11.06.2012
11 червня – день пам'яті святителя Луки (Валентина Феліксовича Войно-Ясенецького),  православний святого, випускника медичного факультету Університету Святого Володимира 1903 р., знаменитого хірурга, доктора медицини, святителя та сповідника ХХ століття,архієпископа СімферопольськоготаКримського.
 
До 1917 р. — медик у земських лікарнях середньої Росії, пізніше — головний лікар Ташкентської міської лікарні, професор Середньоазійського державного університету. На початку 1920-х років з іменем Луки прийняв чернечий постриг, згодом був висвячений на сан єпископа. Багато разів ув'язнювався та відбував адміністративні заслання. Автор 55 наукових праць з хірургії, фізіології та анатомії, 12 томів проповідей. Найвідомішою є його книга «Гнійна хірургія», що витримала три видання (1934, 1946, 1956). Обраний почесним членом Московської духовної академії в Загорську. Нагороди: премія Хойнатського від Варшавського університету (1916), діамантовий хрест на клобук від Патріарха всієї Русі (1944), медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні» (1945), Сталінська премія першого ступеня за книги «Гнійна хірургія» та «Пізні резекції за вогнепальних поранень суглобів» (1946).
Як учений, він був добре відомий у СРСР і за кордоном, а його праця «Нариси гнійної хірургії», нагороджена Сталінською премією першого ступеня, була настільною книгою російських хірургів.
Його скальпель та молитви врятували життя багатьом пораненим бійцям.
Освіту Валентин Феліксович здобув у Києві, куди сім'я переїхала з Керчі. Він навчався у 2-й Київській гімназії і мріяв стати художником, але після тривалих роздумів вирішив полегшувати страждання людям. Тому 1896 р. вступив на медичний факультет Київського університету. Захоплювався анатомією, малював та ліпив із глини кістяки людини, вивчав філософію. Пізніше писав: «З мене не стався художник, проте я став художником в анатомії та хірургії». Коли розпочалася Російсько-японська війна, Войно-Ясенецький у складі Київського лазарету Червоного Хреста поїхав до Чити, де очолював хірургічне відділення та здобув перший досвід виконання складних операцій. Пізніше, працюючи земським лікарем у Симбірській губернії, Москві, Ташкенті та інших містах, Войно-Ясенецький став першокласним хірургом і глибоко віруючою людиною.
Войно-Ясенецький прийняв чернечий постриг і був рукоположений у єпископи в 1923 році, у складний для Російської Православної Церкви час. Вірний патріарху Тихону, він сам обрав шлях мучеництва. Бо у ті часи єпископство напевне призводило до арешту та висилки. З цього моменту починається хресний шлях владики, шлях подвигу та страждань, після чого він усе ж таки скаже: «Я полюбив страждання, що так дивовижно очищує душу»… Через 10 днів його заарештували, і потім він провів 12 років у засланнях і таборах.
Його заарештовують, а родину виселяють з квартири. Обвинувачення дике: шпигунство на користь англійців через турецький кордон. Та «злочинця» везуть до Москви", він опиняється в Бутирці, а потім на засланні. Здоров'я його різко погіршується, але дух залишається незламним. Красноярськ, потім Туруханський край, мороз до 60 градусів. Його молитви, зустрічі з віруючими викликають роздратування в урядовців, та обійтися без нього як без лікаря вони не можуть: і начальство хворіє. Хірурга під конвоєм повертають до Туруханська: тут він виконує блискучі операції, серед них — і з приводу природженої сліпоти. У ці ж місяці, можливо, вперше в світі, В. Ф. Войно-Ясенецький трансплантує гетеротопічну нирку хворому на уремію, з тимчасовим ефектом…У 1934 р. лікар І.М. Вороной з Києва хворій на уремію підсадив на ногу нирку свині. То була перша спроба трансплантації чужорідної ниркової тканини. Насправді не Вороной був перший, а Войно-Ясенецький, який у маленькій єнісейській лікарні (а не в київській клініці!) на десять років раніше виконав операцію, від якої розпочався відлік ери пересадок у тодішньому СРСР.
У 1926 році закінчується строк заслання. Валентинові Феліксовичу вдається востаннє відвідати батьків, які мешкають у Черкасах.
З 1927 по 1930 рік він живе в Ташкенті, відсторонений від медичної діяльності. Служби справляє конспіративно, та в квітні 1930 року його знову ув'язнюють. Заслання, спочатку в Котлас, а потім в Архангельськ. Тут, як згадував М. М. Амосов, який був тоді студентом медичного інституту, професорові дозволяють оперувати, проте в поліклініці, а не в лікарні.
У 1934 році бунтівний хірург повертається до Ташкента, але роботи для неблагонадійної особи немає, і велет медицини працює в районній лікарні в Андижані. Та все ж таки виходять у світ «Нариси гнійної хірургії», першим виданням. Праця стає науковою новиною. У 1935—1936 роках Войно-Ясенецький очолює в Ташкенті Інститут невідкладної хірургії, розробляє нові і нові операції. Та приходить зловісний тридцять сьомий. Професор знову за ґратами. Нове звинувачення — «справа Михайловського». У лікаря Михайловського померла дочка, і він забальзамував її тіло. Із співчуття Войно-Ясенецький не поставив негативно до вчинку колеги, і його засуджують, за, окрім інших «контрреволюційних кроків», «пособничество мракобесию». До поважного лікаря застосовують тортури. Слідчі допитують його на «конвеєрі», змінюючи один одного. «Я знову оголосив голодування, — згадував Валентин Феліксович. — Попри це, мене примушували стояти, вимагаючи визнання, на користь якої держави я шпигую». Уже в наші дні оприлюднено протоколи деяких допитів. «Визнати себе контрреволюціонером я можу лише в тому сенсі, який витікає з проповіді Євангелія, каже він. Всі 20 років я був цілком зайнятий науковою роботою з хірургії і чесним служінням Церкві. Зовсім неприйнятним для мене є ставлення Радянської влади до релігії та церкви…»
У сороковому році засланця, засудженого до п'яти років, привозять у Сибір до селища Велика Мурга. „Зайшов високого зросту чоловік з сивою бородою, — згадував головний лікар районної лікарні А. Барський, — і відрекомендувався: професор Войно-Ясенецький. Прізвище його мені було відомим за «Нарисами гнійної хірургії». Хоча райздороввідділ був проти, професорові вдалося знайти роботу. Жив у прохідній кімнатці, оперував надзвичайно багато. Молитися ходив на узлісся, бо церкви було зруйновано…“
У 1943 році минає термін заслання. Держава більш приязно ставиться до церкви, хоча й тимчасово… Войно-Ясенецького призначають єпископомТамбовської єпархії, де він водночас працює в госпіталях. А в 1946 році за праці «Нариси гнійної хірургії» та «Пізні операції при інфікованих ранах великих суглобів» професорові присуджують Сталінську премію І ступеня.
Спогади медсестри М. Г. Канцепольської свідчать, що в справах, які потребували моральних рішень, Валентин Феліксович поводив себе так, ніби поруч нікого не було. Він завжди стояв перед совістю сам один. І суд, котрим він судив себе, був суворіший за будь-який трибунал. Склавши обітницю чернецтва, сорокашестирічний Войно-Ясенецький назавжди усунув себе від земних радощів. Така доля багатьом здавалася безумством, але чернецтво було тільки його власним вибором.
Під час війни, коли нестаток у хірургах був особливо гострим, про нього згадали й призвали для роботи з пораненими. Він організовував госпіталі, учив лікарів, оперував; блискучий хірург, як і завжди раніше, він сполучав церковне служіння з хірургічною роботою в госпіталях. Іноді перед небезпечною операцією він проводив коротку службу в операційній.
З початком війни професор пише до Москви: «Як фахівець гнійної хірургії, можу надавати допомогу воїнам в умовах фронту або в тилу». Його лист, коли прийшла суцільна біда, не залишається без відповіді К. Ворошилова. Валентина Феліксовича переводять на поселення до Красноярська і призначають консультантом величезного евакогоспіталю 1515. Знову він оперує вдень і вночі. «Поранені солдати та офіцери полюбили мене, — пише в спогадах. — Коли я обходив ранком палати, деякі з них, безуспішно оперовані в інших госпіталях з приводу ушкоджень великих суглобів, салютували прямими ногами».
Свій вибір святитель Лука вважав природним, єдино можливим за даних обставин. Немає сумніву, що майбутній єпископ Лука знав: ніхто не закинув би йому докору, якщо б перед лицем новопосталих обновленців він залишився рядовим священиком, який у таїні зберігає вірність справжній Церкві. Зневажання справедливості було для нього нестерпним — для характеру Войно-Ясенецького шлях ікуномії був рішуче непридатний. Вирішивши стати єпископом Туркестанським, прямолінійний, байдужий до небезпеки, він відверто обрав шлях справжнього мучеництва. Свою лікарську майстерність єпископ Лука вважав даром містичним, який призначався для уславлення й утвердження Бога. Як лікар він поводився цілком відповідно до дарованих йому здібностей: не відмовляв у допомозі вбогим та знедоленим, не брав нічого за лікування, міг цілий день провести з хворими і брудними дітьми та водночас вигнати атеїста з лікарського прийому. З його боку то не були політичні акції, а тільки прояв його, архієпископа Луки, релігійних моральних уявлень.
Листи єпископа Луки з сибірського заслання — документи глибоко віруючої людини, для якої існує тільки релігійний погляд на світ. Однак у тих рядках, написаних понад півсторіччя тому, цікаве інше: в них годі знайти бодай краплини гіркоти чи образи, що було б природно для несправедливо засудженого! Філософ М. Бердяєв поєднання гордості та упокори вважав природною ознакою суперечливості людської натури. Святитель Лука не міг відмовити віруючим у благословенні, адже то не його власна справа, а щось вище, котре не підкоряється можновладцям. Коли ж ображають його особисто, коли п'яні червоноармійці в Ташкенті б'ють професора Войно-Ясенецького, коли він бідує на Ангарі, замерзає серед криги на Єнісеї, — тут для нього винних немає. Він упокорливий, як і належить бути справжньому християнинові, і в цьому немає суперечливості. В його душі існують дві шкали цінностей: одна — вища, духовна, і друга — фізична, буденна. Все, що пов'язано з іменем Господа, є святим, і він згоден у разі потреби покласти за те власне життя. Образи й страждання, що їх він зазнає по другій, буденній іпостасі, — ніщо, і терпіти їх треба з упокорою. Зцілитель за своєю натурою, єпископ Лука сприймав духовний бруд, моральний гній навколишнього світу так, як у своєму лікарняному кабінеті розглядав гній і бруд фізичний. Вони не викликали в нього огиди, а спонукали до дій, змушували шукати ліки та лікарські методи, аби оздоровити, врятувати тканину, що збереглася.
Він нероздільний — професор-хірург Войно-Ясенецький і єпископ Лука. Монолітно єдиний у своєму головному прагненні — творити добро. Цей зв'язок чітко проглядається в розпорядженнях по Кримській єпархії: «Чи багато серед вас священиків, які схожі на серйозних лікарів? Чи знаєте ви, як багато праці й уваги приділяють тяжкохворим добрі й досвідчені лікарі? Чи знаєте, як довго годинами розпитують їх і всебічно досліджують їхній організм, як багато треба виконати лабораторних та інших досліджень і спостережень, щоб зрозуміти причину й суть хвороби та знайти правильні способи лікування її? Чи знаєте це? Але ж завдання лікаря — тільки зцілення тілесних хвороб, а наше завдання незмірна важливіше. Адже ми поставлені Богом на велику справу лікування душ людських, на позбавлення мук вічних!»
Документи й свідки потверджують: для архієпископа Луки друга половина 1940-х років — час посиленої уваги до справ церкви. Він адмініструє, проповідує. Особливо любить службу в храмі. Багатогодинні служби стомлюють, виснажують, але владика не бажає для себе жодних поблажок. На рубежі 1950-х років архієпископ Лука відчуває себе передусім особою духовною. Бажання знайти внутрішній зв'язок між медициною і християнством особливо посилюється в нього за кримського періоду життя. Для владики релігійність вченого стає певною гарантією проти аморальності наукового пошуку, проти нелюдяності майбутніх відкриттів і винаходів. Але для досягнення самих наукових вершин мало однієї релігійності — архієпископ Лука вважав, що дослідникові треба бути ще й поміченим перстом Божим. Усією могутністю своєї ерудиції, залучаючи факти еволюційного вчення, фізіології та психології, владика у своїх проповідях виступав на захист євангельського вчення про триєдиний склад людини — дух, душа, тіло.
Помер Войно-Ясенецький у сані архієпископа Сімферопольського і Кримського 11 липня 1961 року.
Із сотень проповідей архієпископа було надруковано тільки деякі. Його головна богословська праця побачила світ лише через 17 років по смерті автора, в Брюсселі.
Глибокий мислитель і фахівець в області фізичних хвороб людини, він кинув свій допитливий погляд і на загробне життя душі. Він написав невелику книгу з дуже глибоким змістом «Дух, Душа й Тіло». Він пише: «Між тілом і духом існує постійний зв`язок і взаємодія. Все те, що відбувається в душі людини протягом її життя, має значення й необхідне тільки тому, що все життя нашого тіла й душі, всі думки, почуття, вольові акти (…) найтіснішим чином пов`язані з життям духу. У ньому відображаються, його формують й у ньому зберігаються всі акти душі й тіла. Під їхнім формуючим впливом розвивається життя духу і його спрямованість убік добра або зла.
Життя мозку й серця й необхідне для них сукупне, дивно скоординоване життя всіх органів тіла потрібні тільки для формування духу й припиняються, коли його формування закінчене або цілком визначився його напрямок». Ці слова архієпископа Луки говорять про найголовніше — що дає людині життя на землі.
Архієпископ Лука, сказавши про зміст нашого життя на землі, продовжує, говорячи, що в безсмертній душі людській після смерті тіла триває вічне життя й нескінченний розвиток у напрямку добра чи зла. Найстрашніше в цих словах архієпископа те, що в момент смерті тіла вже визначився весь подальший розвиток душі в напрямку до добра або зла. У загробному світі перед душею дві дороги до світла або від нього, і душа після смерті тіла вже не може вибирати дорогу. Дорога визначена життям людини на землі. Двом різним дорогам відповідають і два різних стани душі після смерті тіла. От як це пояснює архієпископ Лука: "Вічне блаженство праведників і вічні муки грішників треба розуміти так, що безсмертний дух перших, прояснений і могутньо посилений після звільнення від тіла, одержує можливість безмежного розвитку в напрямку добра й Божественної любові, у постійному спілкуванні з Богом і всіма безтілесними силами. А похмурий дух злочинців і богоборців у постійному спілкуванні з дияволом й ангелами його буде вічно мучитися своїм відчуженням від Бога, святість якого нарешті пізнає, і тією нестерпною отрутою, що таїть у собі зло й ненависть, що безмежно зростають у безперестанному спілкуванні із центром і джерелом зла — сатаною, У вічних муках тяжких грішників не можна, звичайно, винити Бога й представляти Його нескінченно мстивим, караючим вічними муками за гріхи короткочасного життя. Усяка людина одержує й має дихання Духа Святого. Ніхто не народжується від духа сатани. Але як чорні хмари затемнюють і поглинають світло, так злі акти розуму, волі й почуття, при тривалому повторенні їх й захопленні ними, постійно затемнюють світло Христове у душі злої людини, і її свідомості та усе більше й більше позначається впливом духу диявола.
Синод Української православної церкви 22 листопада 1995 р. зарахував архієпископа Сімферопольського і Кримського Луку до лику місцевовшановуваних святих. Ювілейним Священним Архієрейським Собором Російської Православної Церкви 2000 р. святитель Лука був внесений у Собор новомучеників і сповідників російських для загальноцерковного вшанування.
У 2011 р. на адміністративному та морфологічному корпусах Національного медичного університету імені О.О. Богомольця було встановлено меморіальні дошки святителю Луці ( Войно-Ясенецькому) як випускнику 1903 року та з нагоди 170 річниці з дня заснування Університету.