ДО 180-РІЧЧЯ НМУ ІМЕНІ О.О.БОГОМОЛЬЦЯ. ФРАГМЕНТИ ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНОСТІ ВИДАТНОГО ВЧЕНОГО – ПРОФЕСОРА Ф.В.ВЕРБИЦЬКОГО

Історія української науки багата на персоналії, що мали значний вплив на становлення сучасної світової медицини. У зв’язку з 180-річчям Національного медичного університету імені О.О. Богомольця хотілося б розповісти про життя професора Федора Васильовича Вербицького, очільника кафедри факультетської терапії (зараз – внутрішньої медицини №1) у 1918-1919 рр. Оскільки особистий архів сім’ї було втрачено, дані про життєвий та професійний шлях ученого вкрай фрагментарні та маловідомі для медичної спільноти.

Незважаючи на це, нам вдалося зібрати декілька цікавих фактів. Задля пошуків хоч найменших відомостей було опрацьовано архіви газет, свідчення сина Федора Федоровича та онучки Ірини Федорівни Вербицької.

Федір Васильович народивсяу сім’ї священика 9 (21) квітня 1881 року в с. Конашівка Чернігівської губернії,. Середню освіту здобув у Чернігівській гімназії, яку закінчив у 1899 році. Далі продовжив навчання в Імператорській Військово-медичній академії у Санкт-Петербурзі. Після її завершення з відзнакою в 1904 році, залишається на викладацькій посаді в академії, де проходить трирічну практику. Паралельно був направлений як молодший лікар в Осовецький піхотний полк, де працює з травня 1904 до лютого 1905 року, а пізніше переходить у клінічний військовий госпіталь.

Саме тоді Федір Вербицький знайомиться зі своєю першою дружиною Тамарою Георгіївною Рейн, донькою Георгія Єрмолайовича Рейна – лікаря та суспільного діяча, розробника медичної реформи у Російській імперії часів Миколи ІІ.

Добровольцем брав участь у Російсько-японській війні. Зважаючи на буремні події ХХ століття, Федір Васильович за своє життя брав участь у чотирьох війнах, і Російсько-японська була лише першою, далі – Перша світова, громадянська, Друга світова війни.

У жовтні 1907 він захищає дисертацію на тему «К вопросу о теплорегуляции организма при действии термического раздражителя на слизистую оболочку желудка и кишечника», здобуває ступінь доктора медицини та за конкурсом був відібраний на дворічне наукове відрядження до Європи. Там він працює у провідних наукових закладах Старого Світу – Бактеріологічному інституті в Берліні, Пастерівському інституті у Парижі, Інституті експериментальної терапії у Франкфурті, де під керівництвом найвідоміших науковців – І.Мечникова та П. Ерліха, пише 9 наукових праць, виданих французькою та німецькою мовами.

Всього за час плідної наукової діяльності Ф. В.Вербицьким було написано 48 праць з бактеріології, біології та клініки внутрішніх та інфекційних хвороб, хіміотерапії, курортології, які часто цитувалися в європейській та американській науковій літературі.

Після повернення до Росії, в альма-матер, у 1910 р. отримує посаду приват-доцента, а пізніше того ж року переходить як екстраординарний професор на кафедру лікарської діагностики з пропедевтичною клінікою Миколаївського університету в Саратові. У 1911 р. Ф. В. Вербицький супроводжував військового міністра В. О. Сухомлинова під час поїздки Далеким Сходом. На три літніх місяці 1913 р. був відряджений з науковою метою до Франкфурта-на-Майні, а після поїздки, у листопаді 1913 р., отримує посаду ординарного професора.

У буремні часи початку Першої світової війни, у 1914 р. Федора Васильовича запрошують до Університету Св. Володимира у Києві, де він викладає як професор та очолює кафедру лікарської діагностики з пропедевтичною клінікою. На той час Університет – один з найбільш передових наукових закладів Російської імперії.

Війна не могла залишити байдужим Ф. В. Вербицького до долі своїх співгромадян – він брав участь у бойових діях добровольцем, керував одночасно передовим загоном Російського Товариства Червоного Хреста при 22-му армійському корпусі та був інспектором медико-санітарної частини Червоного Хреста Сьомої діючої армії (1915-1917). За військові заслуги та тисячі врятованих життів поранених був нагороджений Георгіївською медаллю у 1916 р., орденами Св. Володимира 4-го ступеня і Св. Анни 2-го і 3-го.

5 квітня 1918 р. був обраний ординарним професором Університету Св. Володимира та став наступником по кафедрі факультетської терапії професора В. П. Образцова, який залишався на посаді позаштатного ординарного професора. За короткий час роботи на кафедрі опублікував монографію «О язве двенадцатиперстной кишки» (1918).

З початком Громадянської війни залишається прихильником монархії, а в 1919-1920 роках виступає як консультант при «Санглаві» Білих Армій. У 1920 році родина Вербицьких евакуюється з армією Денікіна з Новоросійська на пароплаві «Анатолій Молчанов» спочатку на Принцеві острови у Туреччині, а потім – до Югославії. З 1920 року працював у Головній військовій лікарні в Белграді, у 1929-1934 рр. – особистий лікар югославського короля Олександра І, а також товариш голови Товариства російських учених та письменників, член Вищої монархічної ради Югославії.

У післявоєнні роки переїжджає до Мюнхена, де у 1945-1948 pp. – професор та декан медичного факультету Інтернаціонального університету UNRRA (The United Nations Relief and Rehabilitation Adminiration) y Мюнхені, паралельно декан Стоматологічного Інституту. А  згодом, у 1945 р. запрошений як керівник Козачого госпіталю у Відень.

З 1949 та до кінця життя проживає в Аргентині, де починається новий етап його плідного професійного розвитку. Але даних за цей період обмаль через відсутність тісних академічних зв’язків з науковими установами Аргентини. Слід зазначити, історія Федора Васильовича цікава ще тим, що поміж усіх очільників кафедри факультетської терапії, його зображення не було у розпорядженні кафедри та університету. Так було доти, поки теперішній завідувач кафедри, професор Вадим Петрович Шипулін у 2016 не звернувся із запитом про подробиці життя Федора Васильовича до газети «Наша Страна» – вона стала головним виданням білоемігрантського руху в Аргентині.

У відповідь редакція надала фотографію Федора Васильовича та ще декілька цікавих фактів з його життя. Головний редактор газети, Микола Леонідович Казанцев, згадував: «К его биографии можно добавить, например, что он служил – как и его сын Фёдор, тоже врач – в Русском корпусе на Балканах, что отмечено в частности в книге “Чины Русского Корпуса” (Москва, 2009). К началу Второй Мировой войны ему было 60 лет, но в Русском Корпусе, – поскольку он был добровольческим, – служили люди и постарше. Мне он запомнился человеком барственного вида, весьма культурным и деятельным. К сожалению, он ввязался во внутреннюю борьбу двух эмигрантских фракций. Обе были одинаково белогвардейскими и монархическими, так что эта конфронтация имела под собой лишь одно основание: самолюбие враждующих… Мне запомнилась одна его статья о пользе постной пищи с медицинской точки зрения».

У 1951-1965 p. працював у Державному інституті мікробіології, у відділі вірусології. Виступав як активний учасник емігрантського життя (Член Російської академічної групи у США, голова російської колонії в Аргентині з моменту її заснування).

У цей період Федір Васильович активно займався літературознавчою роботою. У 1950-х роках в Буенос-Айресі вийшло видання нарисів кількох авторів, присвячених Гоголю, у якому професор виступив як співавтор.

Про особисте життя цього періоду відомо не багато, був одружений вдруге з Катериною Миколаївною Гундобіною.

Помер 9 січня 1971 році у Буенос-Айресі на 90-му році життя.

 

Прес-центр за матеріалами кафедри внутрішньої медицини №1