НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені О.О. Богомольця
ЧЕСТЬ, МИЛОСЕРДЯ, СЛАВА

ДО 180-РІЧЧЯ НМУ ІМЕНІ О.О. БОГОМОЛЬЦЯ. “О.В. КОРЧАК-ЧЕПУРКІВСЬКИЙ – БУДІВНИЧИЙ КИЇВСЬКОГО МЕДИЧНОГО ІНСТИТУТУ, ІНІЦІАТОР СТВОРЕННЯ ПРОФІЛЬНИХ ГІГІЄНІЧНИХ КАФЕДР І ПРЕДТЕЧА САНІТАРНО-ГІГІЄНІЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ”, – НАРИС АКАДЕМІКА НАМН УКРАЇНИ О.П.ЯВОРОВСЬКОГО

17.04.2021

21 березня 2021 року виповнилось 100 років від дня обрання академіком Всеукраїнської академії наук (нині НАН України) Овксентія Васильовича Корчака-Чепурківського. Це був перший в історії Національної академії наук та й в історії охорони здоров’я академік-медик. Без жодного перебільшення можна стверджувати, що його талант виявився багатогранним і яскравим, а дослідження в галузі епідеміології, гігієни, демографії надали могутній імпульс розвитку вітчизняної профілактичної медицини і розбудови системи громадського здоров’я.

Неабияких  успіхів О.В. Корчак-Чепурківський  досяг у заснуванні   національної вищої медичної школи та українському державотворчому процесі.
В народному житті народне здоров’я – це величезна підвалина го існування, його сили, його фізичного і духовного розвитку його політичного і державного майбутнього.

Проте доля його виявилась не тільки складною, але й трагічною. Йому довелося зректися своїх учнів, безпідставно звинувачених у сфабрикованій  ГПУ справі «Спілки визволення України» (СВУ), пережити політичне вислання, арешт, багаторічне ув’язнення сина. Свій бурхливий життєвий і творчий шлях він завершив­­ у повному забутті.

Народився О.В.Корчак-Чепурківський 28 лютого 1857 року у місті Костянтинограді на Полтавщині (нині — місто Красноград, Харківської області) в сім’ї парафіяльного дяка. Він був одинадцятою дитиною у своїй родині. 1873 року закінчив Полтавську духовну семінарію і вступив до природничого відділу фізико-математичного факультету Київського університету св. Володимира. У 1878 році за участь у політичному студентському русі (так звана «мартовская история») його було виключено з університету. Через рік він продовжує навчання, але вже на медичному факультеті Харківського університету, який успішно закінчує в 1883 році. Спочатку  працює земським лікарем у своєму рідному Костянтиноградському повіті, а з 1889 року – земським санітарним лікарем Херсонської губернії.

О.В. Корчак-Чепурківський послідовно розвивав методи санітарної статистики. Він першим в історії статистичної справи запропонував використовувати відомості про народження та смерть з метричних книг церковних приходів. Такий підхід дав змогу отримувати більшу повноту демографічних даних, використовувати їх для дослідження часових і просторових закономірностей перебігу епідемії.

Свою першу наукову роботу про стан лікарської допомоги і народного здоров’я в Херсонській губернії О.В.Корчак-Чепурківський написав у 1890 році. У 1891 році його запрошують до Бессарабського земства в Кишинів на посаду завідувача Губернського санітарного бюро. Тут повною мірою проявився його талант лікаря-профілактика та науковця, організатора земської медицини. На наукових засадах він організує протиепідемічні заходи щодо тифу, дифтерії, холери, аналізує захворюваність і смертність населення, встановлює причини їх високого рівня.

За матеріалами власних досліджень  виконує фундаментальну наукову працю «Материалы для изучения эпидемий дифтерии (эпидемиологии) в России». На величезному статистичному матеріалі ним встановлено зв’язок епідемічного процесу дифтерії з поширеністю інших дитячих інфекцій. Вчений довів періодичність епідемій дифтерії та їх антагоністичну залежність від перебігу інших дитячих інфекційних хвороб. Запропонував низку профілактичних заходів. Саме цей науковий твір О.В. Корчак-Чепурківський захищає як докторську дисертацію в університеті Св. Володимира 19 жовтня 1898 року.

Через рік він переїздить до Києва, де займає надзвичайно відповідальну посаду — санітарного лікаря Київської міської самоуправи, а в 1904 р. його призначено завідувачем санітарного відділу Київської міської управи.

У 1905 р. О.В.Корчак-Чепурківський виступив на засіданні Київського Товариства лікарів з програмною доповіддю «Наши общественно-санитарные нужды настоящего времени». Він не тільки з фахових позицій, а і як громадянин, сміливо звинувачує владу: «Санитарное положение населения… обязывает правительство, общество и нас врачей к принятию мер для борьбы с жестокими врагами здоровья: преждевременным вымиранием и жалким болезненным существованием… Для избежания полного разорения и вырождения народа, для упрочения его экономического и санитарного благополучия, необходимо полное и коренное преобразование существующего государственного порядка, так как в существующем строе лежит коренная и главная причина печального состояния народного здравия».

Не дивно, що Київський генерал-губернатор Курлов звільнив О.В.Корчак-Чепурківського з посади санітарного лікаря Києва з політичних міркувань. Санітарна організація Києва втратила свого лідера, натомість Київський університет, Політехнічний та Комерційний інститути отримали блискучого викладача, чудового лектора, який захоплював студентську молодь сміливими ідеями щодо громадської медицини, служіння інтересам народу. У цей час він активно займається освітньо-педагогічною і науковою діяльністю.

Торкаючись питання трансформування медичного факультету імператорського  Університету св. Володимира, який був у ті часи російськомовним вищим освітнім закладом, у Київський медичний інститут, слід зауважити, що це був складний покроковий процес, який у часовому вимірі охопив 1917-1922 роки.

Відомо, що 5 жовтня 1917 року на базі імператорського Університету св. Володимира було створено Український народний університет у складі трьох відділів (факультетів): історико-філософського, фізико-математичного і природничого. О.В. Корчак-Чепурківський підкреслював що, «це був початок утворення вищої національної української школи». Як член медичної секції Українського наукового товариства (УНТ), він виступив головним ініціатором створення при університеті українського медичного факультету.

Між Українським народним університетом і російським Університетом св. Володимира, що не визнавав ніяких прав української нації на свій університет, розпочалось протистояння, яке не припинялось кілька років

У кінці травня 1918 року, О. В. Корчак-Чепурківський підготував проект закону про перетворення Українського народного університету на Державний український університет. У двадцяти його пунктах були чітко сформульовані основні орієнтири перетворення одного навчального закладу в інший. Відзначалося, що в Українському державному університеті, крім історико-філологічного, фізико-математичного та правничого факультетів, буде й медичний факультет. Початковий склад його налічуватиме вісім осіб (разом з деканом), призначених міністром освіти. На основі цього проекту 17 серпня 1918 року Павло Скоропадський прийняв закон «Про утворення Українського державного університету».

Відтоді у складі Українського державного університету почав функціонувати медичний факультет на чолі з професором-гігієністом О.В. Корчаком-Чепурківським. Він же обійняв і посаду завідувача кафедри гігієни. Інші профільні й низка загальнотеоретичних кафедр на факультеті очолили відомі на той час українські вчені-медики — В.М. Константинович (патанатомія), А. Тржецeський (фармакологія). Є.Г. Черняхівський (клінічна хірургія). М. П. Нещадименко (бактеріологія). М. П. Вашетко (гістологія), А. С. Кочубей (неорганічна хімія), В. О. Кістяковський (органічна хімія), О. Г. Архипович (аналітична хімія). С. І. Каляндик (фізика). Викладання на факультеті, як і в усьому університеті, велося українською мовою.

Після падіння гетьманського режиму і приходу до влади Директорії, яка відновила Українську Народну Республіку, розбудова національної освітньої галузі набула ще інтенсивнішого розвитку. Влада Директорії всебічно підтримувала плани Українського державного університету і його медичного факультету щодо розширення існуючих та створення нових кафедр.

Міністерство Народної освіти наприкінці січня 1919 року залучило професуру Українського державного університету, зокрема декана медичного факультету О.В. Корчака-Чепурківського, до роботи в Комісії у справах вищих шкіл. Вони працювали над розробкою різноманітних нормативно-правових проєктів, пов’язаних з організацією навчально-освітнього процесу в Україні.

Проте боротьба за створення української вищої медичної школи в Києві була перервана встановленням денікінської влади, яка проіснувала тут з кінця серпня до 15 грудня 1919 року. Це були найдраматичніші часи для української вищої школи. Денікінська влада, яка вела боротьбу за відновлення «единой и неделимой России», не визнавала права українців мати не те що свою державність, а навіть мову, літературу, школу тощо. Усе, чого вдалося досягти під час революції у галузі культурно-національного відродження, кваліфікувалося як сепаратизм, а тому підлягало забороні та ліквідації. Це стосувалося й вищої школи. Так, відразу після захоплення денікінцями Києва, вища військова влада розпорядилася виключити з числа студентів тих осіб, «які були прийняті в університет при більшовиках».

Вища українська школа перебувала при денікінцях у катастрофічному стані, який О. В. Корчак-Чепурківський, як очевидець тих часів, характеризував так: «Це час повної руйнації української вищої школи. Ще дуже слаба матеріально, вона була цілком викинута на вулицю, як суперечна ідеї «єдиної неділимої Росії», сепаратиська, яку треба знищити, визнаючи за єдину державну й культурну мову – російську».

Остаточно питання про створення української вищої медичної школи в столиці було вирішене після розгрому денікінських військ та захоплення Києва 15 грудня 1919 року радянськими військами.

Це було третє встановлення радянської влади в Україні, яке збіглося в часі з   останнім періодом становлення Київського медичного інституту. Зазначений період охопив 1920, 1921 і першу половину 1922 року.

У Києві було створено Український медичний інститут на основі об’єднання трьох вищих медичних закладів, що  існували у ті часи. Об’єднавчий процес цих закладів, який розпочався ще в червні 1919 року і був перерваний денікінцями, тепер відновлювався. Початком відновлення став «Приказ № 55 Отдела Высшей школы Киевского Губнаробраза» від 19 березня 1920 року. Згідно з цим документом, «медичні факультети університетів (св. Володимира, Українського державного) та Жіночий Медичний Інститут мали утворити медичний факультет Інституту Охорони здоров’я. До його складу як факультети приєднувалися дворічні фармацевтичні курси та одонтологічний Інститут. Спершу Інститут Охорони здоров’я відкривався у складі трьох факультетів (лікувального, одонтологічного та охматдиту). Передбачалось двомовне викладання – українською та російською мовами. Планувалось координувати управління медінститутом одним органом, при якому створювалися українські та російські факультетські ради.

Ці ради, почавши засідати разом лише з серпня 1920 року, вперше обрали спільну президію факультетської ради інституту. Проте залишались фактично відокремленими український та російський медичні факультети. Вони змінили лише назви (замість факультетів стали іменуватися російська й українська «лeктури»), втративши при цьому юридичне визнання. Це призвело до такого стану, констатував О.В.Корчак-Чепурківський, що «…Російська лектура ідеологічно вороже ставиться до ідеї перетворення в українську вищу школу; вона й не думала про те, щоб іти до об’єднаної радянської медичної вищої школи у Києві, бо мріяла про відновлення «медицинского факультета российского императорского университета св. Владимира»».

У цій ситуації радянська влада, твердо відстоюючи курс на об’єднання, створила у серпні 1920 року єдиний адміністративно-господарський орган – правління інституту і призначила ректора. Ним став доктор медицини, професор Є.Г. Черняхівський. Але управління інститутом здійснювалося колегією, політичне керівництво якої належало комісару. Боротьба між українськими і російськими лекторами і  в цих умовах не вщухала.

Тому згідно з наказом колегії Губпрофосвіти від 13 грудня 1920 року професор Є.Г. Черняхівський був звільнений з посади ректора медінституту. Ректором  призначили професора М.А. Левитського. Одночасно він став деканом медичного факультету замість професора О. В. Корчака-Чепурківського, якого було призначено деканом санітарно-гігієнічного відділу медінституту. Після цих кадрових змін уряд, проводячи ту саму політику, спрямовану на неухильне об’єднання трьох вищих закладів Києва в один, навесні 1922 року створив ще одну державну комісію, яка мала налагодити нестабільний навчальний процес, викликаний невщухаючою боротьбою між українською і російською «лектурами».

 

Ця боротьба, за висловом ректора-комуніста Л. М. Левицького, стала настільки гострою, що «докорінно паралізувала будь-яку творчу роботу і заважала проведенню реформ вищої школи». Комісія зажадала вжити рішучих заходів щодо окремих, найбільш радикально налаштованих, представників російської й української «лектур». Їх було звільнено з роботи. Звільненню сприяв новий штатний розпис, надісланий Укрпрофосвіти на 1922-1923 навчальний рік. Нові штати кафедр медичного інституту передбачали скорочення з трьох або двох до однієї посади. Відтоді в житті Київського медичного інституту настав новий період.

Прикро, але тоді радянська влада, безпідставно звинувативши професора О. В. Корчака-Чепурківського в «руйнівній антирадянській діяльності» і в грудні 1922 року усунула від викладання, а також звільнила з посад, які він обіймав у Київському медичному інституті. Його було в адміністративному порядку переведено на наукову роботу до Всеукраїнської академії наук (ВУАН), яка ще 21 березня 1921 року обрала Овксентія Васильовича як найавторитетнішого українського вченого-гігієніста Дійсним членом Академії наук.

Незважаючи на попередні заслуги, у кінці 1923 року академіка О. В. Корчака-Чепурківського було покарано висилкою на 3 роки до Вятки (Російська Федерація). Але ще до заслання, працюючи в Академії наук, він не залишав поза увагою своїх інститутських колег та учнів, продовжував цікавитися процесами викладання та відстоював ідею про необхідність звуження спеціалізації гігієнічних дисциплін та утворення профільних гігієнічних кафедр. Це призвело до того, що він все ж таки домігся у 1923 році відкриття першої в колишньому СРСР профільної кафедри професійної гігієни та самостійних кафедр – загальної гігієни та соціальної гігієни. Кафедру загальної гігієни О.В. Корчак-Чепурківський передав своєму учневі – професору В. В. Удовенку; новостворену кафедру професійної гігієни доручив очолити – професору В. Я. Підгаєцькому; керівництво кафедрою соціальної гігієни віддав своєму колишньому студенту – комуністу С.С. Кагану, який тривалий час очолював партійний комітет інституту.

1928 року О. В. Корчака-Чепурківського, за пропозицією Президента ВУАН Д.К. Заболотного, було обрано неодмінним секретарем.  В грудні 1929 року Д. К. Заболотний помер. Це був трагічний період в історії Національної академії наук: пішов із життя народний академік, вчений зі світовим іменем. У часі це зійшлося з фабрикацією ГПУ так званої справи «Спілки визволення України (СВУ)». Багато провідних вчених на чолі з віце-президентом Академії С.О. Єфремовим звинувачувалися у ворожих, контрреволюційних діях, а історико-філологічна та медична секції ВУАН, почесним головою якої був О. В. Корчак-Чепурківський, визнавалися «осередком ворожих сил». Наукову школу було розгромлено, більшість найкращих її представників (В. Підгаєцького, В. Удовенка, М.Кудрицького) заарештовано.

«Справі СВУ» було присвячено спеціальне засідання BЦВК, що відбулося в Харкові наприкінці 1929 року за вказівкою ЦК КП (б)У та ГПУ представники ВУАН змушені були брати участь у цьому засіданні та звинувачувати своїх найближчих учнів і колег як «заклятих ворогів народу», контрреволюціонерів, українських націоналістів. Президент ВУАН Д.К. Заболотний у той час тяжко хворів. Тому ця страшна місія випала на долю О. В. Корчака-Чепурківського. Він заявив: «…Від імені Академії як неодмінний секретар висловлюю рішучий протест і обурення на цю спробу з боку контрреволюціонерів прикрити інтереси ворожих сил і злочинної роботи інтересами науки, культури і національного визволення…».

По-різному можна зараз оцінювати цей виступ. Але не може бути сумніву в тому, що для нього, людини високої моралі, совісті і честі, це була особиста трагедія. Повірити в те, що його найближчі друзі і учні є ворогами, він не міг, водночас протистояти тоталітарній машині, яка тільки набирала оберти, він був не в змозі. Мабуть, спрацювало почуття відповідальності за Академію, турбота за близьких і рідних, яких треба було захищати, навіть у такий спосіб.

У 1930-1933 рр. О. В. Корчак-Чепурківський продовжує активно працювати на посаді неодмінного секретаря. Президія ВУАН, яка тепер працює під пильним наглядом партійної фракції КП(б)У (бюро фракції: Н. А. Скрипник, В.П. Затонський та О.Г. Шліхтер), доручає йому керівництво не тільки медичними установами, а й спеціальними комісіями із соцзмагання в установах ВУАН, стану українізації тощо.

З документів того періоду відчувається, як поступово навколо, О.В.Корчака-Чепурківського, створюється атмосфера недовіри. У грудні 1930 року відбулося засідання комуністичної фракції Президії ВУАН, яка визнала що «робота О. В. Корчака-Чепурківського на посаді неодмінного секретаря ВУАН не може забезпечити потрібної відсічі ворожим проявам у ВУАН, а саме це є завданням неодмінного секретаря ВУАН».

В академії коло його обов’язків поступово обмежується. Йому залишають лише науково-дослідницьку кафедру охорони здоров’я, назву якої згодом змінюють на кафедру гігієни і санітарії. При ній активно працюють наукові кабінети: санітарно-демографічний та санітарно-статистичний.

У складі Президії ВУАН, який було затверджено рішенням Політбюро ЦК КП(б)У 31 травня 1934 року за підписом С. В. Косіора, прізвище О. В. Корчака-Чепурківського було вже відсутнє. Таким чином, його було звільнено з посади неодмінного секретаря ВУАН, а кафедру, яку він очолював, об’єднують з Інститутом демографії. У такий спосіб його було усунуто з усіх провідних ролей, які він відігравав в академії протягом тривалого часу. Навіть редагування ним ще в 1928 році «Вістей ВУАН» було передано О. В. Паладіну.

Останнього удару, хоч як це дивно, завдав його учень, професор С. С. Каган, якому він свого часу передав кафедру соціальної гігієни Київського медичного інституту. Саме С. С. Каган виступив з різкою критикою наукових праць з демографії сина О. В. Корчака-Чепурківського — Юрія, які були виконані під безпосереднім керівництвом батька. Таким чином, С. С. Каган критикував не стільки сина, скільки самого О. В. Корчака-Чепурківського. Приводом стала пропозиція вивчати відмінність смертності не тільки сільського і міського населення, а й за національною ознакою. Автора було звинувачено в усіх смертних гріхах. С.С. Каган у статті «Класовий зміст “наукової продукції” Корчака-Чепурківського» пише: «…Корчак-Чепурківський – фахівець ще з буржуазним світоглядом, із системою фашистських поглядів…». У 1937 році цього було цілком достатньо, щоб талановитого демографа – Юрія  Корчака-Чепурківського – було репресовано. І лише через 20 років він повертається із заслання і невдовзі помирає. У 1970 році в Москві було видано  його книгу «Избранные демографические исследования» (посмертно).

У 1934—1938 рр.О. В. Корчак-Чепурківський працював завідувачем відділу Інституту демографії та санітарної статистики, а в 1938-1941 рр. – консультантом в Інституті клінічної фізіології АН УРСР. Наукові праці в ті роки ним не публікувалися. Так тихо і непомітно закінчилося творче життя видатного діяча. Помер учений майже в повному забутті 27 листопада 1947 року в місті Києві.

У некролозі, який підписали члени Президії АН УРСР та видатні вчені-медики, сказано, що Овксентій Васильович багато сил і енергії віддав справі охорони здоров’я трудящих. Це абсолютна правда, але не вся. Він пішов із життя морально зломленим, втративши сина і учнів, близьких йому за духом людей, втративши віру в зміни на краще, безсилий протистояти системі, на яку він спочатку покладав великі надії.

 

Нарис підготовлено за матеріалами

історичних розвідок, проведених і

опублікованих сумісно зі світлої пам’яті

кандидатом історичних наук, доцентом

Іваном Михайловичем Сахарчуком

 

Кафедра гігієни та екології №2