СЬОГОДНІ ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ

28.11.2020

Із 1998 року кожної четвертої суботи листопада відзначається День пам’яті жертв голодоморів. У цей день традиційно пройде загальнонаціональна хвилина мовчання та громадська Всеукраїнська акція «Запали свічку пам’яті».

У 2006 році Верховна Рада України прийняла закон, згідно з яким голодомор 1932-33 років кваліфікувала як геноцид українського народу, в результаті якого померли мільйони наших співвітчизників. Голодомор в Україні не був випадковим явищем, а став покаранням українців за їхній спротив колективізації та прагнення до національної самостійності.

Щоб не втрачати Україну, комуністичний режим тодішнього Радянського Союзу розробив план винищення нашого народу, перетворивши Україну на територію масового голоду, та заблокував усі шляхи до порятунку. Для втілення цього злочинного задуму використовувалася насильницька колективізація, так зване розкуркулення та нищівна хлібозаготівля. Сплановані дії радянського режиму призвели до трагедії в кожній українській родині. Ми звернулися до представників старшого покоління співробітників Університету професорів Ф.О. Тишка, О.В. Тяжкої з проханням поділитися спогадами їхніх батьків, які пережили ті страшні часи. Коли готувався матеріал, до спогадів долучився наш колега фотокореспондент університетської газети В.С. Негребецький. Він розповів історію своєї сім’ї і надав світлини, пов’язані із вшануванням жертв голодомору. Тож надаємо їм слово.

Професор кафедри оториноларингології Федір Олексійович Тишко.

У нас була велика працьовита родина. Батьки Олексій Михайлович та Параска Порфирівна жили в селі Іванкові під Борисполем. Мали землю, ліс, ставок. Самі з родичами господарювали, народжували дітей, коли ті виростали, також долучалися до роботи на своїй землі. У трагічні тридцяті у сім’ї було восьмеро дітей – моїх старших братів та сестер. Революція, колективізація… Як наслідок, усе було втрачено разом із власним будинком. Поневірялися, де і як могли, згодом голодомор, який не пережили четверо із восьми дітей. Батько розповідав, що в містах було не краще – він бачив десятки замерзлих трупів, що лежали прямо на київських тротуарах.

Я народився у другій половині 30-х  років. У дитячій пам’яті гіркими спогадами відклалися воєнні часи і голод 1947 року.

Професор кафедри педіатрії №1 Олександра Василівна Тяжка.

Наша родина проживала в західній Україні. На той час ця частина території України знаходилася під владою Польщі. Мій батько Василь Ізидорович розповідав, що до них доходили чутки, що в радянській Україні голодує народ і помирає багато людей. Він не міг збагнути, чому це сталося, адже поряд із Тернополем по річці Збруч  проходив кордон між радянською і польською частинами України. Практично одна земля – чорнозем. У них достаток, а там голод. Василь Ізидорович разом із іншими селянами зібрали кілька підвід провіанту і повезли до радянського кордону. Прикордонники спочатку відмовлялися приймати продовольчі запаси, переконували, що в Україні немає голоду, а згодом погодилися. Не встигли благодійники далеко від’їхати, як радянські солдати на їхніх очах весь провіант скинули у річку Збруч. Уже згодом наша родина на власному гіркому досвіді пізнала справжні причини страждання українського народу, коли західну частину України у 1939 році приєднали до Радянського Союзу . Їхню сім’ю вигнали з дому, дозволили взяти з собою лише 15 кілограмів вантажу, посадили у вагони, так звані «телятники» і відправили до російського Хабаровська на спецпоселення.

Фотокореспондент газети «Медичні кадри» Владислав Сигізмундович Негребецький.

Слухаю попередні спогади і ще раз пересвідчуюся у тому, що радянський режим діяв за єдиним злочинним сценарієм: позбавляв можливості трудитися на своїй землі, забирав останнє і добивав голодом. Так сталося і з нашою родиною. Діда позбавили землі, вирізали ліс і вигнали із батьківської  хати. У1933 році він не пережив голодомору і помер, а з ним ще троє близьких родичів. Бабуся, дякуючи небайдужим людям, вижила з двома малолітніми дітьми, серед яких був і мій тато.

У 2008 році, коли в Україні прокотилася хвиля встановлення пам’ятників жертвам голодомору, наша сім’я ініціювала та за власні кошти встановила пам’ятний знак у рідному селі на Хмельниччині. На його урочисте відкриття зібралося все село.

 

Редакція газети «Медичні кадри»