104 РОКИ ТОМУ УГРУПОВАННЯ ВОЯКІВ АРМІЇ УНР ДАЛО БІЙ 4-ТИСЯЧНІЙ ОРДІ РОСІЙСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ ПІД КРУТАМИ, ВІДСТОЮЮЧИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ БАТЬКІВЩИНИ
29 січня українська громадськість відзначає річницю героїчного бою під Крутами – залізничною станцією біля Ніжина на Чернігівщині. Є вагомі підстави вважати, що насправді бій відбувся 30 січня 1918 року. Офіційну дату було почерпнуто з донесень Михайла Муравйова, який переплутав Крути з іншою залізничною станцією. Події, про які йдеться, в радянські часи просто замовчувалися. Якщо ж згадки про них уникнути було не можливо, то брали на озброєння помилкові твердження з виданої у 1930-х роках книги історика Дорошенка, які породили так званий «студентський міф», а також у викривленому світлі подавали роль українського командування, кількість втрат з обох боків тощо.
Як приклад, можна навести радянську кінострічку за романом Ю. Смолича «Мир хатам, війна – палацам». Російсько-більшовицькі загони наступали з боку Харкова і Полтави. Саме на полтавський напрямок Симон Петлюра спрямував основні боєздатні сили, не втомлені виснажливими боями. Бахмацька ділянка фронту, на його думку, була відносно спокійною. От сюди й вирішено було надіслати загін, основу якого становили юнкери 1-ї Української військової школи, а студенти Університету Святого Володимира, учні київських гімназій, окремі групи «Вільного козацтва» – близько третини. Всупереч твердженням радянських міфотворців, юнкери мали пристойний військовий вишкіл, а частина їх – навіть досвід військових дій на фронтах Першої світової. Та й студенти встигли освоїти ази стрілецької справи і бомбометання. Отже, під Крутами мало місце аж ніяк не побиття «жовторотих гороб’ят».
Бій був запеклим і кривавим. Власне, цього не заперечує сам М. Муравйов. Брехня про особисту участь «самого Петлюри» у тому ж таки донесенні знадобилася йому, щоб хоч якось виправдати значні втрати, яких зазнало його військо – близько 300 вбитих. Більшовики наступали відкритим полем, мабуть, не чекали серйозного опору, отже, українцям нічого не залишалося, як косити їх щільним кулеметним вогнем і залпами двох наявних гармат. Справедливості ради, треба сказати, що С. Петлюра мав намір надіслати до Крут підкріплення, але цей загін довелося повернути до Києва у зв’язку з третім на той період більшовицьким заколотом. Можливо, це було тактичною помилкою Головного Отамана.
Сучасні дослідники дійшли висновку, що бій під Крутами з військової точки зору є, швидше, перемогою, ніж поразкою. Адже більшовицький наступ було зупинено, відступ українців був організованим – вони встигли, відходячи, зруйнувати залізничні колії і мости настільки, що муравйовцям довелося лагодити їх кілька днів. Потрібен був час і на підтягування підкріплень. Завдяки подвигові крутян УНР безперешкодно попрацювала на дипломатичному фронті (Берестейські угоди) і зберегла на той момент державність.
Відступ українців з-під Крут хоч і був організованим, але, на жаль, не обійшлося без трагічних ускладнень. Група з 30 бійців, які полишали Крути останніми, в сутінках втратили орієнтацію і повернулися до станції, яку вже зайняв ворог. Їх, як відомо, було страчено, а потім, після звільнення Києва, перепоховано на Аскольдовій могилі. Всього ж з українського боку загинуло 150-170 чоловік.
Під час церемонії на Аскольдовій могилі, де Президент УНР Михайло Грушевський вперше назвав крутян героями, а поет Павло Тичина присвятив їм знаменитий вірш «Пам’яті тридцяти», інший український поет-неокласик Микола Зеров, теж уперше, порівняв бій під Крутами з битвою під Термофілами, а його учасників – із 300 спартанцями на чолі з царем Леонідом. Так виник стереотип: 300 спартанців – 300 крутян, який приваблював своєю простотою і дохідливістю. Той факт, що дійсність суттєво відрізнялася від цієї красивої паралелі, аж ніяк не применшує історичне значення події. Коли цвинтар на Аскольдовій могилі зносили, родичам одного з полеглих – Володимира Наумовича – вдалося перепоховати його разом із побратимом Володимиром Шульгіним на Лук’янівському цвинтарі. Перед стратою хлопці обнялися, їх так і не змогли роз’єднати і поклали до труни разом…
До незалежності України, за яку поклали життя крутяни, вдалося дожити лише одному з них. У селі на Волині 1994 року помер 102-річний Матвій Данилюк.
Минуло більш як століття, а подвиг захисників Крут не тільки не втратив свого історичного значення, а й набув нових граней, які поставили його в один ряд з доленосними битвами українських національно-визвольних змагань. І попри згадувані вище корективи, героїка його учасників – студентів Університету Святого Володимира, предтечі НМУ імені О.О.Богомольця – аж ніяк не змаліла. Нам важливо пам’ятати про це і нести далі, мов естафету, їхню священну любов до Батьківщини, якою була, є і буде Україна.
Прес-центр
