ДО 180-РІЧЧЯ НМУ ІМЕНІ О.О.БОГОМОЛЬЦЯ. НАРИС ПРОФЕСОРА І.О. ПАРПАЛЕЯ ПРО СВОГО ВЧИТЕЛЯ – ПРОФЕСОРА ЄФРЕМА ІСАКОВИЧА ЛІХТЕНШТЕЙНА

04.06.2021

Професор Іван Олександрович Парпалей у 1971 році закінчив з відзнакою санітарно-гігієнічний факультет Київського медичного інституту (нині НМУ імені О.О. Богомольця), проходив аспірантуру при клініці профзахворювань кафедри гігієни праці та профзахворювань.

З 1991 року – доцент курсу профзахворювань. У 1992 році захистив докторську дисертацію з 2-х спеціальностей: 14.01.02 – внутрішні хвороби та 14.02.01 – гігієна, медичні науки. З1993 року – завідувач курсу професійних захворювань, а з 1994 р. – головний профпатолог Києва, керівник Міського центру профпатології, член Проблемної Комісії України з “Профпатології”, Заслужений лікар України. Був деканом медико-профілактичного факультету та ректором з виховної роботи.

Автор понад 150 публікацій, співавтор 3 підручників, 2 патентів, 12 раціоналізаторських пропозицій. Наукові напрямки роботи: вивчення патогенетичних та клінічних особливостей вібраційної хвороби, організація профпатологічної служби в Києві та Україні.

Свій нарис професор І.О.Парпалей присвятив своєму Вчителю – професору Єфрему Ісаковичу Ліхтенштейну (09. 05. 1910 – 07. 05. 1973) :

 

“Не ображаймо свою душу, бо совість гине – лише раз!

(із спогадів про Вчителя –  професора Є.І.Ліхтенштейна)

 

«Дорогой учитель! Мы благодарны тебе за то,

что ты научил нас трудной и сложной науке

– оставаться ЧЕЛОВЕКОМ среди людей!»

Студенты медицинского факультета

Киевского университета Святого Владимира

в прощальном адресе Н.И.ПИРОГОВУ

 

Студента другого курсу медінституту госпіталізували у важкому стані без свідомості в неврологічне відділення з ознаками гострого після грипозного менінгіту. Прийшовши до тями через декілька днів, він побачив біля ліжка медичну сестру, яка уважно і, приязно усміхнувшись до нього, запитала: «Чи добре виспався?». Абсолютно не орієнтуючись у важкості своєї хвороби і навіть у часі та в просторі свого існування, студент відповів схвально. «Ти, мабуть, трішки зголоднів? – продовжила медсестра. – Може, хочеш чогось поїсти?». Апетиту, звісна річ, не було, і студент відмовився. Але, продовжуючи і надалі посміхатися до пацієнта, медсестра наполегливо та апетитно пропонувала: «А що, як я зараз тобі принесу смачнючу котлетку, солений помідорчик з картопляним пюре?». Вона так щиро це пропонувала, що апетит, врешті-решт, з’явився і пацієнт погодився поїсти.

Чекаючи медсестру, студент по темних вікнах палати і сонних хворих на сусідніх ліжках, врешті-решт, збагнув, що навколо була ніч, а годинник показував не 12 годину дня, а полуніч. Звичайно, в цей пізній час уже не працював харчоблок лікарні, а котлетка і пюре могли бути приготовлені тільки вдома самою медсестрою?!

Ту медичну сестру та її ставлення до звичайного пацієнта студент запам’ятав на все життя! Можливо, для деяких медиків ця ситуація буде фантастикою, але, слава Богу, вона трапилася в моєму житті на етапі, коли я тільки починав знайомитися з медициною!

Ця ситуація врізалась у пам’ять і стала еталоном професійного мого як лікаря ставлення до кожного пацієнта, може, ще й тому, що мені випало щастя вчитися у Вчителя Вчителів Є.І.Ліхтенштейна, який просто і без пафосу  жив і працював за законами найвищих зразків лікарської Совісті і Етики!

Кілька штрихів із історії. У 1960 році за ініціативою члена-кореспондента АМНСРСР, професора Г.Х.Шахбазяна,при кафедрі гігієни праці, було організовано клінічний курс професійних захворювань. Організував і до 1973 року очолював йоговже тоді добре знаний, блискучий педагог,  доцент Є.І.Ліхтенштейн.

Є.І.Ліхтенштейн народився 9 травня 1910 року в сім’ї  земського лікаря. У 1936 році з відзнакою закінчив лікувальний факультет Київського медичного інституту і став аспірантом 1-ї кафедри терапії Київського інституту удосконалення лікарів (ниніНаціональний університет охорони здоров’я України імені П.Л.Шупика), після закінчення якого був зарахований асистентом кафедри.

Під час Другої світової  війни майор медичної служби Є.І.Ліхтенштейн служив у Радянській Армії, брав участь у битві під Сталінградом, за що був відзначений урядовими нагородами. З 1948 року і до останніх днів життя працював у Київському медичному інституті (нині НМУ імені О.О. Богомольця): з 1959 року доктор медичних наук і професор, очолював кафедру терапії санітарно-гігієнічного факультету, а з 1960 – призначений завідувачем терапевтичної клініки курсу професійних захворювань кафедри гігієни праці.

Наукові напрями, які розробляв Є.І.Ліхтенштейн, дуже різнобічні: патогенез і терапія бронхіальної астми, інфаркти міокарду і легень, легенева та серцева недостатності, неспецифічні реакції в клініці профзахворювань, питання лікарської етики та деонтології. Був редактором газети «Соціалістична охорона здоров’я», завідувачем українського відділу газети «Медицинский работник», заступником головного редактора журналів «Врачебное дело» та «Медичний журнал», головним редактором Українського медичного видавництва, членом правління Українського республіканського медичного товариства терапевтів.

Але моя розповідь була б неповною без особистісної характеристики  мого Вчителя, першого завідувача клініки профзахворювань професора Є.І.Ліхтенштейна, який заклав навчальні, наукові та високі морально-етичні засади в роботі цієї клініки.

Як відомо, в історії медицини є імена, чиї життєві принципи були і залишаються в пам’яті нащадків, мірилом і довічним еталоном професійної етики, честі і совісті. Серед таких імен ми завжди називаємо Агапіта Печерського, Ф.П. Гааза, Ф.Г. Яновського, А. Швейцера і, звичайно, Є.І. Ліхтенштейна.

Ось тільки один із історичних фактів біографії  Є.І.Ліхтенштейна. У роки розгнузданої брехливої компанії проти в минулому наркома охорони здоров’я Л.І. Медведя, блискучого вченого-гігієніста, токсиколога і організатора охорони здоров’я, Єфрем Ісакович публікує статтю, в якій повністю його підтримав. З початком сумнозвісної «Справи лікарів» і масових зборів із засудженням М.М.Губергріца, В.М. Коган–Ясного, В.Х.Василенка, почалися безкінечні (з квітня 1952 до 1953 року ) його допити в КДБ. Сім’я з дня на день чекала його арешту, а вдома був напоготові  вузлик із особистими речами на  випадок арешту. Є.І. Ліхтенштейна примушували свідчити проти своїх вчителів і, незважаючи на можливі страшні наслідки, він жодного разу не зрадив своїм принципам. Навіть на відомих зборах громадськості викладачів і студентів Київського медінституту в Оперному театрі, Єфрем Ісакович категорично відмовився виступити із засудженням лікарів, бо то були його вчителі і колеги. Тепер ми добре знаємо, що в той час далеко не кожний міг вистояти проти тієї системи! Мабуть, тому його вчителі пишалися ним, своїм вихованцем! Колись В.Гюго сказав, що найвищим судом  – є суд власної совісті. Єфрем Ісакович цей моральний постулат стверджував кожним днем свого життя.

Принципи високої моралі, істинної, а не на словах, етики та  поваги до своїх Учителів, колег і пацієнтів були основою роботи колективу профпатологів під керівництвом Є.І.Ліхтенштейна.

Надзвичайно вимогливий до себе, Є.І.Ліхтенштейн лише у зрілому професійному віці дозволив собі викласти своє бачення проблем медичної деонтології на сторінкахйого безцінної монографії «Помнить о больном», яка вийшла двома виданнями (1974, 1978р.р. ).

В цій унікальній монографії оригінально і повно розвинуто основні положення лікарської деонтології, медичної етики та історії медицини. Серед опублікованих праць слід відзначити роботи на медичні теми в творчості І.С.Тургенєва, Л.М. Толстого, А.П.Чехова, Г.Флобера. Проведений  Є.І.Ліхтенштейном глибокий ретроспективний аналіз історій хвороби В.А.Моцарта, М.М.Коцюбинського, І.С.Тургєнєвадо цього часу залишаються оригінальними і унікальними науковими роботами.

Заради повноти передачі блискучої поетики літературного, а не тільки медичного, таланту Єфрема Ісааковича слід викласти лише одну цитату мовою оригіналу:

«Велика сила врачебного слова и пользоваться ею следует с осторожностью. Случалось, мне приходилось лгать больным, глядя им в глаза. Эта благая ложь, или ложь во спасение, по-видимому, несколько облегчала их страдания. Но, снимая своей ложью груз губительных волнений с больного, врач перекладывает его на себя. Из-за того, что мне приходилось лечить преимущественно терпеливых и доверчивых людей, убежденных и в могуществе медицины, и в моем врачебном искусстве, чувство моей нравственной ответственности перед ними возрастало. Такая врачебная жизнь могла бы стать беспросветным испытанием, если бы она не озарялась радостью исцеления моих пациентов».

Розмірковуючи над  питаннями етики, особливостей її викладання в сучасній вищій медичній школі, різноголосся дискусій на цю тему, слід знову повернутися до еталону Лікаря, нашого Вчителя, професора Є.І.Ліхтенштейна.

Ніколи не забуду яскравий урок високого професіоналізму, на якому я мав честь як аспірант першого року навчання бути присутнім. На одному з клінічних обходів, оглядаючи важкого легеневого хворого, із задухою і ціанозом, професор Є.І.Ліхтенштейн раптом, неочікувано як для пацієнта, так і лікарів, спитав, чи хоче він викурити сигарету. Хворий відповів, що він цього хоче, навіть уві сні, але ж хвороба та лікарі цього категорично не дозволяють, бо це загрожує навіть його життю. І тут раптом, Вчитель прямо в палаті на обході розкурив свою сигару і, протягнувши її пацієнту, дозволив зробити декілька затяжок. На очах лікарів, присутніх на обході, у хворого почав зменшуватися ціаноз шкіри і задуха, а вже про вдячні, майже щасливі його очі, годі було й говорити. Вийшовши з палати, Е.І. Ліхтенштейн сказав усім нам вкрай здивованим:«Треба по-справжньому любити хворого, щоб зрозуміти від чого він страждає найбільше і тоді ваше серце завжди підкаже, чим ви зможете йому допомогти».«Aliisinserviendo – ipseconsumor  (даючи світло іншим – згораю сам)» – був не тільки улюбленим епіграфом його творів, а і професійним принципом нашого Вчителя Є.І.Ліхтенштейна.

Багатьом із нас, його учнів, запам’ятався  цей урок, як і безліч інших, на яких ми вчилися професіоналізму  лікаря. Вклоняюсь і вічно дякую тобі, мій Вчителю, за безцінну науку!

 

Цей мужній профіль сивочолий,

І голос тихий, без прикрас…

Когорту обраних очолив,

Зостався в пам’яті у нас.

Етичні спроби Агапіта,

Мужнє Гаазове «Добро!»,

З’єдналось в Швейцерових вчинках,

В таланті Вчителя мого.

До скону буду пам’ятати,

Його поради і єство.

Такого Вчителя пізнати

Не всім в житті таланило.

То ж будьмо гідними титанів,

Не даймо знітитись душі.

Разом складем довічну шану,

Тим, що не скорені пішли!

 

Переконаний, що у кожного із нас, лікарів, є свої Вчителі, пам’ять та досвід яких продовжують слугувати в професійному житті учнів. Нажаль, ця безцінна скарбниця досвіду лишається не використаною повною мірою у нашій практиці. З нашої точки зору, настав час виправити цю прогалину. Нам, окрім досконалого професіоналізму,  власна совість мусить бути  і Мірилом,  і притулком, і Богом, і судом!

Якщо ви дочитали ці рядки спогадів про великого Вчителя, то можу сподіватися, що ви не байдужі до проблем нашого медичного фаху. Давайте спробуємо ще раз серйозно, може, дещо притримуючи зайві емоції, оцінити наші проблеми і вийти на більш виважені, професійно і науково обґрунтовані засади професійних і деонтологічних характеристик сучасного лікаря. Це допоможе в роботі  і нам, і нашим професійним асоціаціям, і, врешті-решт, державі точніше зрозуміти особливості нашої професії. Абсолютно переконаний, що це допоможе вийти на вищий рівень медицини в державі і повернеться значним поліпшенням якості медичного забезпечення наших співгромадян».

 

Прес-центр