Меморіал пам’яті загиблих

Юричко Володимир Володимирович народився 3 квітня 1994 року в місті Самбір Львівської області в сім’ї лікарів.

У 2000-2004 роках навчався у середній школі №3 міста Самбора, з 2004 року – у Самбірській гімназії. У 2009 році закінчив 9 класів Самбірської гімназії, у 2011 році – з відзнакою Самбірський технікум економіки та інформатики. З 2011 року навчався на медичному факультеті №3 НМУ імені О.О.Богомольця за спеціальністю «Педіатрія».

Професійно займався волейболом. Був членом Київської федерації волейболу, учасником багатьох турнірів з волейболу. Переможець 2-го Дивізіону чоловічої ліги в складі команди «Кий-97» у сезоні 2013-2014 років.

Взимку 2013-2014 років перебував на Майдані Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції гідності. У грудні 2013 року був співзасновником Наукової сотні Майдану. 18 лютого 2014 року під час спротиву штурму Майдану отримав поранення уламками гранати.

Під час Революції гідності був активістом та організатором ряду акцій, зокрема: співорганізатором медичної акції «Світячи іншим, згораю сам» на захист медичного волонтера Майдану Олексія Тутова; активістом медичної акції «Медицина не мішень» із захисту медичних волонтерів від свавілля силовиків; співавтором скарги до МВС України та Генеральної прокуратури України (що зібрала більше 500 підписів лікарів та студентів) щодо створення спеціальної комісії з розслідування злочинів проти медиків під час протестів.

Від березня-квітня 2014 року Володимир Юричко намагався поїхати в Донецьку область для агітації за єдність України.

Навесні 2014 року добровольцем вступив до лав 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» Збройних Сил України (військова частина польова пошта В0624). Пройшов тренування у навчальному таборі батальйону. З травня 2014 року служив санітаром, згодом – помічником кулеметника, з липня 2014 року – кулеметником розвідувально-диверсійного загону.

З травня 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. 

14 серпня 2014 року солдат Юричко загинув від кулі снайперу у бою біля селища Хрящувате Краснодонського (з 2016 року – Сорокинського) району Луганської області.

17 серпня 2014 року похований на міському кладовищі міста Самбір Львівської області.

Залишились батьки та сестра.

3 квітня 2015 року на фасаді будівлі адміністративного корпусу Національного медичного університету імені О.О.Богомольця (бульвар Тараса Шевченка, 13), де навчався Володимир Юричко, в пам’ять про нього відкрито меморіальну дошку. Його ім’ям названо аудиторію №4 морфологічного корпусу Університету, де облаштовано експозицію пам’яті Героя. Ректоратом університету засновано академічну стипендію імені Володимира Юричка. З 2015 року в НМУ проводиться турнір з волейболу «Меморіал Володимира Юричка».

Нагороди: – орден «Героїв Небесної Сотні» – медаль Православної церкви України «За жертовність і любов до України» – нагрудний знак «За оборону Луганського аеропорту» – медаль «Залізний хрест» – медаль «За участь в бою» (посмертно) – відзнака «За вірність присязі» (посмертно) – відзнака Президента України – орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Вічна та світла пам’ять Герою!

Лавровський Назар Юрійович народився в м. Києві 19 травня 1993 року. 

Назарій відзначився як один із найкращих випускників нашого Університету. Упродовж навчання зусилля і талант успішного студента, а згодом і лікаря-інтерна, відмічені численними нагородами Університету, що свідчили про його вагомий внесок у розвиток медичної науки та професійне життя університетської спільноти.

У 2018 році за розподіленням Назарій обійняв посаду старшого лаборанта на кафедрі анестезіології та інтенсивної терапії, успішно пройшов інтернатуру на базі Київської міської клінічної лікарні №4, де майбутній лікар продемонстрував самовіддану працю та брав активну участь у наукових дослідженнях і навчальних програмах.

Після закінчення НМУ імені О.О. Богомольця Назарій ділився своїми знання та досвідом з молодшими колегами як інструктор BLS ERC у навчальному центрі, а також проводив тренінги для студентів нашого Університету. Під час служби лікар проявив неймовірну самовідданість і мужність у боротьбі за свободу та безпеку нашої країни. 

17 квітня 2024 року став трагічним днем для медичної родини НМУ. Перестало битися серце одного з найкращих його випускників. Назар віддав своє молоде життя, захищаючи рідну землю. Професійний шлях Назарія, героїзм і відданість людським цінностям є взірцем для поколінь звитяжців. Приклад патріотизму і відданості Назарія завжди лишатиметься в наших серцях. Його вчинки є свідченням героїзму та самопожертви.

В Університеті засновано щорічну Премію імені Назара Лавровського «За значні здобутки щодо раціонального використання антибіотиків та адміністрування антимікробних препаратів».

Нагороди:

• нагорода Київської міської ради – медаль “Честь. Слава. Держава” 
•  пам’ятна медаль 112-ої бригади та відзнакою від ТрО “За оборону Києва” 
•  відзнака Президента України – орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно) 

Вічна та світла пам’ять Герою!

Дідик Віталій Миколайович народився 6 січня 1995 року в с. Мишів колишнього Іваничівського району (теперішнього Володимирського) Волинської області. Тут зростав і навчався у місцевій школі. Був здібним учнем та хорошим приятелем.

Нагороди:

• відзнака Президента України – орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)
• пам’ятна відзнака Князівський хрест Героя “Навіки в строю” (посмертно)

Вічна та світла пам’ять Герою!

Сербін Дмитро Миколайович народився 7 травня 1973 року та проживав у м.Києві.

Після закінчення 221-ї школи, вступив в Київське медичне училище №2 і одразу розпочав свою кар’єру в медицині на станції швидкої медичної допомоги в якості санітара. По закінченні училища продовжував працювати виїздним фельдшером швидкої допомоги. У 1995 році вступив до Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. По закінченню навчання та інтернатури, продовжив працювати в якості виїздного лікаря кардіолога. З 2011 року перейшов у відділення кардіо-реаніматології Олександрівської клінічної лікарні м.Києва, де надавав високопрофесійну допомогу хворим з тяжкими серцевими захворюваннями повертаючи їх до життя. За професійність та уважне відношення до пацієнтів і колег, Дмитра Миколайовича називали “Чарівний лікар” та “Док”, виказуючи цим свою любов та повагу до нього. Він був завжди на вістрі нових досягнень в сучасній медицині, запроваджував нові знання в своїй практиці, ділився ними з колегами відділення та навчав інтернів. Постійно професійно зростаючи зробив великий внесок в практичну медицину. Мав кваліфікацію “Лікар вищої категорії”. За більш як 30 років праці в медицині він пройшов професійний шлях від санітара до виконуючого обов’язки завідуючого кардіо-реанімаційного відділення…

Дмитро Миколайович був відомий своїми вражаючими досягненнями в Американському футболі. Розпочавши “футбольну” кар’єру в 2001 році і до кінця свого життя грав за декілька провідних команд в Україні та за її межами. Захищав кольори київських “Слав’яни”, “Бандити”, “Кепіталс”, “Монстерс” (Муреж, Румунія), “Ігелс” Варшава, “Тайгерс” (Ніредьхаза, Угорщина). Дмитро став Майстром спортом України, 6-ти разовим Чемпіоном України, 3-и роки був визнаний “Кращим гравцем” з Американського футболу, віцечемпіоном Румунії, віцечемпіоном Угорщини, чемпіоном Балтійської Ліги (Латвія), був Капітаном збірної команди України з Американського футболу. З початком повномасштабного вторгнення ворога Дмитро Миколайович добровільно вступив до лав Національної Гвардії України, до 27-ї Печерської бригади, де допомагав пораненим та займався евакуацією їх з поля бою.

У ніч перед 25 жовтня 2022 року, виносячи поранених солдатів з поля бою під артилерійським обстрілом Дмитро Миколайович загинув…

Він любив життя, людей, а найбільше він любив свою Батьківщину!

Нагороди:

• відзнака Президента України – орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)
• нагорода Київської міської ради – медаль “Честь. Слава. Держава” (посмертно)

Вічна та світла пам’ять Герою!

Леонтьєва Оксана Григорівна народилася 20 серпня 1986 року в с. Краскіно Приморського краю.

У 2005 році Оксана вступила до НМУ імені О.О.Богомольця на медичний факультет №3 за спеціальністю “Педіатрія”. Була старанною та відповідальною студенткою. Після успішного закінчення Університету працювала дитячою лікаркою-гематологинею у відділенні трансплантації кісткового мозку в Національній дитячій спеціалізованій лікарні “Охматдит” МОЗ України, рятувала дітей з раком крові. Вона була справжнім професіоналом і опорою для своїх пацієнтів та колег, самовідданою людиною і лікарем.  Найбільший український фонд допомоги онкохворим дітям “Таблеточки” висловив Оксані Леонтьєвій подяку “За кожну дитячу перемогу над хворобою”.

Щоб зберегти про неї пам’ять і підтримати тих, хто продовжує її справу, Українська асоціація дитячої онкології/гематології запровадила щорічну стипендію імені Оксани Леонтьєвої. Стипендія спрямована на підтримку молодих фахівців до 35 років, які віддано працюють у сфері дитячої онкології та гематології, мають сміливі ідеї, наукові ініціативи або прагнуть до міжнародного обміну досвідом.

Нагороди:

• відзнака Президента України – орден “За заслуги” ІІІ ступеня (посмертно)

Вічна та світла пам’ять!

Шмаглій Данііл Олексійович народився 19 червня 2004 року в мальовничому місті Бахмач Ніжинського району Чернігівської області.

У 2010 році пішов до першого класу, а у 2021 року з відзнакою закінчив Бахмацьку загальноосвітню школу №1. Посідав перші місця в обласних олімпіадах з інформатики та технологій, на змаганнях з шахів. Займався боксом, відвідував тренажерний зал, школу мистецтв, гурток хореографічних танців, вмів гарно співати та захоплювався музикою.

Гордився, що обрав професію лікаря. Вважав це своєю долею, тому що народився на свято медичного працівника. Вступив на медичний факультет №2 нашого університету у 2021 році. Про медичний університет Данііл мріяв з дитинства. Тут навчались його двоюрідні дідусі. 

Він не тільки добре навчався, а й був яскравою особистістю, справжнім лідером у колективі, чудовим співрозмовником. Данііл був цілеспрямованим, порядним, завжди готовим прийти на допомогу, умів розрадити влучним словом та дати слушну пораду. Завжди відгукувався на всі прохання, був справді надзвичайною людиною – світлою, його посмішка робила всіх присутніх на день щасливішим, його жарти були такими, що і сумний стане веселим. 

Справжня Людина, справжній чоловік у розквіті життя. Надзвичайно любив і дуже піклувався про маму, молодшу сестричку, бабусю, дідуся, вітчима, будував плани на майбутнє. Проте цим планам не судилося збутися через вторгнення путінської навали. 

Даня дуже любив життя. Його коротка, на жаль, життєва дорога заслуговує якнайбільшої шани та поваги.

Вічна та світла пам’ять! 

Іванов Олександр Дмитрович народився 17 травня 2003 року і виріс у місті Києві.

Був світлою, щирою та надзвичайно здібною дитиною. Школу закінчив із золотою медаллю – вчився старанно, з натхненням, із глибоким інтересом до знань. Особливо любив музику – закінчив музичну школу з відзнакою, і грав так, що ноти звучали, мов відбитки його душі.

Згодом вступив на медичний факультет №2 нашого університету. Хотів стати медиком не задля статусу – а щоб рятувати життя. Його мрія – допомагати людям – була щира і глибока. У навчанні був зосередженим, наполегливим, добрим до інших. Викладачі поважали його, а друзі – любили за тепло, інтелігентність і справжню людяність.

Але війна зламала його життя – і мрію про білий халат, і обійми родини, і юність, сповнену можливостей.

Його не стало в перші дні повномасштабного вторгнення. Він мав жити! Мав лікувати, кохати, сміятись і творити майбутнє України. Але став ще одним ім’ям у страшному списку цивільних жертв російської агресії. І став символом того, скільки невинних душ забрала ця війна.

Пам’ять про Олександра – це біль і правда. Це заклик берегти людське життя. І це нагадування, що кожне ім’я за статистикою – це цілий Всесвіт.

Ім’я Олександра Іванова назавжди вписане в історію як символ юного українця, вбитого лише за те, що був тут. У своїй країні.

25 лютого 2022 року в місті Гостомель російські війська забрали життя Іванова Олександра – 18-річного киянина, який не був військовим, не тримав у руках зброї, не мав навіть шансу врятуватися. Він просто їхав у машині разом із бабусею. І був розстріляний. Без вини. Без попередження. Без прощання.

Вічна та світла пам’ять!

Ткачук Владислав Валентинович народився 30 травня 1993 року в смт Цумань Волинської області.

Бойовий медик з позивним “Док”, військовий лікар 80-ої окремої десантно-штурмової Галицької бригади ЗСУ, старший лейтенант медичної служби Збройних Сил України.

Нагорода:

• відзнака Президента України – Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно)

Вічна та світла пам’ять Герою!

Діхтяренко Інна Юріївна народилася 10 травня 1996 року в м. Вишневому Київської області.

Закінчила Боярську загальноосвітню школу з відзнакою. Працювала лікарем загальної практики – сімейної медицини Білогородської амбулаторії.

Загинула разом з медсестрою під час ворожого обстрілу с.Святопетрівське  Київської області, виконуючи свої професійні обов’язки.

Нагороди:

• медаль “За врятоване життя”  (посмертно)

Вічна та світла пам’ять!

Сохань Артем Юрійович народився 19 жовтня 1984 року в місті Києві . У 2001-2006 роках навчався в НМУ на фармацевтичному факультеті.

Лідерські якості проявились у Артема ще у школі. Він був веселим і компанійським, брав активу участь у самоврядуванні. Сьогодні у його рідній 161 школі є стенд із фотографіями тих випускників, хто загинув за Україну. Серед них і Артем.

У старших класах з’явилося ще одне незвичне захоплення — регбі. Це жорстка і силова гра, яка потребує не тільки чудової фізичної форми, а й стратегічного мислення.

В Університеті Артем був старостою курсу, а після закінчення працював завідувачем медичних складів, активно займався туризмом, дуже любив Карпати. Міг по декілька разів на рік туди їздити сам, з друзями з рідними, з батьком, із яким у Артема завжди були дуже теплі стосунки. Вони разом ходили і на рибалку і на полювання.

«Артем був відповідальним і вимогливим і до себе і до інших, але водночас турботливим до меншої сестри, Світлани. Між ними невелика різниця, чотири роки, але це не заважало вповні відчувати себе старшим братом, суворо розмовляти із тими хлопцями, які могли хоч словом зачепити його маленьку сестричку», — пригадує батько Артема.

У 2014-2015 роках Артем Сохань добровольцем захищав Україну в зоні проведення АТО. Перед війною командував підрозділом Територіальної оборони в м. Києві.

На передньому краї був відразу з перших днів повномасштабної війни. Військовослужбовець з позивним «Медик» звільняв від російських окупантів Київ, Бучу, Ірпінь, Харківську область. Його дуже поважали бійці і вважали за честь воювати у тій роті, якою командував Артем Сохань. Артем племінник старшого викладача кафедри фізичного виховання і здоров’я НМУ Віталія Зіви, який також обороняє Україну від агресора. Обидва вони пліч-о-пліч захищали передові рубежі нашої країни від ворога.

Трагічна подія загибелі Артема сталася 5 жовтня 2022 року на Харківщині, під час виконання бойового завдання, практично перед очима Віталія Петровича.

Поховали Героя на Берковецькому цвинтарі в Києві.

Нагороди:

• медаль “Захиснику Вітчизни”
• медаль “За оборону рідної держави”
• почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ “За взірцевість у військовій службі”
• почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ “За досягнення у військовій службі” ІІ ступеня
• нагорода Київської міської ради – медаль “Честь. Слава. Держава”
• медаль “Незламним Героям російсько-української війни”
• медаль “За оборону міста-героя України Харкова”
• відзнака Президента України – орден “За мужність” ІІІ ступеня
• відзнака Президента України – орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно)

У НМУ  імені О.О. Богомольця започатковано Міжфакультетський турнір з футзалу пам’яті Артема Соханя і всіх загиблих медиків під час російсько-української війни.

Вічна та світла пам’ять Герою!

Тихоненко Олександр Іванович народився 10 вересня 1991 року в с.Броварки Полтавської області.

До 2017 року навчався в Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця на медичному факультеті №4.

З 2015 року добровольцем брав участь в антитерористичній операції. Перебував на передовій із початку повномасштабної війни. Він міг стати висококваліфікованим лікарем, але війна безжально обірвала його молоде життя. У пам’ять про загиблого побратима назвали медичний підрозділ Збройних Сил України.

Олександр Тихоненко – бойовий медик, старший сержант 116-ої бригади 146-го батальйону, останніми роками пов’язував своє життя лише з армією, бо вважав, що його місія – допомагати людям, він тут потрібніший. Олександр був у складі групи, яка звільняла окуповану росіянами Гадяччину у лютому-березні 2022 року, також працював фельдшером у медичному пункті.

З 20 січня 2023 року сім’я втратила з ним зв’язок. Вже згодом з’ясувалося, що Олександр Тихоненко був єдиним медиком з усього підрозділу, який мав бойовий досвід. Він поїхав на бойове завдання під Соледар, щоб забрати своїх поранених і загиблих побратимів, та разом з екіпажем евакуаційного МТЛБ прокласти маршрут, по якому мав заходити батальйон. Під час виконання цього завдання Олександр героїчно загинув.

Багато місяців родина Тихоненків чекала на результати ДНК-аналізу, але Олександр нарешті знайшов спокій на рідній землі.

Добрий, сильний, мужній серцем велет, як називали його побратими, героїчно загинув, захищаючи країну від російських окупантів, і став лицарем українського війська на небесах. Навічно в строю!

Нагороди:

• відзнака Православної церкви України «За жертовність і любов до України»
• відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції»
• медаль «Захиснику Батьківщини»
• нагорода Генерального штабу ЗСУ – нагрудний знак «Учасник АТО»
• медаль «Доброволець»
• нагрудний знак Полтавської обласної ради «За вірність народу України» І ступеня.

Нині позивним Олександра Тихоненка названий медичний підрозділ «Медики Єтті».

 Вічна та світла пам’ять Герою!

Бабич Роман Васильович народився 091 лютого 1985 року в с. Вороніж Сумської області.

Нагороди:

• орден “Народний герой України”
• нагрудний знак Всеукраїнської ГО “Спілка ветеранів та працівників силових структур України “Звитяга” – “Гідність та честь”
• знак народної пошани – Хрест Архістратига Михаїла “За відвагу”
• орден “За оборону країни”
• нагрудний знак Спілки учасників бойових дій в АТО Закарпатської області “Побратими України” – “За оборону Донецького аеропорту”
• відзнака командування 93-ої ОМБр “Холодний Яр”
• відзнака Президента України – орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

 Вічна та світла пам’ять Герою!

Шишкін Артур Анатолійович народився 12 квітня 1989 року в м. Маріуполі Донецької області.

Працював лікарем-стоматологом, заснував благодійну організацію «Зубний Фей», діяльність якої спрямована на безкоштовне лікування дітей з дитячих будинків та із соціально незахищених сімей, очолював Асоціацію молодих лідерів та підприємців JCI Olimp. Бойовий медик Бойовий медик (санінструктор) 3-ої окремої танкової Залізної бригади Сухопутних військ ЗСУ, молодший сержант Збройних Сил України.

«Артур – чоловік, який завжди посміхався та був готовий прийти на допомогу. Дуже любив свою професію лікаря-стоматолога та вважав це своїм покликанням. Саме тому він заснував благодійну організацію, що продовжує працювати під назвою БО «Зубний Фей» імені Артура Шишкіна. Він був чудовим другом, якого поважали та до якого дослухалися. Довгий час організовував недільні пробіжки з друзями. А головне – був надзвичайно люблячим чоловіком і батьком, який цінував свою родину і з задоволенням проводив з нею вільний час. Він був прикладом гарного друга, вірного чоловіка, турботливого батька. Таким він залишиться назавжди в наших серцях!», – розповідає про Артура його дружина Юлія, також випускниця стоматологічного факультету.

У своїх спогадах Артур Шишкін писав, що для нього 24 лютого був днем, який перевернув життя кожного українця. Відчуття розпачу, нерозуміння, що робити, та постійне запитання «Чим я можу бути корисним зараз?» стало початком його волонтерства. Разом із волонтерами вони розвозили харчі, шукали авто та робили все можливе, аби хоч якось допомогти. Потім Артур вступив до лав ЗСУ санінструктором. Там він відчув себе на своєму місці. Слова «тут» і «зараз» наповнилися новим сенсом, стали символом його життя та свіжим повітрям. Через кілька місяців він прийняв рішення відновити роботу БО «Зубний Фей» і вони з командою розширили послуги. Почали лікувати не лише дітей, а й військовослужбовців.

«Що для мене значить армія? Не можу сказати, що я ніколи в житті взагалі не думав про службу в армії, але не мав гадки, що опинюся тут саме за таких обставин. Та я завжди намагаюся в кожній ситуації бачити плюси. Що для мене значить слово «Армія» зараз – це займатися спільною справою; надихати один одного енергією та жагою до спільної мети – Перемоги; вчитися поважати тих, хто старший за тебе за званням та виконувати їх накази; виходити на той рівень, коли вже ти віддаєш накази. На мою думку, армія дуже важлива для того, щоб зростати як особистість. Тут можна добре прокачати лідерські якості, зрозуміти, наскільки ти можеш бути організованим та який приклад ти подаєш оточуючим. Саме в армії я зрозумів, що маю невичерпний ресурс робити більше. А якщо поряд є згуртована команда, де поважають одне одного, разом ми здатні навіть на неможливе», – говорив Артур Шишкін про свій вибір служити своїй країні.

Загинув Артур Шишкін під час виконання бойового завдання в с.Комісарове Харківської області. Він захищав свою країну, свою сім’ю, своїх пацієнтів і кожного з нас.

У воїна залишились дружина і дві доньки. 

Нагороди:

• відзнака командира 3-ої окремої танкової Залізної бригади (посмертно)
• відзнака Президента України – орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Вічна та світла пам’ять Герою!

Крикун Андрій Сергійович народився 25 грудня 1989 року в с.Піщана Черкаської області, проживав у м. Києві.

«Друг Бандит – медик роти, який спас не один десяток життів, десятки бійців від ампутацій кінцівок. Підготував медиків взводів, стрільців санітарів… Він був гідним громадянином своєї країни!» – згадують про Андрія побратими.

Нагороди:

• почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ “За збережене життя”
• почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”
• почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ “Хрест хоробрих”
• відзнака Президента України  –  орден “За мужність” ІІІ ступеня
• відзнака Президента України  – орден “За мужність” ІІ ступеня (посмертно)

Вічна та світла пам’ять Герою!

Шумада Вадим Володимирович народився 06 грудня 1980 року в м. Вишневому Київської області.

Нагороди:

• медаль “За врятоване життя”
• відзнака Київського міського голови – нагрудний знак “За сприяння обороні Києва”
• відзнака Президента України – орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Вічна та світла пам’ять Герою!

Кучерявенко Олександр Олександрович народився 17 серпня 2002 року та виріс в м. Києві.

В 2020 році вступив до НМУ на спеціальність «Фізична реабілітація. Ерготерапія», а в 2022 році перевівся на спеціальність «Медицина» та продовжив навчання на медичному факультеті №1.

Олександр працював на передовій у лавах медичного батальйону «Госпітальєри» з 2023 року, а пізніше добровольцем мобілізувався до війська в один із спецпідрозділів.

«Людина з неймовірно гострим почуттям справедливості. Професіонал, який пропрацював на всіх ланках догоспітальної допомоги. Ідеаліст, який завжди був там, де мусив. Госпітальєр, якому завдячує своїм життям не один український військовий. Чоловік, яким пишалися і якого любили мати і наречена. Побратим, якого нам вже не вистачає», – так згадують про нього побратими, з якими вони разом евакуйовували поранених бійців у 2023 та 2024 роках у екіпажі L20. Він жив, кохав, воював.

Загинув Олександр в с. Стариця, Чугуївського району Харківської області під час виконання бойового завдання, рятуючи життя інших..

Йому назавжди залишиться 21. У нього залишилась мама та наречена.

Нагороди:

• Медаль Головного управління розвідки МО України “За сприяння воєнній розвідці України»
• Почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «За збережене життя»
• Медаль Головного управління розвідки МО України “За мужність при виконанні спецзавдань” (посмертно)

Вічна та світла пам’ять Герою!

Кот Микола Сергійович народився 23 грудня 1995 року  в с.Ємільчине Житомирської області.

Випускник  Фахового медичного коледжу НМУ 2015 року, працював зубним техніком в  Стоматологічному медичному центрі НМУ 2015-2017  рр.

Повномасштабне вторгнення російської армії застало Миколу за місцем проживання. Маючи невиліковну хворобу, але велику любов до своєї Країни він пішов добровольцем. Не з першого, і не з другого разу, але все ж 7 квітня 2022 року його заяву про вступ до лав ЗСУ задовільнили і він був призваний Ємільчинським відділом Звягельського РТЦК. Микола навчав молодих призовників тонкощам тактичної медицини. Результатом цього стали постійні дзвінки й повідомлення зі словами щирої подяки та вдячності за надані знання, які рятували життя захисників на полі бою. За словами побратимів він був майстерним і мужнім воїном, користувався повагою та авторитетом, його енергія та завзятість заряджали та гуртували колектив, був щирим, відвертим, доброзичливим, надійним товаришем, завжди намагався у всьому допомагати. Микола відважно і з честю виконав свій обов’язок громадянина України щодо захисту своєї Країни і до останнього подиху залишився вірним присязі, українському народові та Державі.

Виконуючи свій військовий обов’язок та рятуючи побратима Микола загинув 27 червня 2024 року, під час виконання бойового завдання в с. Сокіл Покровського району Донецької області, віддавши своє безцінне життя за свободу та незалежність України. Незважаючи на тяжке та смертельне поранення Миколі вдалося врятувати побратима та подарувати йому другий день народження. Молодшому сержанту Коту Миколі Сергійовичу назавжди 28…

Миколу Кота нагороджено грамотою командира військової частини А4138 «За сумлінне виконання службових обов’язків, проявлену розумну ініціативу і старанність, високий професіоналізм, наполегливість, зразкову військову дисципліну», грамотою Начальника 184 Навчального центру «За старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків».

Нагороди:

• відзнака Президента України – орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)
• відзнака “За заслуги перед Ємільчинською громадою” (посмертно)
• відзнака “За заслуги перед Звягельською громадою” (посмертно)

Вічна та світла пам’ять Герою!

Лук’янчик Світлана Олегівна народилась 02 червня 1994 року в м.Львові.

Навчалася в м.Червоноград в ЗОШ-інтернат 1-3 ступенів. У ранньому віці втратила батьків і її вихованням займалася рідна тітка. З дитинства Світлана мріяла стати лікарем, старанно навчалася і впевнено крокувала до своєї мети.

У 2018 році закінчила медичний факультет №1. Була відповідальною і активною студенткою. В НМАПО імені П.Л. Шупика отримала першу спеціалізацію «Педіатрія», а потім «Дитяча неврологія». Після інтернатури Світлана почала працювати дитячим нефрологом в Національній дитячій спеціалізованій лікарні «Охмадит». Медицина і лікування це було покликання Світлани, вона завжди вдосконалювала свої навички! Брала участь у конференціях і семінарах, допомагала благодійним фондам та була постійним донором крові. Світлана була світлою доброю та чуйною людиною і як всі українці мріяла про закінчення війни, створити свою родину та щасливе майбутнє на рідній Україні. 

8 липня 2024 року, під час російської атаки міста Києва, ворожа ракета вдарила по відділенню гемодіалізу НДСЛ «Охмадит». Світлана допомагала евакуйовувати пацієнтів і загинула рятуючи життя дітей! 

Їй тепер назавжди 30…. 

Нагороди:

• Польська нагорода im. Sergio de mello
• Відзнака Президента України – Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)
•  Медаль Православної церкви України “За жертовність і любов до України” (посмертно) 

Загинула на робочому місці у відділенні гемодіалізу від російської ракети, що влучила у лікарню. 

Вічна та світла пам’ять!

Рибаков Андрій Русланович народився в м. Києві 10 жовтня 1985 року.

Він був надзвичайно різносторонньою людиною, добре володів англійською мовою, знався на музиці, подорожував світом. Андрій закінчив наш Університет у 2008 році та працював у фармакологічній сфері, багато зробив для імунології України, організовував публічні заходи для наукової спільноти. Друзі називали його людиною-ураганом, адже енергія та бажання діяти завжди переповнювали Андрія.

Уже навесні 2022 року випускник НМУ став добровольцем до лав 207-го батальйону територіальної оборони Збройних Сил України, отримав позивний Fish. Попри медичну освіту, Андрій Рибаков служив сержантом, бо хотів бути завжди поряд із побратимами.

Андрій Рибаков обороняв Україну на Курахівському напрямку, що на Донеччині. Неодноразово спільно з побратимами він переживав пекельні ситуації, але ніколи не відступав. Відсвяткувавши 10 жовтня свій 39-й день народження на фронті, Андрій відкрив збір на потреби батальйону.

Випускник медичного факультету №1, лікар-імунолог, молодший сержант Андрій Рибаков загинув під час виконання бойового завдання поблизу нп Побєда Покровського району Донецької області. Він був відповідальним, завжди хвилювався за побратимів, любив музику, подорожі, медицину, але безжальна війна обірвала його життя. Добрий, сильний, мужній воїн героїчно захищав свою країну. Він став лицарем українського війська на небесах. Навічно в строю!

Нагороди:

• нагорода Київської міської ради – медаль “Честь. Слава. Держава”
• нагрудний знак “Щит Сил територіальної оборони ЗСУ”
• медаль Православної церкви України “За жертовність і любов до України”
• орден святого великомученика Юрія Переможця “За віддане служіння Богові й Україні та жертовність у захисті добра і правди”

Вічна та світла пам’ять Герою!

Левчик Володимир Олегович народився 03 квітня 1996 року в с. Маневичі Маневицького району Волинської області.

Закінчив місцеву Маневицьку середню школу №2 із золотою медаллю. Був відмінником протягом усіх років навчання. Любив футбол, був воротарем шкільної команди, майстерно грав у теніс. Ввічливий, товариський, веселий,сором’язливий, з почуттям гумору!

Батьки Володимира – учасники бойових дій, тому Володимир точно знав, яким лікарем хоче стати. Випускник факультету підготовки лікарів для Збройних Сил України 2020 року, старший лейтенант медичної служби Володимир Левчик закінчив Українську військово-медичну академію, військову інтернатуру за спеціальністю лікар загальної практики. Був розподілений на посаду начальника медичного пункту 2 механізованого батальйону військової частини А4712 Запорізької області.

Під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Таврійське, рухаючись на бронетранспортері, він отримав мінно-вибухову травму та був госпіталізований до Військово-медичного клінічного центру. Попри високотехнологічне високоспеціалізоване лікування, тривалі реанімаційні заходи,  серце військового лікаря зупинилося.

Безжальна війна обірвала його молоде життя.

Нагорода:

• нагрудний знак “Ветеран війни”

Вічна та світла пам’ять Герою!

Романенко Олег Анатолійович народився 17 травня 1970 року в м. Макіївка, Донецької області в родині лікарів.

Зростаючи серед людей, які присвятили себе медицині, Олег теж обрав цей шлях — закінчив медичний факультет №2 НМУ імені О.О. Богомольця у 1994 році, працював анестезіологом та лікарем медицини невідкладних станів у столичних лікарнях. За високий професіоналізм та значні досягнення в галузі охорони здоров’я був нагороджений орденом Святого Миколи Чудотворця ІІІ ступеня, отримав Подяку Київського міського голови за мужність та професійну самовідданість, виявлені під час Революції гідності.

З початком повномасштабного вторгнення, Олег не міг залишатися осторонь і мобілізувався до лав МС ЗС України. У час, коли країна найбільше потребувала захисту і підтримки своїх громадян, Олег Романенко змінив фах цивільного лікаря на військову спеціалізацію. Проходив службу у Головному військовому клінічному госпіталі МО  на посаді ординатора. Вже як військовий лікар він багато місяців працював на стабілізаційних пунктах у безпосередній близькості від лінії розмежування фронту. Там, у польових умовах, він рятував поранених, працюючи в найскладніших умовах. Учасник Курської операції. Одного разу й сам зазнав поранення. Після недовгої реабілітації та відновлення у родинному колі, знову повернувся у одну з найгарячіших точок протистояння з країною-агресором.

Олег Романенко користувався авторитетом серед колег, побратимів та пацієнтів. За значні заслуги військового лікаря його удостоєно звання капітана медичної служби України та нагороджено відзнаками.

Як згадує родина Героя, у Олега було багато друзів і не було ворогів. Він був професіоналом в улюбленій професії, вірним другом і надійним колегою, люблячим сином, братом, чоловіком, батьком, вірним сином свого народу. Жив для людей і трагічно загинув від рук ворога, рятуючи людські життя.

5 лютого 2025 року поблизу с.Писарівка Сумської області під час виконання бойового завдання з евакуації на сході України військовий лікар-анестезіолог  Олег Романенко загинув. Серце Героя перестало битися після атаки ворожих дронів на евакуаційний автомобіль медиків, які поспішали змінити колег у зоні активних бойових дій. У Олега Романенка залишилися батьки, брат, дружина і донька. Він був лікарем, для якого порятунок людей був понад усе. Він свідомо обрав надскладний шлях, бажаючи наблизити нашу Перемогу.

Нагороди:

• орден Святого Миколи Чудотворця ІІІ ступеня “За високий професіоналізм та значні досягнення в галузі охорони здоров’я”
• відзнака Президента України – орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Вічна та світла пам’ять Герою!

Іванчов Павло Васильович народився 02 червня 1972 року в с. Бедевля Тячівського району Закарпатської області. Вищу медичну освіту здобув у 1995 році, закінчивши з відзнакою медичний факультет Ужгородського державного університету.

Практична і наукова діяльність Павла Іванчова пов’язана з кафедрою хірургії №3 нашого Університету, на базі якої він проходив навчання в інтернатурі, клінічній ординатурі, очній аспірантурі за спеціальністю «Хірургія». З 2010-го обіймав посаду доцента, далі професора, а з квітня 2021 року – завідувача кафедри, відповідав за лікувальну роботу та зв’язок кафедри з практичною системою охорони здоров’я.

Професор Іванчов був висококваліфікованим, різностороннім, надзвичайно активним у професійному плані хірургом, володів сучасними методами діагностики та виконував увесь спектр хірургічних операцій на органах черевної порожнини, включаючи малоінвазивні лапароскопічні та надскладні онкологічні операції.

Павло Іванчов був керівником двох клінічних баз та відповідальним за лікувальну роботу відділення хірургії №3 Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги та хірургічного відділення Київської міської клінічної лікарні №12. Він організовував процес не тільки навчальний, але й лікувальний, брав на себе найважчих хворих із онкологічними захворюваннями. І не просто оперував, а організовував весь лікувальний процес — від надходження до виписки зі стаціонару. На жаль, багато пацієнтів тепер будуть змушені довше шукати лікаря, який зможе їм допомогти так якісно, як це завжди робив Павло Васильович і як він навчав своїх учнів.

Він був тим, хто уособлював наш Університет, хто створював його таким, яким він є зараз. При всій своїй зайнятості хірурга-практика, Павло Васильович організовував роботу кафедри, сам викладав студентам, набував нових знань за кордоном, зокрема у США. Він був сучасним хірургом, який не просто навчався сам, він передавав свої знання студентам і колегам, лікував пацієнтів. Був людиною, яку можна було ставити у приклад студентам, що прагнуть стати кваліфікованими лікарями і відповідальними громадянами. Павло Васильович ні на один день не виїжджав із Києва в непрості часи лютого-березня 2022 року, проїжджав через усі блокпости, щоб оглянути пацієнтів.

Наш колега активно працював у науковій сфері та є співавтором близько 200 наукових праць, надрукованих у вітчизняних і зарубіжних виданнях, 21 патенту України на винахід, 2 свідоцтв про реєстрацію авторського права на твір, по 1 підручнику, науковому посібнику, монографії. Професор велику увагу приділяв удосконаленню свого наукового та професійного рівня. Під його керівництвом активно проводилися дисертаційні дослідження з актуальних питань ургентної хірургії та онкохірургії.

Професор був дійсним членом (академіком) Української академії наук, членом Вченої ради НМУ імені О.О. Богомольця, головою відділення медико-біологічних наук Української академії наук, членом Спеціалізованої Вченої Ради Д26.003.09 з присудження наукового ступеня доктора наук і членом Вченої ради медичного факультету №3.

Павло Васильович був різносторонньою людиною, будував плани на майбутнє. Кілька років тому він закінчив економічний факультет Національної академії управління та отримав другу вищу освіту, захистив докторську дисертацію за спеціальністю «Економіка та управління національним господарством» і здобув науковий ступінь доктора економічних наук.

У ніч на 26 лютого 2025 року внаслідок атаки ворожого безпілотника Павло Іванчов трагічно загинув. На момент влучання наш колега перебував вдома разом зі своєю дружиною. Дружина професора Тетяна Кулик працювала журналісткою «Укрінформу» та вела проєкт «Нація непереможних».

За вагомий внесок у розвиток системи охорони здоров’я Президентом України Павлу Іванчову присвоєно почесне звання «Заслужений лікар України». За вагомі досягнення у професійній діяльності та сумлінну працю професор відзначений Подякою МОЗ України, за розроблення і впровадження інноваційних технологій в хірургії удостоєний звання Лауреата Премії Кабінету Міністрів України.

За колективну роботу «Організація екстреної медичної допомоги та лікування гострої крововтрати в умовах бойових дій та клінічній практиці» йому присуджено Національну премію України імені Бориса Патона.

Нагороди:

• почесна відзнака – “Орден медичної слави”
• медаль “Знання, душу, серце – людям”
• “Срібна медаль Платона”
• медаль Europa Virtutibus Unita (Європа – Союз цінностей)
• нагороди Православної церкви України – “Відзнака святого великомученика і цілителя Пантелеймона” та “Медаль Архистратига Михаїла”

Вічна та світла пам’ять!

Коловоротний Ігор Миколайович народився у місті Глухові. Закінчив загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №2 з золотою медаллю, вихованець музичної школи, випускник медичного факультету №1 НМУ імені О.О. Богомольця 2020 року. Був старанним і відповідальним студентом. Мама Ігоря – педагогиня, а батько – лікар-хірург.

Мав ту рідкісну здатність чути глибше, відчувати сильніше, розуміти ширше. Його гумор завжди міг підтримати, а мовчання – сказати більше, ніж будь-які слова. А ще в нього було тату, як відображення душі: «Незламна воля – непозбувана бентега». Він справді був незламним. І не просто жив із цією «бентегою» – він з нею творив, працював, воював і надихав. Його знали як порядну людину.

На початку повномасштабного вторгнення Ігор не залишився осторонь. Він зробив вибір – захищати. Спочатку добровольцем у складі сил територіальної оборони, потім на передовій Луганщини, далі – у реанімації Головного військового госпіталю. А згодом – лікар медичної роти, начальник медичного пункту механізованого батальйону. Він не просто лікував – він був тилом для кожного солдата. Знаходив ресурси, забезпечував, комунікував із волонтерами, встигав усе. Бо знав, що життя – найцінніше.

«Ігор – це найкраще, що було в нашій родині. Людина, на яку ми покладали великі сподівання. Кожного дня вставали й лягали зі словами, щоби він повернувся живим. Сотні повідомлень приходять нам, скільки життів він врятував, скільки попередив каліцтв. Мабуть, він зробив за своє коротке життя стільки, скільки мав зробити за довге», – сказала мама Ігоря Ірина.

А ще встиг любити. Своїх батьків, з якими мав особливий зв’язок. Свою наречену Яну – ту, з якою планував майбутнє, про яку говорив з ніжністю. Своїх побратимів, яких не раз витягував із найважчих ситуацій. І своє місто, свій Глухів – де його пам’ятатимуть не лише як Героя, а як рідного.

10 травня 2025 року перебуваючи  в районі виконання бойових завдань на Курахівському напрямку і рятуючи побратимів Ігор Коловоротний загинув.

Йому назавжди залишиться 27 років…

Поховали воїна у рідному місті Глухові.

Нагорода:

• нагрудний знак “Ветеран Збройних Сил України”

Вічна та світла пам’ять Герою!

Бурнос Наталія Анатоліївна народилась в смт Понорниця Коропського району Чернігівської області.

У 1997 році закінчила Київське медичне училище №3 за спеціальністю «Сестринська справа» і одразу влаштувалась на роботу асистентом стоматолога. Із 5 січня 2017 року Наталія Бурнос працювала на посаді рентгенолаборанта рентгенологічного відділення Стоматологічного медичного центру Університетської клініки НМУ, присвятивши своє життя допомозі людям.

25 травня 2025 року о 2.00 годині ночі під час чергової ворожої атаки рф на Київ та Київську область Бурнос Наталія трагічно загинула. Їй назавжди залишиться 46 років… Осиротіли дві доньки Наталії.

В пам’яті колективу залишаться її високий професіоналізм, життєвий оптимізм, почуття гумору, жага до життя.

Жахлива війна, терор і обстріли мирних українських домівок – це злочин росії проти України, проти людства, це геноцид української нації.

Ця втрата – ще одна рана, завдана страшною війною, що забирає найкращих.

Вічна та світла пам’ять!

Письменний Іван Олександрович народився у м. Вишневому Київської області. З відзнакою закінчив Київський фаховий медичний коледж імені П.І. Гаврося, фельдшер.

З перших днів повномасштабного вторгнення став на захист рідної землі у складі Крюківщинської територіальної оборони, організатор і керівник польового шпиталю. На факультеті був старостою групи та курсу. Влітку 2025 року добровільно вступив до лав ЗСУ, бойовий медик, старший сержант одного зі спецпідрозділів Збройних Сил України.

Загинув у результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання поблизу м. Кропивницького Кіровоградської області.

Нагорода:

• медаль “Захисник рідної землі”.

Вічна та світла пам’ять Герою!