Професор Дронов О.І. – спогади про видатних вчених

 Дітеріхс Михайло Михайлович

         Спогади про видатних професорів-хірургів свого часу Михайла Дітеріхса, Миколу Іщенка та Володимира Земскова дають нам ключ до розуміння й творчого сприйняття сьогоднішньої складної ситуації в суспільстві та медицині, допомогає самовіддано йти вперед обраним нами професійним та життєвим шляхами, які Божою волею переплелися в міцний канат, що зветься «хірургія».

Що відчував і якими надіями жив хірург-вчений, якому довелося очолювати кафедру загальної хірургії № 1 під час Першої світової війни, розпаду Російської Імперії та численних військових заколотів в Києві 1917-1922 років?

Які труднощі й перепони ставали шляхом хірурга-фронтовика, який очолив кафедру 1944 році, після того як місто двічі спустошувала криваво-вогненно хвиля фронту Другої світової?

Як було встояти й не втратити натхнення щоб продовжувати створювати хірургічну школу, коли світова хірургія нестримно розвивається, а в твоєму медичному арсеналі рік за роком зникають матеріальні та інтелектуальні надбання десятиріч в останні роки існування Радянського союзу, натомість кримінальна хвиля робить ургентну хірургію часом небезпечною для самого хірурга в 1990-і?

Кожному з цих чоловіків на долю перепадали свої випробування, які вони не тільки долали з гідністю, але й залишали по собі родючу спадщину, невід’ємною частиною якої ми себе відчуваємо й пишаємось тим що примножуємо її.

Згадуючи своїх великих попередників на думку спадає вислів Ісаака Н’ютона: “Якщо мені й вдалося зазирнути далі, так  тільки завдяки тому, що я стояв на плечах таких гігантів.”

diterixsПрофесор Дітеріхс Михайло Михайлович (1871–1941), очолив кафедру загальної хірургії в 1912 р. і керував нею до 1918 р. М.М. Дітеріхс отримав вищу освіту на природничому відділенні фізико-математичного факультету Петербурзького університету та у Військово-медичній академії, котру закінчив у 1897 р. На формування М.М. Дітеріхса як клініциста-хірурга й вченого мали вплив найкращі представники вітчизняної хірургічної науки – М.А. Вел’ямінов, А.А. Бобров, С.П. Федоров, А.В. Мартинов. Майже безперервну наукову та педагогічну діяльність на посаді професора Київського, Кримського університетів, Кубанського та Московського медичних інститутів М.М. Дітеріхс поєднує з постійною практичною роботою. М.М. Дітеріхс одним з перших обґрунтував та впровадив в клінічну практику невідкладні оперативні втручання при гострому апендициті, перитоніті. Вперше в світі він запропонував загальновизнану на сьогодні методику видалення апендикса („К технике удаления червеобразного отростка”). М.М. Дітеріхс глибоко вивчав проблеми туберкульозу кісток та легень, що знайшло відображення у роботах „О принципах гелиотерапии „хирургического туберкулеза”, „О хирургических вмешательствах при туберкулезе легких”. Професор М.М. Дітеріхс глибоко займався проблемами військово-польової хірургії, запропонував та вдосконалив шини для транспортної іммобілізації стегна при переломах, що викладено у роботі „Военно-полевая хирургия врача войскового района”, яка була першою найбільш повною працею з військово-польової хірургії на той час. Велика кількість праць цієї непересічної людини була присвячена етичним філософським та деонтологічним проблемам медицини, історії медицини. Особливе місце в літературному спадку М. М. Дітеріхса займають його виступи та статті, що присвячені пам‘яті видатних хірургів – Амбруаза Паре, Джозефа Лістера, Цезаря Ру, Л.В. Орлова, М.І. Пирогова.

Михайло Михайлович був талановитим педагогом та наставником. Лекції та виступи М.М. Дітеріхса завжди користувались величезним успіхом, були оригінальні за змістом та формою. Завдяки тому, що професор Дітеріхс працював консультантом шпиталю Маріїнської общини Червоного Хреста в м. Києві, лекції часто читалися в аудиторіях цього шпиталю. Адміністрація шпиталю дозволяла проведення практичних занять в перев’язувальних, інколи – в операційних, що мало суттєве значення для перетворення кафедри в клінічну. Пізніше – з 1915 року – лекції та практичні заняття проводилися на базі інфекційного шпиталю на Батиєвій горі.

Серед учнів професора Дітеріхса 6 вчених були обрані на кафедри професорами й 14 удостоєні звання доцентів. У 1915 році за участю
М.М. Дітеріхса на кафедрі було засновано студентський науковий гурток, який діє і в наш час та носить ім’я М.М. Дітеріхса. Членами гуртка було багато студентів, які в майбутньому стали видатними хірургами: член-кор. АН УРСР І.М. Іщенко, професор О.Я. Шефтель, професор О.О. Ожерельев, професор М.І. Коломійченко, професор Ю.Ю. Вороной, професор В.П. Дзбановский. Практичні заняття зі студентами проводили М.Н. Москальов, М.І. Волкобой, С.О. Тимофеєв, О.М. Гоффенберг, І.В. Студзинський.

Професор М.М. Дітеріхс є автором близько 130 наукових праць, в тому числі 6 монографій, присвячених хворобам суглобів, військово-польовій хірургії, травматичним аневризмам, килам, базедовій хворобі, хірургії легень при туберкульозних ураженнях, а також історії медицини. „Введение в клинику заболевания суставов”, “Послеоперационный период”, “Душа хирурга” – всі ці монографії були написані під час завідування кафедрою загальної хірургії. Під час роботи в Києві вчений опублікував понад 30 наукових праць.

 

Іщенко Іван Миколайович

 Що відчував і якими надіями жив хірург-вчений, які труднощі й перепони ставали шляхом хірурга-фронтовика, який очолив кафедру 1944 році, після того як місто двічі спустошувала криваво-вогненно хвиля фронту Другої світової?

 

ischenkoЗ 1944 (з початком роботи кафедри у Києві) по 1955 роки завідувачем кафедри був Іван Миколайович Іщенко, член-кореспондент АН УРСР, генерал-майор медичної служби. Працюючи завідувачем кафедри хірургії Київського медичного інституту, керуючи відділом експериментальної та клінічної хірургії Інституту експериментальної біології та патології ім. акад. О.О.Богомольця, будучи науковим керівником Інституту переливання крові, І.М. Іщенко продовжував службу в Радянській Армії як головний хірург Київського військового округу.

У роки Великої Вітчизняної війни І.М. Іщенко був головним хірургом спочатку Південно-Західного фронту, потім Сталінградського, Донського і знову Південно-Західного фронтів. За час війни він особисто зробив більше трьох тисяч операцій, з них тільки на головному мозку понад 500 і не менше 200 на спинному мозку.

Основні напрямки його науково-практичної діяльності це військово-польова хірургія, проблеми трансплантації тканин, питання переливання крові, механізми регуляції мозкового тиску, розробка операцій на центральній та периферичній нервовій системі.

Велика кількість робот І.М. Іщенка присвячена вивченню вогнепальних пошкоджень головного та спинного мозку і периферичної нервової системи. Маючи великий особистий досвід в цій галузі, І.М. Іщенко в численних доповідях на з’їздах, конференціях і в дру­кованих працях, присвячених цій дуже актуальній проблемі, обґрунтував багато питань щодо хірургічної тактики при вогнепальних пораненнях центральної і периферичної нервової системи.

Автор понад 100 наукових робіт, в т.ч. 3 монографій, 2 підручників. І.М. Іщенко модифікував способи дренування черевної порожнини при перфоративній виразці шлунку, дванадцятипалої кишки, деструктивному холециститі та апендициті, розробив методику паравертебральної анестезії для диференціальної діагностики захворювань органів черевної порожнини, один з перших рекомендував застосування інтубаційного потенційованого наркозу.

І.М. Іщенко був головою правління Республіканського, Київського міського та обласного товариств хірургів (1954-1966), членом правління Всесоюзного товариства хірургів. Його фундаментальні наукові праці „Материалы к патогенезу и лечению острых синдромов мозгового давления травматического происхождения” (1940), “Операции на желчных путях” (1960), “Операции на желчных путях и печени” (1966) визнані не тільки в нашій країні, а й закордоном.

 

Земсков Володимир Сергійович

zemskovПаралельний життєво-професійний шлях.

Земсков Володимир Сергійович навчався та працював в Луганській області, в 1962 році закінчив Луганський медичний інститут. Я народився в Луганській області, та закінчив Харківський медичний інститут у 1982 році. Робота в Київському НДІ клінічної та експериментальної хірургії (нині Інститут хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова) де працював старшим науковим співробітником як і Володимир Сергійович в тому ж самому кабінеті, звідки і пішов керівником кафедри загальної хірургії № 1.

Особисто у мене виникають неоднозначні почуття коли я згадую мого попередника на посаді завідуючого кафедрою загальної хірургії № 1. Адже плануючи свій професійний шлях, ще за часів мого становлення в Інституті хірургії і трансплантології  імені О.О. Шалімова неодноразово чув спогади і відгуки «Земсков – легенда!.. його хірургічна техніка, спектр оперативних втручань, наукові досягнення, харизматична особистість…». Згодом  з’ясувалося, що я працював саме в тому кабінеті, де працював Володимир Сергійович. Потім стало відомо що він, так само як я, виріс на Донбасі. А 14 років потому, я з того ж кабінету, в тому ж віці прийшов на ту саму кафедру щоб продовжити справу його та його попередників, адже професійна планка Володимира Сергійовича була надзвичайно високою і опустити славу кафедри, центру хірургії печінки і підшлункової залози я не мав і не маю права.

Професор Земсков Володимир Сергійович народився 9 вересня 1939 року в місті Нижній Новгород (Горький) у Росії, в родині інженера. Мати його була лікарем-педіатром. Під час Другої світової війни його батька було заангажовано як висококваліфікованого спеціаліста на виробництві у Ворошиловградський (нині Луганський) металургійний комбінат, де він і залишився працювати після війни. Згодом до Луганська переїхала вся родина. Тут у 1956 році Володимир Земсков закінчив середню школу № 25, а в 1962 році Луганський медичний інститут. Медінститут тоді було нещодавно сформовано, консервативних настроїв не було й студенти, що виявляли науковий інтерес, мали можливість дуже рано прилучатися до клініки. З 2-го курсу інституту Володимир працював у гуртку фізіології та хірургії, де багато оперував  на тваринах, а на 6-му курсі вже самостійно виконував деякі хірургічні операції.

З 1962 року Земсков працює хірургом у лікарні міста Паркомуна, пізніше у Комунарському (Алчевському) онкологічному диспансері, що на Луганщині.

Своїм першим учителем-клініцистом він вважає Павла Гавриловича Кравцова – хірурга, завідувача диспансеру. У 1969 році, після чотирьох невдалих спроб вступити до аспірантури в Москві й Києві, він стає аспірантом Київського НД рентгено-радіологічного онкологічного інституту (нині інститут онкології АМН України), де доля зводить його з Іваном Тодосовичем Шевченком – провідним вченим, засновником цього інституту.

І. Т. Шевченка він називає своїм другим учителем.

У 1972 році В.С. Земсков захищає кандидатську дисертацію на тему “Комплексна діагностика злоякісної меланоми шкіри”. Цього ж року він починає працювати у Київському НДІ клінічної та експериментальної хірургії (нині Інститут хірургії та трансплантології АМН України імені О. О. Шалімова) на посаді молодшого наукового співробітника. Робота в цьому інституті з Олександром Олексійовичем Шалімовим – хрещеним батьком Української хірургії – довершує формування хірургічного генія Володимира Сергійовича Земскова. О.О. Шалімова він називає своїм третім вчителем. У 1978 році він стає старшим науковим співробітником і очолює відділ.

У 1981 році захищає докторську дисертацію на тему “Хірургічне лікування гострого панкреатиту та його ускладнень”, цього ж року він очолює Кафедру загальної хірургії Київського медичного інституту (нині НМУ імені О. О. Богомольця). У 1982 році на базі Київської міської (Жовтневої) лікарні №14 (нині ОКЛ м. Києва), де тоді знаходилась і кафедра. В. С. Земсков засновує Київський міський центр хірургії печінки, жовчних шляхів та підшлункової залози. Центр цілодобово працює зі швидкої допомоги й приймає хворих не тільки з міста Києва, а й з усієї України та інших республік СРСР.  У 1983 році він одержав звання професора. У 1985 році  за розробку та втілення у клінічну практику методів й техніки кріодеструкції злоякісних новоутворень проф. Земсков отримав Державну премію СРСР. У 1987 році його було обрано членом Міжнародної асоціації хірургії печінки, жовчних протоків та підшлункової залози (IHPBA). У 1988р. йому було присвоєно звання Заслуженого діяча науки Української РСР.

У цей час він бере участь у проектуванні реконструкції 2-поверхневої будівлі хірургічного корпусу Жовтневої лікарні, зведеного у 1907 році, що потребував капітального ремонту. За новим проектом – це 3-поверховий будинок з відокремленим операційним блоком та відділенням реанімації й просторими операційними на 3-му поверсі. У 1989 році, на час реконструкції, Кафедра загальної хірургії № 1 разом із Центром хірургії печінки перебазувалась у Київську міську клінічну лікарню № 10. Однак,  доля розпорядилась так, що тимчасовий переїзд став кінцевим. Реконструйований хірургічний корпус Жовтневої лікарні було віддано під урологію.

Вже на початку дев’яностих 10-та лікарня посідає перші місця у Києві за показникам обороту хірургічного ліжко-дня та іншими статистичними показниками, тільки інколи за рахунок загальної кількості ліжок поступаючись лікарні швидкої допомоги. Розпад СРСР у 1991 році й наступна економічна дестабілізація призводять до зменшення фінансування медичної галузі, яка наближається до катастрофи. Для підтримки роботи хірургічних відділень і забезпечення належного рівня ургентної служби професор Земсков організує лікарів й створює внутрішньолікарняну касу, за рахунок якої покривається нестача фінансування й проводяться ремонти у будівлі хірургічного корпусу. Незважаючи на важкі економічні умови, в клініці продовжується і наукова діяльність.

У 1995 році професор В. С. Земсков за медичні досягнення у галузі боротьби з раком отримує звання академіка Академії Універсалє Гул’єльмо Марконі (Рим, Італія), його обирають членом  Європейського ордену гідності А.С.О.Е.М.(Брюссель, Бельгія) та Товариства Альберта Швейцера (Австрія), а також багатьох інших міжнародних благодійних некомерційних організацій. У 1997 році він вступив до Міжнародного хірургічного товариства (ІSS). У цьому ж році він заснував приватну клініку, названу його ім’ям. Прибутки цієї структури використовуються для подальшої реконструкції хірургічного корпусу 10-ої клінічної лікарні.

У 2000 році проф. В.С. Земсков стає лауреатом Міжнародного відкритого рейтингу “Золота фортуна”.

Під час роботи проф. Земскова на кафедрі значно поширився спектр її наукової діяльності. На кафедрі розроблялись наступні методики:

  • лікування та профілактика захворювань печінки;
  • лікування та профілактика жовчнокам`яної хвороби та її ускладнень;
  • профілактика, діагностика та лікування мікрохолелітіазу;
  • діагностика та лікування гострих та хронічних захворювань підшлункової залози;
  • лікування та профілактика гнійно-септичних ускладнень в загальній хірургії;
  • еферентна терапія;
  • пластична та реконструктивна хірургія;
  • оптимізація перебігу раньового процесу в пластичної хірургії;
  • комплексне лікування патологічного ожиріння;
  • лікування виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки, поєднаної з захворюваннями органів гепатопанкреатодуоденальної зони;
  • розробка методів сорбційної детоксикації в хірургії;
  • малоінвазивна та ендоскопічна хірургія;
  • комплексна програма терапії цукрового діабету (трансплантація бета-клітин, метаболічна хірургія цукрового діабету).

Результати наукових досліджень публікуються в міжнародних наукових виданнях,  також і в англомовних. У клініці працюють робочі групи, що розробляють окремі наукові напрямки у співпраці з науково-дослідними інститутами України та Європи. Проф. В.С. Земсков є автором 5-ти монографій та більше ніж 100 авторських свідоцтв. Під його керівництвом були захищені 17 докторських та 43 кандидатських дисертації. На кафедрі проходили післядипломне навчання лікарі, які зараз працюють у США, Франції, Німеччині, Узбекистані, Лівані, Конго, Австралії, Перу.

В останні роки свого життя проф. В.С. Земсков дуже цікавився філософією й біологічною медициною й починав впроваджувати деякі методи у клінічну практику.

Життя Володимира Сергійовича Земскова обірвалося на 62-му році у відділенні інтенсивної терапії  Клінічної лікарні № 10. Обширний інфаркт міокарда. Його велике серце зупинилось у ніч з 20 на 21 лютого 2002 року.

 

Професор Дронов Олексій Іванович

Та колектив кафедри загальної хірургії № 1 НМУ імені О.О. Богомольця