НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені О.О. Богомольця
ЧЕСТЬ, МИЛОСЕРДЯ, СЛАВА

ТРИВАЄ БОРОТЬБА ЗА СОТ "МЕДИК"

07.04.2016

 

                       

 

 

Верховний Суд України  

 

Позивачі:

Рум’янцев Володимир Михайлович,

02002, м. Київ, вул. Луначарського, 24-Г, кв. 16

засоби зв’язку невідомі

 

Корнієнко Олена Леонідівна

02091, м. Київ, Харківське шосе, 146, кв. 247

засоби зв’язку невідомі

 

Відповідач (особа, що подає скаргу):

Національний медичний університет

ім. О.О.Богомольця

01601, м. Київ, бульв. Т. Шевченка, 13

код в ЄДРПОУ 02010787

тел. 044 – 234-7172

 

Третя особа (відповідач за зустрічним позовом):

Козинська селищна рада Обухівського району Київської області

08711, Київська область, Обухівський район,

смт. Козин, вул. Партизанська, 2

код в ЄДРПОУ 04362697

засоби зв’язку невідомі

 

справа № 372/5635/13-ц

№ справи в суді касаційної інстанції –

6-35915ск15

№ провадження в суді апеляційної інстанції –

22-ц/780/5737/15),

№ провадження в суді першої інстанції – 2-329/15  

 

 

 

ЗАЯВА

про перегляд

ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28.03.16р., рішення Апеляційного суду Київської області від 10.11.15р. та рішення Обухівського районного суду Київської області від 12.08.2015р.

 у справі № 372/5635/13-ц

   

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28.03.16р. було відмовлено в задоволенні касаційної скарги Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця та залишено без змін рішення Апеляційного суду Київської області.

НМУ ім. О.О.Богомольця вважає, що ухвала від 28.03.16р. винесена за невідповідності викладеним у наведених нижче постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Отже, в даному випадку наявні підстави для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 28.03.16р., зважаючи на викладене нижче.

Суди попередніх інстанцій фактично розглянули цю справу, як спір між громадянами Румянцевим В.М. та Корнієнко О.Л., які законно отримали в порядку приватизації землі запасу, з однієї сторони, та НМУ ім. О.О.Богомольця, який не має належних документів на земельну ділянку та перешкоджає законним власникам своїм парканом, з іншої сторони.

За результатами розгляду суди зобов’язали знести паркан, встановлений навколо державного Спортивно-оздоровчого табору «Медик», в якому оздоровлюються студенти та викладачі, для надання можливості проїзду будівельної техніки, яка на земельній ділянці рекреаційного призначення та лісового фонду, в 10м від урізу води р. Козинка зводитиме житлові будинки.  

Насправді ж ситуація полягає в тому, що Козинською селищною радою було незаконно передано в 2010році двом підставним фізичним особам, одна з яких працює водієм, інша – вихователькою дитсадку, для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки площею майже 4га, які закріплено за НМУ ім. О.О.Богомольця для розміщення спортивного табору та на яких вже протягом понад 60 років функціонує Спортивно-оздоровчий табір «Медик». Цю земельну ділянку було передано у користування попереднику НМУ ім. О.О.Богомольця – Київському медичному інституту ще в 50-ті роки минулого століття, на ній побудовано комплекс споруд спортивно-оздоровчого табору, який перебуває у загальнодержавній власності та складається з будиночків відпочинку, їдальні, спортивного комплексу, кінотеатру, дитячого містечка, танцмайданчика, радіовузлу, трансформаторної підстанції, насосної, адмінкорпусу, складських приміщень, медсанчастини тощо і функціонує протягом 60 років безперервно до сьогоднішнього дня.

Використавши рейдерську схему, в процесі якої Вищий господарський суд України за підробленими документами переглянув за нововиявленими обставинами власне рішення (!), Козинська селищна рада визнала недійсним розпорядження про переоформлення прав на земельну ділянку та, скориставшись тимчасовою правовою невизначеністю статусу ділянки, негайно передала її частину, на якій розташовано СОТ «Медик», в приватну власність двом особам для ведення ОСГ. При цьому, не було не тільки змінено цільове призначення ділянки земель рекреаційного призначення, водного та лісового фоондів, але й було встановлено «заднім числом» прибережну захисну смугу шириною лише 10м (!) та надано ділянки для ведення ОСГ на відстані 10 м від урізу води.

Відтак, спір має розглядатись не як звичайний спір між двома землекористувачами щодо абстрактної земельної ділянки «в полі», а як спроба незаконної фіктивної приватизації державної власності з однієї сторони та намагання захистити цю власність та своє право користування з іншої сторони. Саме в цьому контексті мають оцінюватись всі обставини справи та наявні у справі докази.

 

Невідповідність викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права полягає в наступному:

 

1. Верховним Судом України в постанові від 10 червня 2015 року у справі  № 6-267цс15 висловлено такі правові позиції:

«Згідно з пунктом 5 постанови Верховної Ради Української РСР  від 18 грудня 1990 року  № 562-ХІІ «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» (зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 5 травня 1993 року № 3180-XII) громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування. Аналогічне положення  міститься у пунктах першому та сьомому розділу Х «Перехідні положення» ЗК України. Відповідно до частини п’ятої статті 116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом».

В постанові від 06.06.12р., текст якої додається, Верховний Суд України оприлюднив такі правові позиції:

«Чинний ЗК України є одним із таких законів, норми якого встановлюють підстави набуття права на землю шляхом передачі ділянок у власність або надання їх у користування (ч. 2 ст. 116). Однак громадяни і юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

Отже, підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки.   

Суб’єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Оскільки садівницьке товариство здійснює свою діяльність на земельній ділянці, вилученій відповідно до вимог Земельного кодексу Української РСР 1970 року за рішенням виконавчого комітету обласної Ради народних депутатів з користування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів і наданій підприємствам та організаціям для розміщення колективних садів, відповідно воно набуло право користування цією земельною ділянкою, і з врахуванням положень ст. 3 ЦПК України, у нього виникло право на захист порушених прав та інтересів щодо вказаної земельної ділянки».

Аналогічні правові позиції Верховний Суд України оприлюднив в ухвалі від 12.09.12р., зазначивши:

«Перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку визначений ст. 140 Земельного кодексу України і є вичерпним. Такої підстави припинення права власності на земельну ділянку, як скасування рішення органу виконавчої влади, на підставі якого було видано державний акт на право власності на земельну ділянку, зазначеним Кодексом не передбачено».

Всупереч цим правовим позиціям Вищий спецсуд України при винесенні ухвали, що переглядається, погодився з позицією апеляційного суду щодо того, що у НМУ ім. О.О.Богомольця втратив право користування земельною ділянкою, яка надана йому в 1957-59р.р., якою він користується вже понад 60 років та на якій розміщено його Спортивно-оздоровчій табір і ця втрата права відбулась внаслідок скасування розпорядження Обухівської РДА, яким було оформлено права на земельну ділянку в 2003році в процесі їх переоформлення за новим Земельним кодексом.

Тим самим суд касаційної інстанції не тільки не застосував обов’язкові правові позиції Верховного Суду України, але й ухвалив рішення, яке прямо суперечить рішенню цього ж суду від 24.12.14р. у даній справі.

Скасовуючи судові акти у даній справі, Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних та кримінальних справ ухвалою від 24.12.14р. зазначив, зокрема, таке«Судом встановлено, що рішеннями Виконавчого комітету обласної ради депутатів трудящих від 07 вересня 1957 року № 640 та від 31 січня 1959 року № 85 Київському медичному університету, правонаступником якого є Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця, відведено земельну ділянку площею 5,5 га та 2,5 га під поширення студентського спортивного табору за рахунок державного лісового фонду та сінокісних земель Обухівської райконтори «Заготскотовідгодовлі» у тимчасове користування на строк існування табору з правом побудови тимчасових споруд (а. с. 103, 167, т. 1). …Підстави та порядок примусового припинення права власності на земельну ділянку з 1 січня 2002 року визначені в главі 22 ЗК України 2001 року. Ці норми передбачають підстави припинення прав (права власності та права користування) на земельні ділянки як у добровільному, так і у примусовому порядку, з об'єктивних і суб'єктивних причин, а також за наявності та за відсутності вини власників і землекористувачів. Перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою визначений у статті 141 ЗК України 2001 року і є вичерпним. Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права власності на земельну ділянку чи право користування нею лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК України 2001 року. Разом з тим, задовольняючи первинний позов, суд першої інстанції, з чим погодився й суд апеляційної інстанції, не взяв до уваги те, що Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця користується зазначеною земельною ділянкою на підставі рішень, прийнятих у 1957-1959 роках, які не скасовані. Крім того, земельна ділянка в установленому законом порядку у користувача вилучена не була, підстави, передбачені ст. 141 ЗК України, для припинення права користування Національним медичним університетом ім. О.О. Богомольця відсутні.Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте Національним медичним університетом ім. О.О. Богомольця в установленому законом порядку, не втрачається, а зберігається до його належного переоформлення».

Саме з такими висновками суд касаційної інстанції направив справу на новий розгляд.

Суд першої інстанції при новому розгляді справи врахував ці вказівки та ухвалив законне і обґрунтоване рішення про визнання права постійного користування, проте, суд апеляційної інстанції, проігнорувавши вказані обставини та вказівки Вищого спеціалізованого суду України, дійшов протилежних висновків про те, що право користування земельною ділянкою у попередника НМУ ім. О.О.Богомольця взагалі не виникало(!), оскільки не було затверджено відповідний проект землеустрою. А Вищий спецсуд при повторному розгляді справи погодився з цими висновками апеляційного суду, ухваливши рішення, протилежне ухвалі цього ж суду в цій же справі від 24.12.14р. (!).

Тобто Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ в ухвалі від 24.12.14р., на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактів та обставин, дійшов висновку про те, що :

  1. у НМУ ім. О.О.Богомольця перебуває у користуванні земельна ділянка, на якій розміщено Спортивно-оздоровчий табір «Медик»;
  2. земельна ділянка станом на грудень 2014року перебуває у користуванні на підставі рішень 1957-59р.р., наданих до матеріалів справи;
  3. право користування земельною ділянкою не припинялось у встановленому законом порядку, підстави для його припинення, вичерпний перелік яких визначено ст. 141ЗК України, відсутній, відтак це право не втрачається, а зберігається до його належного переоформлення, строк якого не обмежений.

А при новому розгляді справи суд «встановив», що право користування взагалі не виникло, пославшись на норми ЗК УРСР 1922року.

При цьому, він послався на статті 180,187, 188, 191, 192, 195 ЗК УРСР 1922року, якими було врегульовано процедуру розроблення проектів землеустрою, проте, ні ці статті, ні будь-які інші не передбачали, що право користування земельною ділянкою виникає у державної установи після затвердження проекту землеустрою. Виходячи зі змісту цих статей, процедура землеустрою фактично полягала у винесенні в натуру наданої земельної ділянки, закріпленні її межовими знаками та внесення даних про неї до відповідних реєстраційних документів.

Більше того, згідно примітки до ст. 160 ЗК УРСР 1922р., яку проігнорували та не застосували суди апеляційної та касаційної інстанцій при новому розгляді справи, «Порядок, условия и сроки предоставления государственных земельных имуществ в пользование государственных учреждений, предприятий, организаций и отдельных лиц определяются особыми правилами, утверждаемыми Советом Народных Комиссаров по представлению Наркомзема».

Отже, в разі, якщо суд апеляційної інстанції, бажаючи спростувати висновки Вищого спецсуду України, вдався до такого детального аналізу процедури землевідведення за ЗК УРСР 1922р., він мав застосувати вказані «особливі правила, затверджені РНК за поданням НКЗ», проте, він навіть не згадав на них, натомість просто процитувавши з письмових пояснень позивачів норми статей ЗК УРСР 1922р., не перевіривши джерело, з якого позивачі отримали текст цих статей, та не переконавшись у відповідності їх офіційному виданню ЗК УРСР 1922р. А суд касаційної інстанції формально погодився з цими висновками, проігнорувавши доводи НМУ ім. О.О.Богомольця.

  В той же час, на переконання НМУ ім. О.О.Богомольця, ставити під сумнів в 2016році факт перебування земельної ділянки площею 8,0 га, на якій понад 60 років розміщено комплекс споруд СОТ «Медик», у користуванні НМУ ім. О.О.Богомольця є нонсенсом, це право є безспірним і саме на цьому наголосив Вищий спецсуд України в ухвалі від 24.12.14р. в даній справі.

Та обставина, що земельну ділянку площею 5,5га було передано у тимчасове користування, не впливає на суть спору, адже, як зазначено в рішенні про її надання, її надано «у тимчасове користування на строк існування табору».

Чинний ЗК України передбачає лише 2 види землекористування: постійне, тобто без встановлення строку (ч. 1 ст. 92 ЗК України), та оренда, тобто платне користування на підставі договору оренди із чітко визначеним строком (ч. 1 ст. 93 ЗК України).  

Оскільки такого права користування, як «тимчасове право користування на період дії установи» чинне законодавство не передбачає, а згідно ч. 2 ст. 92 ЗК України права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, вищі навчальні заклади незалежно від форми власності, очевидно, що т.зв. «тимчасове право користування на період дії табору» в розумінні ЗК УРСР 1922р. є правом постійного користування в розумінні чинного законодавства. Відтак, суд не може визнати право тимчасового користування «на період дії табору», отже, визнанню підлягає саме право постійного користування.

В матеріалах справи міститься Протокол № 21 від 24.10.58р., який проігноровано судами апеляційної та касаційної інстанцій. Як вбачається з цього Протоколу, копія якого додається, проект відводу було не тільки розроблено на підставі відповідного розпорядження Київської обласної ради від 28.08.1958р. № 10/22-4964, але й затверджено. При цьому, йшлося про «надання земельної ділянки площею 2,5га під розширення існуючого студентського табору.

Очевидно, що в разі, якщо б, як «встановив» суд апеляційної інстанції, рішення 1957р. про надання в користування ділянки площею 5,5га не було виконано, в 1958р. не приймалося б рішення про розширення цієї неіснуючої ділянки на 2,5га.

Чинне законодавство прямо допускає існування земельної ділянки, межі якої не визначено, як об’єкту цивільних прав. Причиною невизначеності меж бути як факт передачі ділянки за радянських часів, втрата документації про встановлення меж, так і зміна меж з різних причин. В такому випадку застосується процедура відновлення меж земельної ділянки.

Так, згідно ч. 8 ст. 89-1 ЗК України у разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв'язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.

Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про державний земельний кадастр» земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).

Порядок встановлення (відновлення) меж земельних ділянок визначається Законом України «Про землеустрій» та ухваленими на його виконання підзаконними актами.

Таким чином, в даному випадку йдеться про те, що НМУ ім. О.О.Богомольця, як постійний користувач, має замовити спеціалізованій організації розроблення проекту землеустрою з встановлення (відновлення) меж земельної ділянки. Це питання є суто технічним і не повинно розглядатись та досліджуватись в межах даної справи.

 

2. В постанові від 13.11.13р. у аналогічній справі Верховний Суд України, зокрема, зазначив таке.

Відповідно до ст. 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель згідно з п. а) ст. 21 ЗК України є підставою для визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка відноситься до категорії земель оздоровчого призначення і її цільове призначення у встановленому законом порядку не змінювалося. Рішенням Буштинської селищної ради Тячівського району від 30 березня 2004 року зазначену земельну ділянку передано ОСОБА_1 у власність для ведення особистого селянського господарства. Разом з тим, відповідно до п. а) ч. 3 ст. 22 ЗК України громадянам для ведення особистого селянського господарства передаються у власність землі сільськогосподарського, а не оздоровчого призначення.

Встановивши такі обставини суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав задоволення позову прокурора і визнання рішення ради незаконним, а виданого на його підставі державного акта про право власності на землю недійсним.

За наслідками розгляду справи Верховний Суд України визначив таку обов’язкову правову позицію:

Відповідно до змісту ст. 20 ЗК України надання (передача) земельної ділянки громадянам та юридичним особам відбувається згідно з їх цільовим призначенням. Зокрема, громадянам для ведення особистого селянського господарства передаються у власність та надаються у користування землі, віднесені до категорії земель сільськогосподарського призначення (п. а) ч. 3 ст. 22 ЗК України). Надання для цих потреб земель оздоровчого чи іншого призначення без зміни у встановленому законом порядку їх цільового призначення на підставі п. а) ст. 21 ЗК України є підставою для визнання таких рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними.

Спірна земельна ділянка є ділянкою рекреаційного призначення згідно визначення ст.ст. 50 та 51 ЗК, оскільки на ній розташовано спортивно-оздоровчий заклад і зміна її власника чи користувача сама по собі жодним чином не впливає на цільове призначення ділянки. Для того, аби визначити, що земельна ділянка, на якій розташовано оздоровчий заклад, є земельною ділянкою рекреаційного призначення, не потрібно ухвалювати жодних рішень, адже згідно ст. 50 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать всі землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. А згідно ст. 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать, зокрема, земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Цільове призначення земельної ділянки може змінюватись лише у визначеному законом порядку, якого в даному випадку дотримано не було, тому громадянам Рум’янцеву В.М. та Корнієнко О.Л. було передано для ведення особистого селянського господарства саме земельні ділянки рекреаційного призначення, що є грубим порушенням вимог ч. 2 ст. 52 ЗК та  та ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» і, як вказав Верховний Суд України в постанові від 13.11.13р., це порушення  є безумовною підставою для визнання недійсними рішень про передачу земельних ділянок та виданих на підставі цих рішень державних актів.  

Однак, апеляційний суд, в порушення приписів ч. 3 ст. 303 ЦПК України, згідно яких він не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, фактично проігнорував зазначені правові позиції, а Вищий спецсуд, визнав це правильним й також, в порушення приписів ч.ч. 2 та 3 ст. 335 ЦПК України, ухилився від правового аналізу доводів НМУ ім. О.О.Богомольця та застосування цих правових позицій.

 

3. В обов’язкових правових позиціях, оприлюднених за наслідками винесення постанови 28.01.15р., Верховний Суд України, зокрема, зазначив таке.

Установивши факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання громадянину земельної ділянки затвердженої в установленому законом порядку документації, яка б встановлювала межі селища, суд на підставі статей 116, 122, частини першої статті 155, пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які розташовані за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

Державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК України.

Аналогічних висновків ВСУ дійшов при розгляді справи № 6-67цс/14, зазначивши в постанові від 25.06.14р., зокрема, таке:

Задовольняючи позов частково й визнаючи недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008 року  НОМЕР_1 та державний акт серії  НОМЕР_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились і суди апеляційної та касаційної інстанцій, на підставі статей 116, 122, 173, 174, 155 ЗК України виходив із того, що це рішення  прийняте Коцюбинською селищною радою з перевищенням своїх повноважень і з порушенням вимог пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, оскільки на момент його прийняття були відсутні будь-які графічні або інші землевпорядні документи, які б підтверджували межі смт Коцюбинське Київської області, а тому державний акт, виданий на підставі незаконного рішення ради, є недійсним.

…Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

…Відповідно до статті 21 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-XII «Про основи містобудування» визначення територій і вибір земель для містобудівних потреб здійснюється відповідно до затвердженої містобудівної документації місцевих правил забудови з урахуванням планів земельно-господарського устрою.

Згідно з частиною другою статті 12 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-III  «Про планування і забудову територій» сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених законом, відповідно до генеральних планів населених пунктів, у тому числі, вирішують питання вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи в користування земельних ділянок.

       …Установивши у справі, яка переглядається, факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання ОСОБА_1 земельної ділянки будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом документації, яка б встановлювала межі смт Коцюбинське Київської області, суд на підставі статей 116, 122, частини першої статті 155 ЗК України, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

Відповідно до частини першої статті 125, частини першої статті 126 ЗК України (у редакції від 16 вересня 2008 року, яка була чинною на момент прийняття селищною радою рішення) право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку виникло з моменту отримання нею державного акта та його державної реєстрації.

Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності, то суд на підставі зазначених норм дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним і державного акта, виданого ОСОБА_1 на підставі недійсного рішення селищної ради.

Висновок про те, що державний акт на право власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення органу, на підставі якого такий акт видано, міститься й у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (справа № 6-12цс13) та від 23 жовтня 2013 року (справа № 6-93цс13).

За таких обставин суд у справі, яка переглядається, правильно застосував норми статей 125, 126, 155 ЗК України при ухваленні рішення про визнання недійсними рішення Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008 року НОМЕР_1 та державного акта серії НОМЕР_2.

Цілком ідентичну правову позицію висловлено в постанові від 24.09.14р.

Аналогічної позиції Верховний Суд України дотримувався і раніше, зокрема, в постанові від 25.05.2004р., в якій він зазначив, що рішення з земельного питання органом місцевого самоврядування прийнято неправомірно, зважаючи на відсутність доказів, які обґрунтовують зміну меж населеного пункту. При цьому, обов’язок доведення меж населеного пункту та факту перебування спірної ділянки в межах населеного пункту покладається на особу, яка претендує на розпорядження цими землями. Верховний Суд України визнав достатнім встановлення судом факту відсутності в матеріалах справи доказів на підтвердження меж населеного пункту, вказавши, що відсутність таких доказів свідчить про відсутність у органу місцевого самоврядування права розпоряджатись спірною земельною ділянкою і додаткове встановлення цього факту під час нового розгляду справи не є необхідним.

В той же час, станом на жовтень 2010року, коли Козинською селищної радою було прийнято рішення про передачу земельних ділянок громадянам Рум’янцеву та Корнієнко, затвердженого і навіть розробленого Генерального плану смт. Козин не було.

Отже, відсутність затвердженого Генерального плану смт. Козин станом на час передачі земельних ділянок громадянам Рум’янцеву та Корнієнко виключає можливість надання земельних ділянок громадянам Рум’янцеву та Корнієнко.

Згідно ст. 46 Закону України «Про землеустрій» «для встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень розробляються проекти землеустрою щодо встановлення і зміни меж відповідних адміністративно-територіальних утворень. На виконання статті 46 Закону України «Про землеустрій» та з метою удосконалення організації та порядку встановлення або зміни меж адміністративно-територіальних утворень Держкомзем України видав  наказ від 10.07.2008р. № 165, яким затвердив Методичні рекомендації з розробки проекту землеустрою щодо встановлення або зміни меж населеного пункту. Згідно п. 4.2. згаданих Рекомендацій Встановлення меж населеного пункту вважається таким, що відбулося, після встановлення меж в натурі (на місцевості) та внесення відомостей до державного земельного кадастру.

Отже, висновок про межі населеного пункту суд може зробити тільки на підставі документів, що підтверджують встановлення меж населеного пункту в натурі (на місцевості) та отримання відомостей про це з ДЗК. Натомість, в даному випадку межі населеного пункту не тільки не винесено в натуру, але й навіть не розроблено проект землеустрою щодо встановлення меж населеного пункту, не кажучи вже про Генеральний план, детальний план та іншу необхідну документацію.

Згідно ст. 17 Закону України «Про планування та забудову територій» врахування державних інтересів під час планування і забудови територій на місцевому рівні полягає у визначенні потреби в територіях, необхідних для розташування та утримання об'єктів загальнодержавного значення, вирішення інших завдань реалізації державної політики щодо використання територій. Врахування державних інтересів здійснюється шляхом виконання відповідних вимог до розроблення генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, проведення їх експертизи, здійснення державного контролю за плануванням, забудовою, іншим використанням територій та окремих земельних ділянок у порядку, встановленому законодавством. Вимоги до планування, якими забезпечуються державні інтереси під час розроблення генеральних планів та іншої містобудівної документації, визначаються згідно з законом відповідними спеціально уповноваженими органами з питань містобудування та архітектури спільно з іншими спеціально уповноваженими на це органами виконавчої влади.

Медичний університет ім. Богомольця має статус Національного, що передбачає особливу важливість його функціонування для інтересів держави в цілому. Отже, інтереси Національного медичного університету співпадають з інтересами держави і повинні враховуватись при плануванні та забудові територій. Натомість, в даному випадку позивач, намагаючись позбавити університет земельної ділянки у власних інтересах, не тільки не враховує державні інтереси, але й цинічно нехтує ними, а суд своїм рішенням легалізує такі протиправні дії позивача.

Як вбачається зі змісту Листа ГУ Держкомзем України в Київській області від 19.10.2009р. № 07-04-3/6902, копія якого є в матеріалах справи, наданого у відповідь на адвокатський запит, відповідно до проекту формування території та встановлення меж Козинської селищної ради та населених пунктів, розробленого інститутом землеустрою УААН в 1995році, площа Козинської селищної ради становить 6 862,6га, в т.ч. смт. Козин– 426,3га, с. Рудики – 18,7га. Отже, площа смт. Козин складає лише 6,21% території Козинської селищної ради.

Факт перебування земельної ділянки, переданої в постійне користування НМУ ім. О.О.Богомольця за межами населеного пункту підтверджується також Листами Головного управління Держкомзему України в Київській області від 30.03.2010р. та від 05.05.2010р., копії яких є в матеріалах справи.

Крім того, підтвердженням того факту, що земельна ділянка площею 6,8га, яка входить до складу спірної земельної ділянки та раніше перебувала у користуванні Київського державного лісогосподарського об’єднання «Київліс», не входила до складу земель запасу Козинської селищної ради, отже не могла бути повернута до земель запасу Козинської селищної ради судом, є розпорядження Кабінету Міністрів України від 19.04.2004р. № 240-р, з якого вбачається, що землі Київського державного лісогосподарського об’єднання «Київліс» не входять до складу земель запасу Козинської селищної ради, а обліковуються окремо. Також це розпорядження підтверджує правомірність передачі у користування земельних ділянок в межах Козинської селищної ради та земельних ділянок Київського державного лісогосподарського об’єднання «Київліс» саме Обухівською райдержадміністрацією.

 

4. Суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, задовольняючи частково позовні вимоги про знесення паркану, «встановив» навіть ті факти та обставини, які суперечать самому первісному позову. В первісній позовній заяві зазначено, що паркан перешкоджає не проходу чи проїзду, а лише проїзду будівельної та спеціальної техніки.

Однак, суд, пославшись на експертний висновок, «встановив» взагалі відсутність проїзду.

Як роз’яснив Пленум ВСУ в постанові від 30 травня 1997 року № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об'єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання. Неясним вважається висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер.

Як вбачається з експертного висновку, експертом не надано відповіді на жодне з питань, поставлених судом. У відповіді на питання-1 експерт констатував наявність перешкод у вигляді парканів «за результатами візуально-інструментального обстеження». Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, із Акту земельної комісії, наданого позивачем, паркан не примикає безпосередньо до земельних ділянок позивачів і навіть в позові зазначено, що він перешкоджає не проходу і не проїзду, а лише проїзду будівельної та іншої спеціальної техніки, тобто прохід та проїзд є, вони є вільними, проте, на думку позивачів, вони є вузькими для проїзду будівельної техніки. При цьому, предметом позову є усунення перешкод не по периметру ділянок позивачів, а лише з боку пров. Дачного. Натомість, експерт «встановив» наявність технічних перешкод і для проходу, і для проїзду, причому з усіх боків, не спромігшись навіть обрахувати ширину проїздів та проходів.

У відповіді на питання-2 експерт зазначив, що надати відповідь про накладення ділянок він не може, зважаючи на відсутність документів на земельну ділянку НМУ ім. О.О.Богомольця.

Відповідно до імперативного припису п. 2.2. Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, на експерта покладаються, зокрема, обов'язок повідомити в письмовій формі органу (особі), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта), про неможливість її проведення та повернути надані матеріали справи та інші документи, якщо поставлене питання виходить за межі компетенції експерта або якщо надані йому матеріали недостатні для вирішення поставленого питання, а витребувані додаткові матеріали не були надані.

Отже, в даному випадку експерт, не отримавши на свій запит документи, що стосуються реєстрації права постійного користування земельною ділянкою НМУ ім. О.О.Богомольця та встановивши неможливість встановлення її меж, зобов’язаний був повідомити суд про неможливість проведення експертизи з питання-2, натомість він не зробив цього, а начебто провів експертизу, отримав за неї кошти та начебто надав відповідь на поставлене судом питання, яка полягає в тому, що надати відповідь на питання не можливо!

При цьому, експерт взяв за таке «дослідження» величезну суму коштів, яку суд поклав по НМУ ім. О.О.Богомольця.

Таким чином, висновок № СЕ-1-1-330/15 не може вважатись експертним висновком в розумінні ЦПК України, Закону України «Про судову експертизу» та згаданих підзаконних актів. Він не тільки не відповідає ознакам повноти та ясності, але й не містить відповідей на поставлені судом питання, натомість містить значний обсяг інформації, яка не має відношення до суті спору та не потрібна при проведенні цієї експертизи. Включення цієї інформації до висновку спрямоване лише на створення враження про проведення серйозного дослідження та отримання за нього значної суми коштів.

Сам факт висунення позивачами-фізичними особами позовної вимоги про звільнення дороги загального користування, до якої вони не мають жодного відношення, є правовим нонсенсом.

Позивачі не є уповноваженими представниками громади смт. Козин, органів, які уповноважені контролювати використання доріг загального користування, і навіть не є представниками Козинської селищної ради, отже висунення ними таких вимог є неправомірним.

Всі паркани та огорожі навколо СОТ «Медик» було збудовано багато років тому у повній відповідності до вимог законодавства, чинного на той час, та згідно меж, визначених Актами винесення в натуру земельної ділянки, яка перебуває у постійному користуванні НМУ ім. О.О.Богомольця. В матеріалах справи міститься рішення Козинської селищної ради про погодження проекту реконструкції паркану.

Посилання позивачів, які шахрайським шляхом отримали документи на чужу землю, на те, що ці паркани їм раптом стали перешкоджати, є безпідставним, адже паркани було встановлено у визначеному законом порядку задовго до того, як позивачі незаконно приватизували земельні ділянки, захопивши частину території СОТ «Медик».

Що стосується ДБН В.2.3.-5-2001, на який послалися позивачі та посилання на який міститься а Акті земельної комісії, наданому суду, то вони взагалі не підлягають застосуванню.

Посилання позивачів на те, що паркан перешкоджає проїзду спецтехніки, є безпідставним та спростовується навіть викопіюванням з детального плану території, копію якого надано суду, з якого вбачається, що паркан не перешкоджає під’їзду до жодного з домоволодінь, розташованих в пров. Дачному. Зазначена обставина підтверджується також відсутністю скарг мешканців пров. Дачного.

Подача даного позову саме позивачами, а не Козинською селищною радою спрямована на те, аби штучно обійти позовну давність, адже Козинській селищній раді багато років відомо про існування цього паркану, вона не скористалась правом на звернення до суду з позовом і позовна давність для звернення з таким позовом спливла.

 

5. Верховним Судом України за результатами розгляду справи № 6-175цс14 було оприлюднено таку правову позицію:

«Прибережна захисна смуга – це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене  нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для   висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них». Тобто сама по собі відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги, а відтак передача у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі суперечить вимогам ст. ст. 59, 83, 84 ЗК України».

Аналогічну правову позицію Верховним Судом України було оприлюднено при розгляді справ № 6-162цс15 та № 6-523цс15.

Як вбачається зі змісту рішення суду апеляційної інстанції, він не змінив рішення суду першої інстанції, а скасував його повністю. Передумовою для скасування рішення в повному обсязі має бути розгляд справи в повному обсязі, тобто всіх позовних вимог, в іншому випадку суд змінює рішення.

Відтак, суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду першої інстанції в частині вимог за зустрічним позовом про визнання недійсними рішень та державних актів про право власності на землю, визнав помилковою аргументацію суду першої інстанції в цій частині, проте не навів жодного власного обґрунтування рішенню в цій частині.

А суд касаційної інстанції повністю погодився з апеляційним судом.

Натомість, суди апеляційної та касаційної інстанцій, розглядаючи зустрічний позов в цій частині, безпідставно не застосували зазначені правові позиції та норми, які підлягають застосуванню.

Позивачам за первісним позовом передано у власність для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки лісового та водного фонду. В своїх запереченнях Козинська селищна рада прямо визнає (арк. 3 абз. 1), що в складі земельної ділянки, переданої Рум’янцеву В.М., 0,8333 га, тобто більше половини – це зелені насадження загального користування. Аналогічна ситуація із земельною ділянкою, переданою Корнієнко О.Л. В той же час, згідно приписів ст. 51 ЗК України, не застосованої судом, «до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів». Отже, Козинська селищна рада визнала, що в складі земельних ділянок, переданих нею позивачам за первісним позовом, перебували земельні ділянки рекреаційного призначення і їх передача для ведення ОСГ відбулась без зміни цільового призначення, що є безумовною підставою для визнання недійсними рішень про передачу та державних актів.

В запереченнях Козинської селищної ради прямо визнано, що частину земельних ділянок, переданих у власність позивачам за первісним позовом, складають земельні ділянки водного фонду, а саме – прибережні захисні смуги. Ст. 63 ЗК України та ст. 88 ВК України прямо заборонено використання прибережних захисних смуг для ведення особистого селянського господарства. Той факт, що позивачами складено проекти облаштування цих прибережних захисних смуг жодним чином не впливає на незаконність рішень про передачу земель водного фонду для ведення ОСГ.

Відповідно до ст. 60 ЗК України «прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою». В той же час, як вбачається з матеріалів справи, при передачі земельних ділянок позивачам за первісним позовом окремих проектів землеустрою щодо встановлення прибережних захисних смуг розроблено та затверджено не було, натомість було затверджено «робочі» проекти визначення та облаштування водоохоронної зони та прибережної захисної смуги в межах земельних ділянок, переданих у власність позивачам. Така підміна понять є незаконною, адже законом передбачено саме затвердження окремого проекту землеустрою, який має розроблятись та затверджуватись згідно Закону України «Про землеустрій».

В запереченнях Козинської селищної ради прямо визнано відсутність у складі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок позивачам за первісним позовом позитивного висновку Держуправління охорони навколишнього природного середовища. Так, у висновку цього управління від 21.10.2010р. № 11-13/12353/1, підписаному за 9 днів до ухвалення рішення про надання земельних ділянок, прямо зазначено, що розроблений проект землеустрою не погоджується, а буде погоджений виключно за умови дотримання вимог Водного кодексу України, встановлення умов загального водокористування за погодженням з селищною радою, винесення в натуру прибережних захисних смуг та встановлення водоохоронних знаків.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, з висновків Відділу містобудування, архітектури, житлово-комунального господарства та розвитку інфраструктури Обухівської РДА «Про наявні обмеження (обтяження) на використання земельної ділянки гр. Корнієнко О.Л. від 21.03.12р., земельні ділянки позивачів перебувають на відстані 10 м від урізу води, оскільки Козинською селищною радою в цьому місці встановлено прибережну захисну смугу шириною 10 м (!).

Відповідно до ст. 9 ВК України організація роботи по винесенню в натуру та влаштуванню прибережних захисних смуг вздовж річок, морів та навколо водойм є компетенцією районних рад у галузі регулювання водних відносин на їх території. Отже, Козинська селищна рада, влаштовуючи прибережні захисні смуги, перевищила свої повноваження.

Відповідно до ст. 88 ВК України в редакції, чинній на час передачі земельних ділянок у власність позивачам, з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів – 25 метрів;

для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари – 50 метрів;

для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 метрів.

Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється

У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно п. 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою КМУ від 08.05.96р. № 486, в редакції, чинній на час передачі ділянок позивачам (далі – Порядок), на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.

Отже, системний аналіз цих норм, які не було застосовано судами, свідчить про те, що під визначенням «конкретні умови, що склалися в населеному пункті», йдеться про конкретні умови забудови, які не дозволяють встановлення прибережної захисної смуги шириною, визначеною законом, та допускають її зменшення з урахуванням цієї забудови, що вже існує. Натомість, в даному випадку жодної існуюча забудова в цьому місці відсутня, отже, жодних підстав для такого кардинального зменшення ширини прибережної захисної смуги не було.   

Згідно п. 5 Порядку проекти водоохоронних зон, в т.ч. прибережних захисних смуг розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноважених органів, отже розроблення таких проектів на замовлення Козинської селищної ради є незаконним.

Як вбачається з матеріалів справи, рішення про затвердження робочого проекту встановлення прибережної захисної смуги було прийнято Козинською селищною радою 26.10.10р. А рішення про затвердження проекту землеустрою з відведення земельних ділянок у власність позивачам було прийнято Козинською селищної радою 30.10.10р., тобто через 3 дні. Отже, очевидно, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок Рум’янцеву В.М. та Корнієнко О.Л. розроблялися за відсутності встановленої прибережної захисної смуги та не могли спиратися на рішення про встановлення прибережної захисної смуги шириною 10м, оскільки їх було розроблено та передано на затвердження Козинській селищній раді до ухвалення нею рішення від 26.10.10р. про встановлення прибережної захисної смуги. Таким чином, ці проекти землеустрою свідомо порушували приписи ст. 88 ВК України щодо мінімальних розмірів прибережної захисної смуги та передбачали передачу у приватну власність земельних ділянок водного фонду для ведення ОСГ. Це свідчить про узгодженість дій Козинської селищної ради, розробників проектів землеустрою та позивачів, які одночасно розробляли проекти відведення земельних ділянок та проекти встановлення відверто нереальної прибережної захисної смуги шириною лише 10м, підлаштованої під ці проекти відведення.

При цьому, оскільки до заяви громадянина про надання йому земельної ділянки обов’язково додаються графічні матеріали з орієнтовним розташуванням земельної ділянки, Козинська селищна рада не мала права надавати дозвіл на розроблення проектів відведення земельних ділянок, графічні матеріали по яких передбачали розташування цих ділянок в межах прибережної захисної смуги.

Як вбачається з висновку Відділу містобудування, архітектури, житлово-комунального господарства та розвитку інфраструктури Обухівської РДА «Про наявні обмеження (обтяження) на використання земельної ділянки гр. Корнієнко О.Л.» від 21.03.12р., проект «Визначення і облаштування водоохоронної зони та прибережної захисної смуги каналу, берегоукріплення вздовж земельних ділянок громадян Рум’янцева В.М. та Корнієнко О.Л.» затверджений Козинською селищною радою 26.10.10р. 

При цьому, рішення про передачу земельних ділянок зазначеним особам було прийнято лише 30.10.10р., а державні акти про право власності на землю вони отримали та зареєстрували ще пізніше. Тобто селищна рада затвердила проект прибережної захисної смуги вздовж земельних ділянок осіб, які на момент затвердження не були власниками цих ділянок (!).

Згідно п. 8 Порядку зовнішня межа водоохоронної зони на землях сільських населених пунктів, землях сільськогосподарського призначення, лісового фонду, на територіях водогосподарських, лісогосподарських, рибогосподарських підприємств, а також на землях інших власників та користувачів визначається з урахуванням лісових насаджень, що найбільшою мірою сприяють охороні вод із зовнішньою межею не менш як 1000 метрів від урізу меженного рівня води. В даному випадку прибережну захисну смугу встановлено шириною лише 10м.

Згідно п. 8 Порядку зовнішня межа водоохоронної зони на землях сільських населених пунктів, землях сільськогосподарського призначення, лісового фонду, на територіях водогосподарських, лісогосподарських, рибогосподарських підприємств, а також на землях інших власників та користувачів визначається з урахуванням усіх земель відводу на існуючих меліоративних системах, але не менш як 200 метрів від бровки каналів чи дамб. В даному випадку прибережну захисну смугу встановлено шириною лише 10м.

Таким чином, земельні ділянки позивачів за первісним позовом перебувають в межах прибережної захисної смуги, що є прямим порушенням закону, зважаючи на їх цільове призначення.

 

6. В постанові від 16.12.15р., текст якої додається, Верховний Суд України оприлюднив такі правові висновки та позиції, які не було враховано при розгляді даної справи.

1. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція)  кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV  «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге – стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє – визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Крім того, з урахуванням статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Однак первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада – жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

            Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу земель державної власності в комунальну власність, а також земельної ділянки в приватну власність із земель відповідно державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Однак, всупереч зазначеним позиціям Верховного Суду України та ЄСПЛ, при розгляді даної справи суди апеляційної та касаційної інстанцій визнали правомірним втручання Козинської селищної ради в права постійного користування НМУ ім. О.О.Богомольця, якому забезпечується захист нарівні з правом власності, та незаконне вилучення з державної власності земельної ділянки шляхом фіктивної приватизації.  

 

7. Скасовуючи судові акти у даній справі, Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних та кримінальних справ ухвалою від 24.12.14р. зазначив, зокрема, таке: «Судом встановлено, що рішеннями Виконавчого комітету обласної ради депутатів трудящих від 07 вересня 1957 року № 640 та від 31 січня 1959 року № 85 Київському медичному університету, правонаступником якого є Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця, відведено земельну ділянку площею 5,5 га та 2,5 га під поширення студентського спортивного табору за рахунок державного лісового фонду та сінокісних земель Обухівської райконтори «Заготскотовідгодовлі». Отже, земельна ділянка площею 8,0 га (5,5га+2,5га), яку було незаконно вилучено у НМУ ім. О.О.Богомольця, є ділянкою лісового фонду і цей факт встановлено судом та підтверджується матеріалами справи.

Також в матеріалах справи містяться Листи Головного управління Держкомзему України в Київській області від 30.03.2010р. та від 05.05.2010р., якими підтверджено факт перебування земельної ділянки, переданої в постійне користування НМУ ім. О.О.Богомольця, за межами населеного пункту.

Однак, суди апеляційної та касаційної інстанцій визнали правомірною передачу земельної ділянки лісового фонду фізичним особам у власність для ведення особистого селянського господарства.

В постанові від 16.12.15р., з приводу передачі у власність земель лісового фонду та зміни їх цільового призначення, Верховний Суд України зазначив, зокрема, таке. 

Згідно з частинами другою та третьою статті 1, частиною першою та другою статті 7 ЛК України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Ліси, які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. 

Переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов’язаних з веденням лісового господарства, використанням лісових ресурсів і користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, провадиться за рішенням органів, які надають ці землі у користування відповідно до земельного законодавства. Переведення лісових земель до інших категорій провадиться за згодою відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (стаття 42).

У справі, яка переглядається, судом установлено, що земля, віднесена рішенням Бучанської селищної ради № 71/1-4-ХХIV від 25 червня 2002 року до земель житлової та громадської забудови, мала лісогосподарське призначення (лісового фонду), вона вкрита лісами першої групи. Фактично відбулась незаконна зміна цільового призначення землі, в подальшому її було поділено на окремі ділянки, безоплатно приватизовано громадянами й відчужено ними за договорами купівлі-продажу, що призвело до одержання однією особою у власність земельних ділянок єдиним масивом, загальною площею S_1. 

За таких обставин у справі, яка переглядається, «суспільним», «публічним» інтересом звернення заступника прокурора Київської області до суду з вимогою витребування спірної земельної ділянки з володіння ОСОБА_1 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання – зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державної та комунальної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів – національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності. 

За правилами статей 83, 84 ЗК України до земель державної та комунальної власності, які не можуть передаватися в приватну власність, віднесено землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом. Відповідно до частини другої статті 56 ЗК України громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Таке саме правило встановлене статтею 12 ЛК України.

Отже, стосовно землі лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств, або й у складі цих угідь, якщо площа ділянки більше, ніж 5 га.

Таким чином, законно набути права приватної власності на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення площею S_1 га із земель державної чи комунальної власності не могла жодна юридична чи фізична особа, в тому числі й відповідач ОСОБА_1 Натомість він набув такого права власності у спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідача на землю стало можливим у результаті прийняття органом місцевого самоврядування низки рішень, починаючи з незаконного рішення від № 71/1-4-ХХIV від 25 червня 2002 року, та наступного укладення договорів купівлі-продажу.

ОСОБА_1 в силу зовнішніх, об’єктивних, явних і видимих, характерних для лісу (стаття 1 ЛК України) природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірної земельної ділянки знав або, проявивши розумну обачність, міг знати про те, що ліс і ділянка вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

…суд першої інстанції встановив, що земля, яка відповідно до зазначеного рішення селищної ради була віднесена до земель житлової та громадської забудови, станом на час прийняття цього рішення знаходилася за межами населеного пункту смт. Буча та мала статус земель лісового фонду. Апеляційний суд Київської області та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не вбачали порушень судом першої інстанції норм процесуального права при встановленні вищевказаних обставин і фактів, погодилися з ними, додатково зазначивши про те, що належність спірних земель до лісового фонду, віднесених до категорії лісів першої групи, підтверджується їх розташуванням у кварталі 4 (виділи 1, 3, 5, 7-10) Бучанської лісової дачі згідно з довідкою ВО «Укрдержліспроект» від 14 липня 2014 року, а також планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування: планшетом-картою-схемою лісонасаджень (розташування урочищ) у Плані лісонасаджень Бучанського комунального лісгоспу Київського обласного виробничого тресту зеленого господарства (лісовпорядкування 1988 року).

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд касаційної інстанції процитував в ухвалі пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України, згідно з яким до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Але суди апеляційної та касаційної інстанцій при розгляді даної справи проігнорували ці порушення та не знайшли підстав для визнання недійсними рішень про передачу прибережної захисної смуги та лісу для ведення ОСГ.

 

Враховуючи зазначене, керуючись ЦПК України, просимо:

 

  1. Прийняти цю заяву до розгляду.
  2. Зупинити виконання рішення Апеляційного суду Київської області від 10.11.15р. у справі № 372/5635/13-ц (провадження 22-ц/780/5737/15) до закінчення перегляду.
  3. Розглянути заяву за участі представника Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця.
  4. Скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28.03.16р. та рішення Апеляційного суду Київської області від 10.11.15р. у даній справі в частині часткового задоволення первісного позову, залишивши без змін рішення Обухівського райсуду Київської області від 12.08.15р. в цій частині.
  5. Скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28.03.16р. та рішення Апеляційного суду Київської області від 10.11.15р. у даній справі в частині відмови в задоволенні зустрічного позову про визнання права постійного користування земельною ділянкою, залишивши без змін рішення Обухівського райсуду Київської області від 12.08.15р. в цій частині.
  6. Скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28.03.16р., рішення Апеляційного суду Київської області від 10.11.15р. та рішення Обухівського райсуду Київської області від 12.08.15р. в даній справі в частині відмови в задоволенні зустрічного позову про визнання недійсними рішень та державних актів про право власності на землю, ухваливши в цій частині нове рішення про задоволення зустрічного позову.

 

Судовій збір за подачу цієї заяви сплачується згідно ст. 4 Закону України «Про судовий збір» в розмірі 130% ставки, що підлягала сплаті на момент подачі первісного та зустрічного позовів. 

 

Додатки:

1. Копія заяви з додатками для учасників справи.

2. Копії судових актів, що оскаржуються.

3. Копія ухвали ВСС від 24.12.14р. про скасування рішень у даній справі з направленням на новий розгляд.

4. Копія Протоколу № 21 від 24.10.58р.

5. Копія Рішення Козинської селищної ради від 28.05.98р.

6. Копія Листа Київського обласного головного управління земельних ресурсів від 12.05.2005р.

7. Копія Листа від 17.11.99р. № 122/4-410.

8. Тексти судових актів Верховного Суду України з обов’язковими правовими позиціями, які не було застосовано.

9. Довіреність на представника.

10. Докази сплати судового збору.

 

Представник Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця,  

адвокат І.Б.Хасін

(01004, м. Київ, вул. Терещенківська, 13, оф. 34

тел. 044-234-2308) 

 

06.04.2016р.