ДО 180-РІЧЧЯ НМУ ІМЕНІ О.О. БОГОМОЛЬЦЯ. УКРАЇНСЬКИЙ ВЧЕНИЙ-ГІГІЄНІСТ, ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ЗАГАЛЬНОЇ ГІГІЄНИ, ДОКТОР МЕДИЧНИХ НАУК, ПРОФЕСОР ВОЛОДИМИР УДОВЕНКО – ЗНИЩЕНИЙ РАДЯНСЬКОЮ ВЛАДОЮ

12.10.2021

«Моєю загальною і провідною ідеєю, котрої я дотримувався

протягом своєї фахової діяльності лікаря-профілактика 

та своєї громадської роботи, було добро народної маси»

В. Удовенко

 

9 липня 1881 р. у м. Києві на Павлівській вулиці, в одноповерховому кам’яному будинку №9, у багатодітній сім’ї (чотири дочки і два сини) старшого бухгалтера київських головних майстерень Південно-Західної залізниці Василя Яковича Удовенка народився ще один хлопчик.

Отримавши середню освіту в 4-й гімназії, яка на той час була  зразковим шкільним закладом у Києві, Володимир Удовенко в 1900 році стає студентом першого курсу медичного факультету Університету Св. Володимира, який він закінчив у 1907 році з дипломом з відзнакою.

Фотографія В. Удовенка (з книги «Володимир Удовенко: Життєпис репресованого професора-гігієніста»)

 

Варто згадати педагогів університету, що наділили майбутнього лікаря знаннями і дали йому етичні орієнтири. Це Микола Оболонський – декан факультету, завідувач кафедри судової медицини; Йосип Косоногов – завідувач кафедри фізики; Володимир Високович – завідувач кафедри патологічної анатомії; Микола Волкович – завідувач кафедри госпітальної хірургії; Володимир Орлов – завідувач кафедри гігієни; Франц Стефаніс – завідувач кафедри нормальної анатомії; терапевти Василь Образцов і Конрад Вагнер; бактеріолог Олександр Павловський; педіатр Василь Чернов; епідеміолог і гігієніст Овксентій Корчак-Чепурківський, приват-доцент курсу соціальної медицини та статистики кафедри гігієни з 1903 р.; хірург Митрофан Москальов; невролог Михайло Лапінський; патофізіолог Володимир Ліндеман; мікробіолог Марко Нещадименко; патофізіолог та імунолог зі світовим визнанням Володимир Підвисоцький. Усі ці особистості мали значний вплив на майбутній життєвий вибір Володимира Удовенка.

І хоч, маючи дипломом з відзнакою, Володимир Удовенко міг би отримати посаду лікаря в Києві, він свідомо обирає провінційну лікарську стезю і у 1909 році, у 27-річному віці, добровільно їде як земський лікар до Бердичева.

До складу повіту крім старовинного Бердичіва входили 7 лікарських дільниць, тобто волостей – Бердичівська, Білопольська, Козятинська, Ново-Прилуцька, Погребищенська, Сангородська і Ширмовська, з 94 населеними пунктами і майже 49 тисячами жителів.

До безпосередньо Бердичівської дільниці, де в 1909 році приступив до своєї служби лікар Удовенко, належали 25 населених пунктів і сіл із близько 23 тисячами жителів, не рахуючи Бердичіва з населенням, утричі більшим.

Крім Удовенка в повіті служили ще 6 лікарів і 25 фахівців фельдшерсько-акушерського персоналу.

Як земський лікар В. Удовенко самовіддано служив без сну і відпочинку. Проте, він знаходив час для санітарної статистики, яка була для нього показником розуміння істинного стану справ. Уже на початку земської діяльності він складає «Короткий огляд стану земської медицини і діяльності лікарських дільниць у Бердичівському повіті Київської губернії за 1911 рік» із рядом об’єктивних кількісних таблиць. Деякі з них і сьогодні вражають сумлінністю та абсолютною конкретикою наведених даних, ніби стверджуючи: санітарна статистика  – незамінимий ключ до динаміки охорони здоров’я.

В. Удовенко у своїй діяльності поєднує зусилля земського лікаря з абсолютно необхідною місією санітарного земського лікаря. Після введення у 1912 році в губернії інституції повітових санітарних лікарів В. Удовенко 19 січня цього ще спокійного року (до першої світової війни залишається лише два роки) обіймає цю посаду в Бердичіві.

Тепер напрямами його діяльності стали поліпшення санітарних умов у повіті, організація протиепідемічних заходів, активізація віспощеплення, шкільно-санітарний нагляд, організація санітарного опікунства.

Отже, інфекції в повіті стали об’єктом протидії. І у пропозиціях до з’їзду Півдня Росії для боротьби з епідеміями, який проходив у серпні 1913 року, лікар із Бердичіва запропонував такі теми: «Дизентерія, види і способи її виявлення і прояви»; «Заходи оздоровлення сіл: плани будівництва, показові житла, водопостачання, громадські лазні», «Дезінфекція стічних вод», «Роль держави в боротьбі з епідеміями». Усі ці соціальні прориви він втілював, різко поліпшивши в повіті, із залученням ентузіастів, віспяну вакцинацію і ревакцинацію. Цей досвід був підхоплений іншими земствами, аж до обладнання спеціальних лабораторій земського санітарного лікаря.

У 1913 році В. Удовенко уже досить відомий санітарний лікар. Його переводять до Києва на посаду помічника завідувача губернського санітарного бюро. Він має серйозні плани в санітарії та епідеміології, які перериває початок Першої світової війни. У 1914 році В. Удовенка мобілізували як військового санітарного лікаря. Він служить на Південно-Західному фронті протягом 1915–1917 років. Враховуючи  рівень досвіду і знань, В. Удовенка у 1916 році призначають завідувачем санітарно-статистичної частини санітарного управління армії, а в 1917 –  начальником лікарняно-гігієнічного відділу управління цим же фронтом.

Під час Української демократичної революції 1917–1920 років. В.В. Удовенко активно включається у процес державно-національного будівництва. Після повернення до Києва він обіймає посаду завідувача санітарно-статистичного відділу медико-санітарної управи Генерального секретаріату внутрішніх справ Української Центральної Ради.

У період Гетьманату та Директорії Володимир Удовенко працює помічником директора (віцедиректором) санітарного департаменту в Міністерстві народного здоров’я та опікування, а в вересні 1918 р.  – директором.

У складній політичній та фінансовій ситуації очолюваний В.В. Удовенком санітарний департамент, долаючи великі труднощі, зумів здійснити низку конкретних протихолерних заходів. Зокрема, в районі станцій Коренево та Орша, де скупчилось близько 15 тисяч біженців і військовополонених, було організовано продовольчий загін № 3, епідемічний шпиталь № 2, потяг-лазню, лабораторію і бригаду для щеплення антихолерною вакциною. Такі заходи здійснювались департаментом там, де місцеві організації не мали можливості зробити це самостійно, своїми силами.

Після повалення УНР і встановлення радянської влади В.В. Удовенка «як фахівця з апарату колишнього міністерства» в 1919 р. було залучено до роботи в Народному комісаріаті охорони здоров’я, де він обіймав посаду завідувача санітарно-епідемічного відділу. У цьому наркоматі він залишився працювати, за його словами, «тільки не бажаючи викликати обвинувачення в саботажі», хоча радянській владі з її військово-комуністичними методами керівництва не співчував. Саме це підштовхнуло його виїхати з Києва до Одеси, «щоб коли вже доведеться жити при Радвладі, то хоч бути на меншій, чисто технічній роботі».

Весною 1920 року Володимир Удовенко повертається до Києва на запропоновану посаду керівника Київського облздороввідділу і завідувача санітарного підвідділу і Центральної санітарної лабораторії. Одночасно працює в медичній частині Українського Червоного Хреста. Йому вже 39 років, виконувана робота не зовсім задовольняє, і він вирішує зайнятися науково-педагогічною діяльністю.

В.В. Удовенко, який досконало володів українською мовою, з успіхом викладав курс гігієни в кількох київських навчальних закладах немедичного профілю: кооперативному технікумі (1919 р.), технічному і будівельному відділеннях вечірнього будівельного технікуму (1920 р.), кооперативній школі Союзбанку (1920–1921 рр.), курсах шкіряників (1920–1921 рр.), виробничому відділенні політкурсів (1921 р.). У тому ж 1921 році його було обрано доцентом Київського політехнічного інституту і призначено завідувачем кафедри гігієни санітарно-технічного відділу.

У 1921 році при Київському клінічному інституті починають діяти курси з підготовки санітарних лікарів. На цих курсах Володимир Удовенко викладає спеціальні фахові дисципліни – організацію медико-санітарної справи та методику гігієнічних досліджень. Враховуючи його великий досвід керівної і практичної роботи санітарного лікаря на всіх рівнях та набутий навчально-методичний досвід, педагогічний колектив обирає Володимира Васильовича головою Ради цих курсів. У 1922 році В.В. Удовенка обирають приват-доцентом кафедри загальної гігієни Київського медінституту, а в січні 1923 році – завідувачем цієї кафедри.

Очоливши кафедру загальної гігієни, Володимир Васильович залишався її незмінним завідувачем до 1929 року. Педагогічна  діяльність професора В.В. Удовенка розпочалася у період становлення й реформування вищої медичної освіти. І в цих обставинах він виявив себе як талановитий педагог і організатор навчально-виховного процесу. З огляду на велику кількість студентів (800) і малу – викладачів (5), виникла потреба у відповідному методичному забезпеченні навчального процесу.

Вирішити цю складну проблему можна було через удосконалення форм і методів навчання. Медінститут на початку 1924–1925 навчального року переходить на семінарський метод навчання. Також важливими формами практичного навчання студентів-медиків стали лабораторна робота (лабораторний практикум) та організація екскурсій на підприємства.

Характеризуючи нові методи навчання, В.В. Удовенко досить високо оцінював роль лабораторного практикуму. «Із запровадженням семінару, – наголошував він, – цілком змінився й характер лабораторного практикуму: із безпорадного блукання від керівника до бюретки він перетворився в свідому й досить самостійну працю орієнтованої в певному колі питань людини».

У  1923 році В.В. Удовенка призначають ще й очільником інститутської комісії з українізації. Була думка перетворити Київський медінститут у зразковий український медичний заклад, та на заваді цим намірам стояла російська професура. Проте, питання поступово вирішувалось. Окрім кадрових відборів, українізації кафедр (на кінець 1924 року – 80%), для студентів, адміністративно-канцелярського та обслуговуючого персоналу місцевком інституту організував гуртки для вивчення української мови.

Педагогічну та громадську роботу професор В.В. Удовенко тісно поєднував із науково-дослідною діяльністю.

У 1921 році В.В. Удовенко очолює кафедру загальної гігієни в Київському медінституті та продовжує активно працювати і в медичній секції ВУАН. Тут його обирають членом президії цієї секції, а 1928 року він став дійсним членом на науково-дослідній кафедрі з теоретичної медицини ВУАН.

Та це не могло позитивно вплинути на хід тогочасних подій, оскільки, вже розгорнулося широкомасштабне полювання на «ворогів народу», яке охопило всі прошарки населення неосяжної країни – СРСР. Не оминуло воно й українських медиків. Ордер на арешт В.В. Удовенку було пред’явлено 22 листопада 1929 року, його звинувачували у належності до підпільної контрреволюційної націоналістичної організації «Спілка визволення України».

Уже під час арешту професор В. Удовенко заявив: «Я ніколи ні раніше, ні тепер до неї не належав, ніякого відношення до неї не мав, не знав і про приналежність до неї когось із осіб, з якими зустрічався і працював».

Але його ніхто не хотів слухати, і того ж дня він опинився під вартою у слідчому ізоляторі.

Показовий політичний спектакль, як назвали історики судовий процес над учасниками «Спілки визволення України», розпочався у приміщенні Харківського оперного театру 9 березня 1930 року.

На лаві підсудних опинився у числі представників науково-творчої та масової інтелігенції і В.В. Удовенко.

19 квітня 1930 року Найвищий суд УРСР виніс професору В. Удовенку такий вирок: «Удовенка Володимира Васильовича, на підставі арт. 54-11, 54-2КК, беручи під увагу проявлену ним підвищену соціальну небезпеку, – позбавити волі з суворою ізоляцією терміном на вісім років з поразкою в правах терміном на три роки за п.п. “а”, “б”, “в” арт. 29 КК, себто позбавивши його активного та пасивного виборчого права, права посідати державні посади та виборчі посади в громадських організаціях.

Вирок остаточний та на підставі арт. 380 КПК оскарженню не підлягає».

Отже, радянське «правосуддя» на основі сфальсифікованих даних безпідставно засудило на значні для 1930 р. терміни ув’язнення невинних представників української інтелігенції і серед них – ученого-гігієніста В.В. Удовенка. Безпідставне покарання Володимир Удовенко відбував в одному з найсуворіших північних таборів ГУЛАГу – горезвісних Соловках.

Соловецький табір особливого призначення – місце ув’язнення багатьох знаних українців.

https://dt.ua/HISTORY/hroniki-semena-pidgaynogo-_.html

 

Соловецький табір особливого призначення, відомий також як СЛОН (скорочено від рос. Соловецкий лагерь особого назначения) – найбільший радянський концентраційний табір  1920-1930-х років, що містився на Соловецьких островах.

https://uk.wikipedia.org/wiki

 

1937 рік для більшості соловецьких в’язнів став останнім у їхньому житті. Українські  політв’язні вже фігурують як члени фашистської організації. Так, в одному з донесень секретно-політичного відділу 23 лютого 1937 року повідомлялося про «існування української фашистської організації» в Соловецькому кремлі; в іншому (від 9 березня 1937 р.) – що українська націоналістична контрреволюція «згуртувалася ніби внутрішня еміграція і живе яскравим і глибоким настроєм на фашистський дух».

Такі матеріали давали можливість табірній адміністрації повторно засудити в’язнів. Тим більше, що восени 1937 року в багатьох ув’язнених, у тому числі й у В.В. Удовенка, терміни арешту закінчувались. Ось чому 16 серпня 1937 року М. Єжов видає спеціальну директиву № 59119, в якій наказує з 25 серпня розпочати і у двомісячний термін закінчити операцію з репресування найбільш контрреволюційних елементів із числа утримуваних у тюрмах ГУГБ. А всі перераховані контингенти, після розгляду їхніх справ Трійками при УНКВС, підлягали розстрілу. Для Соловецької тюрми було затверджено для репресування 1200 осіб.

Прізвище професора В.В. Удовенка в «розстрільному» протоколі № 198 значилося 58-м. На підставі рішення «особливої трійки» професора В.В. Удовенка було розстріляно 8 грудня 1937 р. Цей факт підтверджує спеціальний документ – «Акт», який зберігається в Галузевому державному архіві СВУ в окремому конверті з грифом «Цілком таємно».

https://dt.ua/history/volodimir-udovenko-dvi-dati-rozstrilu-_.html

 

Так трагічно, у 56 років, обірвалося життя одного з багатьох синів України.

Близько 60-ти років ім’я українського вченого-гігієніста замовчувалось. Справу професора Володимира Удовенка було переглянуто на засіданні Пленуму Верховного Суду УРСР 11 серпня 1989 році, який ухвалив рішення про реабілітацію вченого-гігієніста. Уже в незалежній Україні Генеральна прокуратура поставила кінцеву крапку в справі В. Удовенка, затвердивши висновок реабілітації СВУ, в якому говориться про В. Удовенко як репресованого лише на підставі оперативних матеріалів. Згідно з рішенням Генеральної прокуратури України, професор В. Удовенко був реабілітований.

 

Кафедра гігієни та екології №1