ДО 180-РІЧЧЯ НМУ ІМЕНІ О.О. БОГОМОЛЬЦЯ. НАРИС ПРО ПРОФЕСОРА ВАСИЛЯ ІВАНОВИЧА МІЛЬКА ЗАВІДУВАЧА КАФЕДРИ РАДІОЛОГІЇ ТА РАДІАЦІЙНОЇ МЕДИЦИНИ, ПРОФЕСОРА М.М. ТКАЧЕНКА
Професор Василь Іванович Мілько (1921-1998)
18 травня 2021 року виповнюється 100 років від дня народження відомого вченого і організатора підготовки медичних кадрів, ректора Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця (1965-1970), завідувача кафедри рентгенології і радіології (1966-1990), лауреата Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1986), заслуженого працівника вищої школи УРСР, доктора медичних наук професора Василя Івановича Мілька (1921-1998).
В.І. Мілько народився 18 травня 1921 р. в м. Новомиргороді (колишньому Златополі Київської губернії) Кіровоградської області у родині робітника. Був четвертою дитиною в сім’ї. Пережив голодомор у тяжкому 1933 році.
До 1939 р. В.І. Мілько жив у м. Новомиргороді, де закінчив середню школу з відзнакою. Після закінчення школи він вступив до Кіровоградського педагогічного інституту, але одразу ж у зв’язку з ускладненням міжнародних обставин його призвали служити до лав Червоної Армії. У 1941 р., коли вже треба було повертатися додому, почалася війна, і на третій день він потрапляє на Карельський фронт.
Пізніше В.І. Мілько так описував війну: „Ті, хто знайомий з історією Великої Вітчизняної війни, уявляють собі, що таке Карельський фронт і що таке третій-четвертий дні війни. У цей час я входив до складу другого батальйону 611 стрілецького полку 88 стрілецької дивізії як старший сержант кулеметної роти на Карельському фронті. Перед дивізією було поставлене завдання – не віддати німцям і фінам Північну залізницю, що сполучає Мурманськ з Ленінградом. Ворог же докладав великі зусилля, не шкодуючи живої сили і техніки, аби відібрати цю землю і відрізати Мурманськ від території СРСР. Німці були прекрасно озброєні. Вони всі мали автомати, легкі танки і танкетки, рухливу артилерію. З повітря бомбили безліч літаків. На озброєнні нашого полку були старі трилінійні рушниці, декілька автоматів, поодинокі кулемети “Максим” на взвод і невелика кількість ротних і батальйонних мінометів.
Ведення постійного без передиху бою було особливо важким у зв’язку з болотистим, кам’янистим, озерним і лісовим характером місцевості.
Враховуючи те, що дивізія була кадровою, основний її склад був представлений молодими, фізично міцними, виученими солдатами термінової служби довоєнного заклику, нам вдалося стримати наступ супротивника, а в окремих ділянках навіть відкинути за межі кордону. Проте, це було досягнуто ціною величезних втрат людей.
У серпні 1941 р. на Кестінгському напрямку нашому батальйону протягом кількох тижнів довелося здавати і відвойовувати так звану сопку «Смерті» 18 разів. Бували такі дні, коли з батальйону залишалося 25-30 чоловік. Приходило поповнення, і ми знову ставали господарями своєї сопки, своєї Землі.
З первинного кадрового складу до грудня 1941 р. залишилось кілька десятків людей. Тому мені припало як старожилові змінити безліч командних посад (командир взводу, командир роти, начальник штабу батальйону і в кінці, перед пораненням – командир батальйону). У грудні 1941 р. я був поранений в ногу і відправлений для лікування до шпиталю у м. Кіров (В’ятка), де пробув місяці три. Хоча я всю війну пройшов у діючій Червоній Армії, пам’ять про перші місяці війни найсильніша. Це перш за все пов’язано з відчуттям чогось страшно суперечливого в поєднанні з молодістю і постійним видовищем смерті. Що з очевидністю підтверджувалось у вісімнадцятиразовому відході і оволодінні однією і тією ж сопкою, де полягло стільки наших хлопців, що і уявити собі важко. Та хіба лише однієї сопки? Біля одних і тих же окопів, які рилися з різних сторін сопки, після багаторазового оволодіння нею і відступу знаходили трупи всіх учасників бою (німців, фінів і наших солдатів), а також залишки спотвореної зброї.
Після одужання вже в 1942 р. я був направлений у запасний полк Північно-Західного фронту Першої ударної армії. Там довго не довелося бути, і мене направили старшиною другої роти 127 окремої стрілецької бригади, яка відразу ж була кинута в бій на Дем’янівському напрямку під Ржевом. 1942 рік – найтяжчий рік війни. Ворог підійшов до Сталінграду, поривався на Кавказ, до Москви. Ленінград знаходився у блокаді.
Перемога на цій ділянці давала можливість ліквідувати фашистські сили, створюючи тут сприятливий плацдарм для наших частин. Перед бригадою стояло завдання – виснажити ворога, не дати можливості просуватися до Москви. Наші воїни проявляли героїзм, успішно відбиваючи всі атаки ворога на річці Ловать, самі переходили в контратаки, знищуючи велику кількість фашистів. Бої були дуже жорстокі, оскільки німці відчайдушно билися за цей плацдарм. З однієї і іншої сторони в боях брали участь велика кількість танків, літаків, артилерії. Проте, добитися успіхів на цій ділянці фронту нам не вдалося. Причин для цього було багато. По-перше, сили противника, що значно переважали; по-друге, погана військова підготовка особового складу сусідньої з нами 200 стрілецькій дивізії, поспішно сформованої в Казахстані з літніх людей. Тут спрацьовував принцип відсутності чіткої взаємодії між частинами і підрозділами. Потім я був знову поранений і відправлений до Костроми.
Наближався великий перелом. З почуттям великої радості ми зустріли повідомлення про оточення армії фельдмаршала Паулюса під Сталінградом. В цей час бойову активність проявляли всі фронти.
Після лікування двох поранень і контузії, що закінчилась втратою слуху на одне вухо, мене, тим не менш, визнали придатним для служби в лавах військово-повітряних сил.
Первинну підготовку ми проходили в м. Сорочинську, а потім в Балашові, Батайську (винищувальне училище ім. С. Орджонікідзе). У зв’язку з дефіцитом пального навчання затягувалось. У Батайську ми засвоїли пілотаж на літаках ЛА-5, ЛА-9.
З молодих льотчиків наприкінці 1944 р. були сформовані два полки, які вважалися РГК (резерв головної команди). Розташовувався наш полк в містах Азові, Махачкалі, Єревані. Перемога застала нас в Махачкалі. З огляду на те, що я не ставив перед собою завдання служити в кадрових військах, відразу ж почав клопотати про демобілізацію, на що і отримав дозвіл тільки навесні 1946 р., і це не дало мені можливості в тому ж році поступити до інституту” [67].
Все життя Василь Іванович згадував війну. Він пам’ятав всі її епізоди, всіх товаришів, з якими служив; тих, хто загинув.
Після закінчення війни В.І. Мілько працював першим секретарем Баришівського райкому ЛКСМ України.
З 1 вересня 1947 р. В.І. Мілько – студент першого курсу лікувального факультету Київського медичного інституту імені академіка О.О. Богомольця. Згадує В.І. Мілько: “В той період приблизно 70 % студентів були люди з фронту. Це були серйозні, загартовані, розумні люди, які, побачивши кошмари війни, цінували надану їм можливість отримати вищу освіту, стати хорошими фахівцями. Навчання, особливо на перших курсах, давалося важко, оскільки позначалася перерва в навчанні, а також скрутне матеріальне становище більшості з них. В кінці навчання на першому курсі студенти обрали мене головою студентського профкому. Це накладало велику відповідальність і займало багато часу. Профком тоді мав велике значення в справі надання матеріальної допомоги студентам. При профкомі був ВРС (відділ робочого постачання), який організовував їдальні і буфети в гуртожитках і корпусах. 1947 рік був неврожайним і страшно голодним. Студент по картці отримував 400 г хліба. В інституті серед студентів була велика кількість інвалідів Вітчизняної війни і їм необхідно було надавати допомогу в харчуванні і одязі. Республіканський комітет профспілки медпрацівників виділяв гроші для надання матеріальної допомоги студентам. Необхідно було,щоб інститутський профком справедливо розподіляв отриману допомогу тим, хто найбільш її потребував. Також ми отримували різні речі як гуманітарного порядку, так і планового. Розподіляли одяг, взуття, мило і інше. Крім всього цього, виконувалася велика робота по організації студентів на очищення міста, ремонт гуртожитку, копання канав для проведення газопроводу Дашава – Київ. Так, наприклад, КМІ було виділено ділянку для розчищення, розташовану на території нинішньої мерії. Вулиця Горького була закріплена за медінститутом для проведення труб газопроводу. Проводилася робота по закінченню будівництва морфологічного корпуса. Починали добудовувати його полонені німці.
Я хотів би сказати, що незважаючи на післявоєнне важке матеріальне становище студентів, відсутність гуртожитків для тих, хто мав потребу, велику кількість фізичної роботи, велику перерву в навчанні (роки війни) студенти ставилися до занять, до навчання з відповідальністю і серйозністю. І успішність була дуже доброю”.
В.І. Мілько сприяв всьому, що треба було зробити для відновлення і покращання діяльності інституту, вкладаючи всю свою енергію і розум. Не було такої ділянки роботи в інституті, де б він не брав активну участь. Відразу ж після війни в інституті був створений ансамбль художньої самодіяльності, який займав перші місця серед художніх колективів медпрацівників країни. У 1952 р. студентами було розпочато будівництво спортивно-оздоровчого табору на 34-му кілометрі Обухівського шосе на найкращій ділянці річки Козинки. І треба відзначити, що більшість робіт виконувалася руками студентів. Це стало найкращим місцем відпочинку як студентів, так і викладачів. Василь Іванович часто їздив сюди подивитися, як його вихованці використовують семестр відпочинку.
Для підвищення професійного рівня професорсько-викладацького складу інституту вперше в СРСР серед ВНЗ був створений методологічний семінар. В його роботі брали участь всі завідувачі кафедрами, причому найкращі доповіді обов’язково публікувалися в спеціальних збірках, які видавалися медичним інститутом.
В інституті працював “Університет культури”, де перед студентами і викладачами виступали письменники, визначні діячі культури і мистецтва. Практикувалося проведення диспутів на різні теми, в тому числі і обговорення вистав в театрах імені Івана Франка, Лесі Українки, театрах опери і балету, оперети і ін. Цікаво, що в дискусіях брали участь не лише викладачі і студенти, але і автори, провідні актори. Один раз в семестр в інституті організовувалися вечори питань і відповідей з обов’язковою участю ректора.
У 1953 р. В.І. Мілько закінчив інститут і продовжував навчатися та проводити наукові дослідження в клінічній ординатурі на кафедрі рентгенології (1953-1954), а потім на посаді асистента цієї кафедри (1954-1960). У 1960 р. Василь Іванович після захисту кандидатської дисертації “О включении радиоактивного фосфора (Р32) в разные структуры сердца в норме и при экспериментальной коронарной недостаточности“ обирається за конкурсом на посаду доцента кафедри.
24 грудня 1965 р. В.І. Мілька було призначено ректором Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця. Цю посаду він обіймав до 26 травня 1970 р.
Особлива заслуга Василя Івановича у цей час – удосконалення педагогічного процесу. Вперше в країні була організована спеціалізація на санітарно-гігієнічному факультеті. Відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР від 10 лютого 1967 р. № 130 “Про організацію у вигляді експерименту однорічної спеціалізації (інтернатури) випускників ряду медичних інститутів» у Київському медичному інституті було створено інтернатуру. Був сформований відділ інтернатури, закріплені викладачі, які їздили в обласні лікарні на місця роботи і навчання інтернів під наглядом завідувачів відповідних відділень. На місцях викладачі проводили заняття, приймали заліки, спостерігали за умовами навчання, надавали консультативну допомогу.
В.І. Мілько приділяв велику увагу кадровій політиці у медичному інституті. Так, у 1966 р. Т.В. Шлопак була обрана завідувачем кафедри очних хвороб, у 1968 р. Г.М. Матяшин – завідувачем кафедри факультетської хірургії, Є.Г. Гончарук – завідувачем кафедри комунальної гігієни, М.Б. Ситковський – завідувачем кафедри хірургії і ортопедії дитячого віку, В.Д. Дишловий – завідувачем кафедри біології, у 1969 р. В.Д. Чеботарьова очолила кафедру пропедевтики дитячих хвороб, а О.А. Ярош – кафедру нервових хвороб. Проректорами Київського медичного інституту за часів ректорства В.І. Мілька були такі знані учені і видатні особистості, як О.П. Кисельова, М.С. Пилипчук, О.С. Сокол, К.І. Кульчицький. Кожен з них вписав яскраву сторінку в літопис не тільки нашого медичного університету, але і в медичну науку України.
Інститут мужнів, вступив в експлуатацію санітарно-гігієнічний корпус, де було створено відмінні умови для навчання і наукової діяльності студентів і викладачів санітарно-гігієнічного профілю, значно покращено житлово-побутові умови студентів, розширено роботи по закінченню будівництва спортивно-оздоровчого табору, почалося проектування фізико-хімічного корпусу, проведено капітальний ремонт гуртожитку на вул. Героїв Революції. Для увічнення пам’яті випускників інституту, загиблих у Другій світовій війні, у 1969 р. на кошти студентів і викладачів на території морфологічного корпусу було споруджено монумент Слави.
В.І. Мілько один раз на місяць збирав усіх старост потоків для щиросердної бесіди. Це мало надзвичайно важливе виховне значення. Один раз в семестр ректор також був присутній на зборах активу у всіх гуртожитках. Ректор регулярно відвідував кафедри і в дружній бесіді радився зі співробітниками про стан навчальної, наукової, клінічної, виховної роботи.
У квітні кожного року проводилася студентська наукова конференція. Це допомагало виявляти найбільш талановиту молодь і поповнювати штат викладачів і наукових співробітників. В цей період було встановлено правило, що будь-який завідувач кафедри міг в будь-який час поза чергою прийти до ректора.
З 1966 р. по 1990 р. В.І. Мілько очолював кафедру рентгенології і радіології. У 1970 р. Василь Іванович захистив докторську дисертацію “Реакции организма и их особенности при облучении инкорпорированным йодом-131 и фосфором-32″, у 1972 р. був затверджений у вченому званні професора.
В.І. Мілько вважав себе учнем академіків Г.В. Фольборта (1885-1960), В.В. Фролькіса (1924-1999), Л.А. Ільїна (нар. 1928 р.). Основні напрями наукових досліджень професора В.І. Мілька – розробка основ радіобіологічної дії малих доз радіації на організм людини, надлетальних доз іонізуючих випромінювань на ссавців. Він співпрацював з Київським науково-дослідним інститутом фармакології та токсикології з проблем синтезу і фармакологічного вивчення нових протипухлинних препаратів.
Очоливши наукову роботу із цих та інших напрямків, Василь Іванович створив коло наукових співробітників, які стали відомими ученими, очолили кафедри, науково-дослідні інститути. Співпраця з ними знайшла своє відображення в багатьох опублікованих наукових працях.
З 1964 р. на кафедрі починають лікувати хворих на сирингомієлію. З різних куточків СРСР ці хворі приїздили на кафедру для лікування і обстеження. Василь Іванович друкує ряд наукових праць, присвячених цій проблемі.
Одним з важливих досягнень того часу було створення міського центру радіонуклідної діагностики на базі кафедри, який очолив В.І. Мілько. Цей центр плідно працює і сьогодні. Протягом багатьох років проводиться велика робота з урологами, нефрологами, онкологами, хірургами, терапевтами.
Співробітники кафедри під керівництвом В.І. Мілька створили ряд підручників і посібників з рентгенології і радіології: “Посібник з клінічної радіології” (1966, “Здоров’я”), посібник “Рентгенодіагностика” (1969, “Здоров’я”), підручники “Медицинская радиология” (1978, 1980, “Вища школа”), “Рентгенология” (1983, “Вища школа”), “Учебное пособие по рентгеноанатомии” (1989, Київ), навчальний посібник “Рентгенодіагностика” (2005, Нова книга).
Згадуючи педагогічну діяльність В.І. Мілька, не можна не сказати про те, що він любив студентів. І не тільки відмінників, а й тих, хто трошки лінувався. Він завжди казав після бесіди з таким студентом: “Та який же він розумний хлопець, ви подивіться!”. Можливо, це мало якийсь виховний момент, бо хлопець виходив від професора зі своєю трійкою, ховаючи очі. А як не згадати лекції Василя Івановича. Всі, хто їх слухав, згадують аудиторію, в якій лектор піднімається до студентів, сідає серед них, розповідаючи не сухою академічною мовою, а навіть інколи з веселими жартами.
В.І. Мілько любив усіх людей – і заможних, і знатних, і бідних, і знедолених і готовий був усім, чим міг, допомагати. Він вислуховував людей на кафедрі, на вулиці, на східцях, в коридорі і ніколи нічого не забував. Він завжди казав: “Слово ректора – закон, і якщо ректор пообіцяв і забув, він – не ректор”. Він допомагав людям з різних питань: квартирних, проблем з дітьми, роботи, лікування, відпочинку. Ніколи не ображався за звернення до нього, навіть коли був тяжко хворий. Одним словом, він любив життя, любив людей, казав, що людина повинна жити для добра. До останнього дня в його квартиру йшли учні, співробітники, друзі. Він хвилювався за всі їхні справи, за все, що відбувається у медичному університеті.
Уже в перші дні після аварії на четвертому реакторі Чорнобильської атомної електростанції у 1986 р. В.І. Мілько з групою учених був на місці катастрофи і проводив важливу роботу по ліквідації її наслідків. І пізніше на кафедрі проводилися ґрунтовні дослідження по вивченню медичних, радіоекологічних і радіобіологічних наслідків цієї аварії. Продовжується ця традиція і сьогодні.
В.І.Мілько постійно приділяв велику увагу підвищенню кваліфікації і педагогічної майстерності співробітників кафедри, вихованню наукових кадрів. Він багато зробив для організації технічного оснащення кафедри та радіологічної лабораторії. Під керівництвом Василя Івановича було підготовлено 8 докторських і 25 кандидатських дисертацій. Серед його учнів – А.П. Лазар, Т.В. Топчій, Р.П. Матюшко, О.В. Кириченко та ін.
Свою педагогічну, наукову і клінічну діяльність В.І.Мілько поєднував з активною громадською роботою, неодноразово обирався депутатом райради і київської міської ради. Він був членом правління товариства “Україна”, міського і Українського товариств рентгенологів та радіологів, членом редколегії республіканського збірника “Экспериментальная и клиническая радиология”, “Українського радіологічного журналу”.
За успішне виконання бойових завдань на фронті, великі заслуги в підготовці медичних кадрів і наданні допомоги органам охорони здоров’я професора В.І.Мілька було нагороджено орденами Леніна (1986), Трудового Червоного Прапора (1966), Червоної Зірки (1957), Вітчизняної війни ІІ ступеня (1985), “Знак пошани” (1961), грамотою Верховної Ради України (1982), багатьма медалями. Василю Івановичу було присвоєно звання заслуженого працівника вищої школи УРСР (1979).
В 1986 р. професор В.І. Мілько та Р.П. Матюшко отримали Державну премію УРСР в галузі науки і техніки за дослідження впливу надлетальних доз різних видів іонізуючих променів на організм ссавців (у складі авторського колективу, до якого входили І.С. Чекман, І.І. Бобрик, Н.О. Горчакова, В.А. Туманов, В.К. Чумак, С.С. Кузнецова, І.В. Філюшкін).
В.І. Мілько – автор понад 200 наукових праць, а також оригінальних діагностичних методів у рентгенології і радіології, захищених авторськими свідоцтвами. Серед наукових робіт Василя Івановича слід виділити монографію “Коронарное кровообращение и экспериментальный инфаркт миокарда” (1962, К.: Госмедиздат, співавтори В.В. Фролькіс, К.І. Кульчицький, У.А. Кузьмінська), а також “Туберкульоз” (1964, К.: “Здоров’я”, разом з М.С. Пилипчуком), “Радионуклидная диагностика (оценка эффективности лечения некоторых заболеваний)” (1991, К.: “Здоров’я”, за ред. В.І. Мілька і Є.Г. Матвієнка).
У 1990 р. В.І. Мілько був переведений на посаду професора кафедри, а у червні 1995 р. – професора-консультанта кафедри медичної радіології з курсами рентгенології та радіаційної медицини.
Помер професор В.І. Мілько 3 лютого 1998 р. Церемонія прощання відбулася 5 лютого 1998 р. в музеї історії медицини. Поховали Василя Івановича на Байковому кладовищі на 49а ділянці поруч з колегами і друзями – М.С. Пилипчуком, В.Г. Пінчуком, К.І. Кульчицьким, В.М. Сідельниковим.
Кафедра радіології та радіаційної медицини
