МІТИНГ З НАГОДИ ДНЯ ПАМ’ЯТІ ТА ПРИМИРЕННЯ ТА 74-Ї РІЧНИЦІ ДНЯ ПЕРЕМОГИ НАД НАЦИЗМОМ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ ПРОВЕЛИ ВИКЛАДАЧІ, СТУДЕНТИ І ПРАЦІВНИКИ НМУ ІМЕНІ О.О. БОГОМОЛЬЦЯ

8-го та 9-го травня ми відзначаємо День пам’яті та примирення, День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні! В Україні День пам’яті та примирення був встановлений Указом Глави держави у 2015 році з метою гідного вшанування подвигу Українського народу, його визначного внеску у перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні, висловлення поваги усім борцям проти нацизму, увічнення пам’яті про загиблих воїнів, жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у роки війни, посилення турботи про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху цього періоду, жертв нацистських переслідувань, утвердження спадкоємності традицій воїнів — переможців нацизму та нинішніх захисників Вітчизни, консолідації суспільства навколо ідеї захисту України.

8 травня 2019 року біля Меморіалу студентам та викладачам Університету, загиблим під час Другої світової війни, розташованому на території НМУ імені О.О.Богомольця, викладачі, студенти, працівники Університету, провели мітинг із покладанням квітів. До запрошених на мітинг з нагоди Дня пам’яті та примирення, Дня перемоги ветеранів, колишніх і чинних викладачів і працівників НМУ імені О.О.Богомольця, з короткою промовою звернувся перший проректор з науково-педагогічної роботи та післядипломної освіти Ю.Л.Кучин. «Здолавши понад сім десятиліть тому лютого ворога людства – фашизм, – зазначив Юрій Леонідович, – ви продовжили свій подвиг у стінах нашого Університету наполегливою працею на ниві медичної освіти, були і залишаєтесь прикладом для молоді, зокрема й для тих воїнів, які нині на сході України захищають нашу землю». Він закликав всіх присутніх вшанувати подвиг українського народу, його визначний внесок у Перемогу над нацизмом у Другій світовій війні та у боротьбі за цілісність незалежної України, згадати всіх героїв, які не повернулися з війни,  яких немає сьогодні з нами, хвилиною мовчання.

Потім слово взяла заступник голови ветеранської організації Університету Тамара Іванівна Тищенко, яка від імені всіх ветеранів НМУ, яких, до речі, залишилося зовсім небагато – лише 20 (з них 6 – учасників бойових дій) щиро подякувала керівництву Університету і всім присутнім за увагу, а також за пам’ять про тих побратимів і посестер, які не дожили до 74-ї річниці Перемоги над фашизмом.

На знак щирої пошани та вдячності захисникам Вітчизни перший проректор з науково-педагогічної роботи і післядипломної освіти Ю.Л.Кучин, проректор з науково-педагогічної та лікувальної роботи О.М.Науменко, проректор з науково-педагогічної та виховної роботи О.А.Канюра, проректор з науково-педагогічної роботи, міжнародних зв’язків та аспірантури Р.Л.Скрипник, заступник ректора з наукової роботи С.А.Павловський поклали квіти до Меморіалу студентам та викладачам Університету, загиблим під час Другої світової війни, та до Пам’ятної стели Героям Небесної Сотні. Покладені на гранітні плити червоні гвоздики – данина пам’яті і свідчення вдячності з боку молодших поколінь українців. Символічно, що свої квіти до Меморіалу поклала й учасниця АТО, студентка 3-го курсу медичного факультету № 2 Інна Цибалова. Уродженка Приазов’я, попри молоді літа, вона встигла вже відчути на собі, що таке війна, і, як ніхто, розуміє вагу тієї спадковості, про яку говорив у своєму виступі Юрій Кучин.

Не залишилися без уваги й наші ветерани, яких привітали щирими словами й букетами квітів.

То хто ж вони, наші ветерани Другої світової? …Вони досі у лавах, сивочолі учасники бойових дій, яким уже за 90… Сьогодні вони згадують минулі бої – воєнні лихоліття і звитяги, згадують, зокрема, і «свій» День Перемоги…

Ігор Миколайович Корбелецький, лікар-стоматолог, 27 років свого життя присвятив навчанню студентів Київського медичного інституту – нині Національного медичного університету імені О.О.Богомольця:

«Ми, курсанти військово-медичного училища імені П.І.Гаврося, раділи настільки бурхливо, підкидаючи догори пілотки, що я свою підкинув і не піймав і, кажучи по правді, не дуже цим переймався. Тільки вставши до строю і діставши прочухана від командира, помітив «пропажу». Радість була щирою і непідробною. …Пішов на фронт 17-річним добровольцем, бажаючи помститися за покалічену долю старшого брата, якого дуже любив. В артилерійському полку, куди я потрапив, відповідав не тільки за лафет, а й, маючи незавершену в Ніжинському училищі медичну освіту, виконував обов’язки санінструктора.  Тут, на чужій землі, біля угорського міста Сегеда, я збагнув, що таке війна. Після одного з боїв старшому лейтенантові одірвало ногу, мені довелося накладати джгут, зупиняти кровотечу…Різні були люди. Наш старшина Павло – прізвища, на жаль, не пам’ятаю – мав за плечима чималий життєвий досвід. Він жалів нас, юнаків. А сусіднім підрозділом, поповненим такими самими необстріляними новобранцями, командував значно молодший за нього чоловік. Так той прямо казав: «Всі ви хохли в окупації були!..», – і гнав під кулі, коли й потреби нагальної у цьому не було. З нашого дивізіону шестеро, включаючи й мене, вціліли й у квітні 1945 року були направлені для навчання в різні училища. А з сусіднього – жодного!..Так і не знайшов я тоді своєї пілотки. Видали нову. Але хто тоді зважав на таке? Війні – кінець! Оце було головним».

Анатолій Аврамович Фурман, старший викладач кафедри мікробіології НМУ імені О.О. Богомольця: «В містечку Іллінцях на Вінниччині, де я перебував тоді, був свій майдан – місцевий стадіон. Ось туди й бігли, йшли, шкутильгали того ранку люди. Перемога! Усі вітали одне одного, плакали, співали,  танцювали, хто міг… Та що там – в усіх трьох церквах селища дзвонили дзвони. Мене на той час комісували з військового училища, і я разом з іншими такими самими юнаками займався тим, що збирав покинуту тут і там понівечену техніку, щоб потім зібрати з тих уламків щось путнє. Навколишні поля далеко не завжди були очищені від мін, тож немало таких «слюсарів-механіків» підірвалося. Війна діставала своїх жертв і після Перемоги… Пам’ятаю дні окупації. У свої неповні 16 я був зв’язковим партизанського загону. Врізалося у пам’ять шумне й галасливе прибуття до Іллінців трьох козачих тачанок. Навіть німці перелякалися. А «кубанці», як виявилося, давно перейшли на бік ворога і займалися «вибиванням» хлібу з населення. Про непроханих «гостей» я вчасно повідомив до загону. Пізніше зрадників було знешкоджено. День Перемоги був і залишається для мене і моїх однодумців великим святом і великою радістю. Хоч би які вітри історії розривали наші душі. Ніхто не забутий, ніщо не забуто – це для мене не просто слова!»

Прес-центр