройшовши великий життєвий шлях, увінчаний славою і численними бойовими та трудовими відзнаками держави, Віктор Михайлович не розгубив своїх головних цінностей: чистоти, чесності, душевної щирості,вимогливості до себе й своїх співробітників, любові до життя. Навіть коли був тяжко хворий і не мав змоги бувати кожного дня на кафедрі, ми, співробітники, щомиті відчували його присутність і турботу про кожного з нас.

Невблаганно біжить час. Пройшло вже чверть століття, як Вчитель завершив свій земний шлях. Щороку Національний медичний університет  проводить Всеукраїнські науково-практичні конференції з міжнародною участю, присвячені пам’яті В.М. Сідельникова – Сідельниковські читання, що збирають цвіт вітчизняної Педіатрії.

Коли говориш про Вчителя, стискається серце і перехоплює дихання, так важко говорити про нього у минулому часі. Частина його душі у серці кожного з нас. На нього ми рівняємось у своїх вчинках і діяннях. Пам’ятаючи його настанови,ми йдемо життєвим шляхом, виховуємо своїх дітей та учнів. Він завжди з нами у наукових пошуках, роботі в клініці, роздумах та відчуттях.

Для нас, його учнів, Віктор Михайлович був більше ніж Вчитель і Наставник. Він був і залишається прикладом, як треба жити, працювати, любити Батьківщину, Університет та Педіатрію.

Говорять, коли душа людина відходить від нас, на небі загоряється ще одна зірка. Десь там у Всесвіті горить і зоря академіка Віктора Михайловича Сідельникова, яка освячує шляхи майбутніх лікарів і зігріває вічним теплом наші душі та серця…

О.П.Волосовець, С.П.Кривопустов, А.Я.Кузьменко, О.Л.Дзюба, М.П.Прохорова, М.Т.Макуха, І.О.Логінова, О.Ф.Черній, Н.В.Баликіна, Л.М.Гелескул, В.Є.Хоменко, С.М.Гнатюк

 

Кафедра педіатрії №2 НМУ

Київська міська дитяча клінічна лікарня №2