ПОДОРОЖ СІВЕРЩИНОЮ СПІВРОБІТНИКІВ НМУ
До дня медичного працівника профспілкова організація нашого університету зробила гарний подарунок співробітникам: захоплюючу дводенну подорож за маршрутом Козелець – Батурин – Новгород – Сіверський – Глухів. Як концепцію поїздки, так і її програму розробив Тарас Петрович Гусєв, йому ж, як керівникові, група завдячує відмінною організацією та екскурсійно – побутовим забезпеченням протягом усієї подорожі.
Знайомство з історичною та культурно – етнографічною спадщиною Північно-Східної України почалося з екскурсії до одного з найкращих архітектурних пам’яток XVIII сторіччя – Собору Різдва Богородиці, що розташований у історичному середмісті смт. Козельця Чернігівської області. Збудована у 1752-1763 роках за проектом архітектора Андрія Квасова, а також за участю (декор) архітектора Івана Григоровича-Барського, сакральна споруда вражає не лише своєю величчю, але й досконалістю форм. Появі цього архітектурного шедевру на теренах Чернігівщини ми зобов’язані матері Олексія та Кирила Розумів (у Московщині – Розумовських) Наталії Розумихи (Розумовської), яка замовила спорудження храму в знак подяки Богові за щасливі долі її синів. На першому ярусі собору, у «теплій» церкві Адріана і Наталії – усипальниця родини Розумовських, де вона і похована. Вражає своєю величчю і красою багатоярусний іконостас, який було створено італійськими майстрами за участю Растреллі і подаровано Собору імператрицею Єлизаветою, як знак шани до Батьківщини свого коханого. До храмового комплексу крім собору входить також дзвіниця (1766 – 1770) та будинок полкової канцелярії (1753-1758), що були теж збудовані за проектами вищезгаданих архітекторів. За радянської влади приміщення архітектурної перлини використовувалися під заготконтору. З 14 серпня 1993 року відреставрований Собор Різдва Богородиці відкрив свої двері для віруючих та екскурсантів. Гармонійне поєднання архітектурних форм, живопису, скульптури та живої зелені, що щедро прикрашала інтер’єр святині у ці дні великого православного свята Трійці, створило у всіх урочистий піднесений настрій.
За ініціативи керівника групи по дорозі на Батурин відвідали місце поховання всесвітньо відомого вченого і практика, винахідника і педагога, засновника і організатора промислового бджільництва – Петра Івановича Прокоповича, (1775 – 1850). Життєвий шлях цієї неординарної особистості може бути яскравим прикладом досягнення небувалих висот, якщо знайти своє покликання на Землі і займатися улюбленою справою. Виходець з сім’ї священника за традицією того часу Петро Іванович повинен був продовжити діяльність батька, але закінчивши Києво- Могилянську Академію, він поступає на військову службу (Переяславський кінно-єгерський полк), яку полишає у 1798 році і у рідних місцях (село Митченки Конотопського повіту Чернігівської губернії) починає займатися бджільництвом. У 1814 Петро Іванович створив перший у світі розбірний вулик, який дозволяв вилучати мед, не знищуючи бджіл; згодом організував першу і єдину на той час у Європі школу пасічників (за 53 роки існування школи дворічний курс навчання в ній пройшли біля 700 бджолярів); постійно вивчав біологію бджолиної сім’ї і протягом життя за результатами своїх досліджень опублікував близько 60 статей в журналах і газетах, що актуальні і сьогодні. Якщо на 1818 рік його пасіка налічувала 580 вуликів, то в кінці життя він мав найбільшу в світі пасіку – 10 000 бджолосімей! На жаль, окрім творчих особистостей наша спільнота має і людей з генетичними кодами Герострата: невдовзі після смерті всесвітньо відомого вченого його помістя було пограбовано і разом із зниклими вуликами загинули рукописи та архів Петра Івановича. На сьогодні наявність того ж менталітету руйнування не дозволила вберегти на могилі Прокоповича П.І. (с. Пальчики) бронзового пам’ятника, що двічі!!! викрадався мисливцями за кольоровими металами.
Наступним етапом подорожі стало відвідання Національно-культурного заповідника «Гетьманська столиця» Батурина. На високому мисі лівого берега р.Сейм у прадавні часи наші предки заснували городище, якому судилася славна і трагічна доля. З часом городище Батурин укріплюється і перетворюється на фортецю, яка стала частиною східної фортифікаційної лінії Речі Посполитої т. зв. «Путивльського рубежу». На початку літа 1648 року Батурин перейшов під контроль Війська Запорозького та став центром однойменної сотні. Фортеця мала три в’їзні брами: Київську (Ніжинську), Сосницьку та Конотопську (Митченську) та глухі вежі. З весни 1669 року до трагічних подій листопаду 1708 року місто було гетьманською столицею – головною резиденцією українських гетьманів Лівобережжя: послідовно Дем’яна Ігнатовича, Івана Самойловича, Івана Мазепи. 2 (13) листопада 1708 року в результаті зрадництва прилуцького полковника багатотисячне московське військо на чолі з О. Меншиковим вдерлося до цитаделі і нікому не було пощади: вбиті були не лише захисники міста, але й всі його жителі. За наказом царя Петра I, Батурин було стерто з лиця Землі. Лише всередині XVIII ст. з метою облаштування нової гетьманської резиденції гетьман Кирило Розумовський після перенесення столиці козацької держави з Глухова до Батурина почав впорядковувати місто і розгорнув будівництво цілого комплексу «Національних строєній». Проте Цитадель Батуринської фортеці була відтворена на історичному місті (на підставі результатів багаторічних археологічних досліджень, глибинного вивчення історичних джерел та використання історико-архітектурних аналогів) лише в 2008 році. На виконання Указу Президента України В.А. Ющенка на історичних місцях були відтворені 11 об’єктів: головна замкова в’їзна вежа, північна замкова башта, південна замкова башта, оборонна стіна, гетьманський будинок, Замкова церква Воскресіння Господнього, скарбниця, криниця, рів, замковий міст, палісадова огорожа.
Крім того, в пам’ять про батуринців, що безневинно прийняли мученицьку смерть без винятку віку і статі в 1708 році, на території Цитаделі Батуринської фортеці встановлено Хрест (автор проекту Анатолій Гайдамака, скульптор Микола Обезюк), як символ розп’ятого та воскреслого Батурина і України. Як символ перестороги від повторення помилок, що робили наші пращури.
Вщент переповнені враженнями, але без права на втому, переходимо до огляду грандіозного палацово-паркового ансамблю Кирила Розумовського, що включає регулярний парк, службово-гостьові флігелі та величний, зведений у стилі класицизму триповерховий палац (1799 – 1803рр). Для облаштування нової резиденції гетьман запросив відомого шотландського зодчого Чарльза Камерона. Розкішно відреставрований палац (2003 – 2009 рр.) нараховує 55 кімнат, загальною площею 2 483 м2, але відкриті для огляду лише парадні кімнати першого та другого поверху. Інтер’єр виконано у класичному європейському стилі: розписані стіни з ліпниною, італійські меблі з деревини цінних порід, унікальний паркет, розкішні люстри, твори живопису, скульптури, ікони XVIII – XIX ст., порцелянові вироби. Виставкові зали репрезентують історичне минуле гетьманського періоду Батурина та історію будівництва і реставрації палацу. Прекрасна екскурсія дозволила намилуватися і вишуканим парковим ландшафтом.
Здавалося нас уже ніщо не зможе здивувати, але попереду в місті Кролевець нас чекало диво-дивне – унікальне явище природи, яке ніде в світі більше не спостерігається. Яблуня, що здатна самостійно вкорінюватися гілками; яблуня, яка протягом 200 років продовжує собі життя, перетворюючи свої гілки на стовбури дерев; яблуня, що зараз має вигляд куща, займаючи ділянку землі близько 10 соток і кожен рік дарує червоно-білі яблучка! Яблуня – колонія, яблуня – символ, яблуня – сад, яблуня – витвір природи цієї землі, бо всі намагання розмножити її і посадити в іншому місці не дають результатів. Рости, роди і надихай яблунька митців – твоя стійкість дарує іншим віру в майбутнє!
А далі по маршруту знову рукотворне чудо: Михайлівська церква у селі Вороніж Сумської області – біло-блакитний сплав бароко з класицизмом, пам’ятка архітектури національного значення. Побудована у 1776 – 1781роках, на думку багатьох вчених, І.Г.Григорович-Барським. Творили на нашій землі прекрасні архітектори і були на нашій землі меценати…
Переповнені враженнями, доїхали до готелю у стародавньому місті сіверських слов’ян – Новгород-Сіверському. Чарівна природа Придесення, м’яке чисте повітря і буяння свіжої зелені… Дехто навіть сходив скупатися у швидкому холодному потоці мальовничої річки. А вранці жадоба знань та вражень знову повела всіх на екскурсію до Спасо-Преображенського монастиря. Одного із найстародавніших в Київській Русі, заснованого князем Мстиславом Тмутараканським ще в 1033 році. Тут отримували благословіння удільні князі Новгород – Сіверського князівства, звідси пішов у свій невдалий похід на половецькі землі князь Ігор, за міцними оборонними спорудами монастиря знаходили захист мешканці навколишніх сіл. До нас дійшли камінні будови XVI століття: палатний корпус, покої настоятеля та башта-колокольня. У монастирі відомим просвітителем Лазарем Барановичем у 1675 році була відкрита бурса та перша на Лівобережжі друкарня. Собор Спасо-Преображенський побудовано значно пізніше (1791-1806 рр.) за проектом архітектора Кваренги в стилі класицизму. Барочні кельї XVII століття, корпус на погребі – XVIII століття (глибина погребів переважає 10 метрів), стіни та башти кінця XVII століття – все потрібно було оглянути і залишити в емоційній пам’яті. Але найсильніший емоційний стрес викликав підйом на вежу з оглядовим майданчиком: краєвид на заплавні луки р. Десни і Задесення! Красу «зачарованої тихої Десни» не передати словами – це потрібно бачити! Бачити очима і серцем!
А попереду ще одна гетьманська столиця – м.Глухів! Першу згадку про це місто ми знаходимо у Іпатіївському літопису1152 року. Місто належало до Чернігівського князівства, розташоване на високому березі р. Есмань. Після татаро-монгольської навали, як і більшість населених пунктів цього краю, знаходилося під протекторатом Литви; у 1503 році –відійшло до Московії, у 1608 – до Речі Посполитої, отримавши Магдебурзьке право; під час Хмельниччини містечко Глухів – сотенне місто Ніжинського полку; у 1708-1764 роках – остання столиця Гетьманщини і столичне минуле відчувається і досі. Адже на «глухівський період» Гетьманщини припадає розквіт українського бароко – неповторного архітектурного стилю! У місті збереглися безліч пам’яток минулих століть. Серед них найстаріша будівля міста – Миколаївська церква (1693- 1695рр.) – яскравий приклад українського бароко. Побудована за проектом видатного зодчого Матвія Єфімова. Структура храму зведена за традиціями народного дерев’яного зодчества. На майдані перед храмом наставляли на гетьманство Івана Скоропадського (1708р.), Данила Апостола (1727р.), Кирила Розумовського (1751 р.). Після остаточного знищення залишків Української державності Глухів перетворився в адміністративний центр Малоросійської губернії. Памятаємо!
Вагомим внеском у розвиток міста була меценатська діяльність родини Терещенків. Більшість сімейних статків (90%)!!! йшла на благодійність.
Не лише садиба сім’ї є окрасою Глухова, але і всі будівлі, що побудовані за коштиродини Терещенків: лікарня і дитячий притулок, трикласне міське училище і цілий просвітницький комплекс – «Учительський інститут», «Чоловіча гімназія», « Пансіон чоловічої гімназії», Ремісниче училище. Окрім того на кошти родини вибудовано нову Трьоханастасіївську церкву (освячена у 1893 році). Храм збудовано в неовізантійському стилі, він дуже нагадує Володимирський собор у Києві. У фамільному склепі в церкві поховано як Артема Яковича Терещенко з дружиною, так і його синів – Федора і Ніколу. Слід зазначити, що Глухів був native town не лише для родини Терещенків, але і для багатьох видатних людей, зокрема для композиторів Бортнянський і Березовський, скульптора Мартоса та інші. Зараз Глухів – чарівне маленьке містечко до якого варто періодично приїжджати, щоб «заблудитися» у минулому столітті. До речі, у вересні 2006 року за підсумками всеукраїнського конкурсу серед населених пунктів України за найкращий благоустрій і підтримання громадського порядку місто було удостоєне найвищої нагороди «Золотий Фенікс».
І в кінці нашої подорожі нас чекав подарунок – позапланова екскурсія до меморіального комплексу пам’яті Героїв Крут. Подвиг студентської молоді та трагічна смерть студентського куреня у бою з багатотисячним червоним військом М. Муравйова в січні 1918 року стала символом патріотизму та жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Як завжди, за прорахунки керівництва платять своїми життями молоді і кращі. Величний монумент (автор Анатолій Гайдамака) не лише увічнює їх пам’ять, але і нагадує, що історія повторюється. Бій став важливою сторінкою української історичної пам’яті. Важливим результатом цього бою була затримка просування більшовицьких військ під Крутами на чотири дні це дало змогу укласти Берестейський мирний договір, за яким УНР визнавалася незалежною державою.
Після такої насиченої екскурсіями подорожі всі учасники збагатилися знаннями і емоційними враженнями, відкрили для себе красу поліського краю з його вузенькими річечками та невеликими озерами, складним історичним минулим і сьогоденням. Особлива подяка екскурсоводу Поповичу Сергію Івановичу, який вів нас дорогами історичного минулого, давав знання з архітектури та краєзнавства, знайомив з видатними людьми і став прикладом неформального і водночас високопрофесійного ставлення до своїх обов’язків.
Окрема подяка профспілковому комітету співробітників за організацію і проведення цієї прекрасної і змістовної подорожі.
